Home » Твори з української літератури » Нечуй-Левицький Іван » «Батьки і діти» по-українськи (повість «Хмари» Нечуя-Левицького)

«Батьки і діти» по-українськи (повість «Хмари» Нечуя-Левицького)

1860-ті роки… Особлива пора в житті прогресивної інтелігенції Російської імперії, роки своєрідної «відлиги». Це був гарячий час у російській літературі, коли світ побачив Базарова Тургенєва і критику на нього Писарєва, а «Основа» розворушила українське питання. Атмосфера цих часів й оживає під пером І. Нечуя-Левицького у повісті «Хмари».

Своєю тематикою, колом порушених проблем вона істотно відрізняється від усього того, що вже було створено письменником та його попередниками і сучасниками. Найнесподіванішим було те, що головними персонажами у творі стали українські інтелігенти. Звісно, царська цензура вороже сприйняла «Хмари», вилучалися цілі сторінки й розділи тексту, письменник змушений був скорочувати ті місця у творі, де викривалися реакційні діячі, подавалися сміливі висловлювання, об’єктивні оцінки тогочасної дійсності.

Однак Нечуй-Левицький не полишав роботи над твором і упродовж майже сорока років повертався до нього, переробляв його, вдосконалював. Що ж його примушувало? Мабуть, сумні й безконечні думки про Україну, її жебрацьке становище, духовний занепад. Митець шукав шляхів, які б вивели рідний край з недолі. Він сам усе життя трудився для рідної культури, українського слова, був справжнім патріотом і подвижником — прагнув розбурхати вогонь національної гордості й честі в душі кожного українця, вірив, що це станеться тоді, коли на Україні буде якнайбільше освічених, національно свідомих і працьовитих людей.

У творі поставлені питання, які не втрачають своєї гостроти й Нині. Як розігнати над Україною хмари, що віками скупчилися над її культурою, мовою, народом? Як переконати народ у необхідності вільного й розумного буття, щоб ожив і був щасливим цей Богом благословенний край і його люди?

На ці питання автор не дає вичерпної відповіді, але спонукає думати, осмислювати, шукати шляхи відродження України й утвердження свого місця в ній.

Нечуй-Левицький змальовує драму національного занепаду України в обставинах миколаївської деспотії з її русифікаторською політикою. Темнота, безграмотність народу, засилля чужоземної мови. Автор розповідає дві повчальні історії, які часом переплітаються, і ніби зіставляє-протиставляє двох своїх героїв — Степана Воздвиженського і Василя Дашковича.

Одразу відчуваєш, що симпатії самого письменника явно не на боці Воздвиженського. Це малокультурна людина, яка не поважає права чужої власності, любить випити. Про майбутню дружину міркує як про наймичку чи служницю. Він корисливий і лицемірний. Віра в Бога для нього — лише ритуал, спосіб завоювати прихильність професорів та духівників, а відтак зайняти вигідне місце служби. Степан часто «грає комедію», легко зраджує, безсоромно обдурює.

Воздвиженський — нікчемний викладач, зайда на нашїй землі, що прагне верховодити, мати з усього вигоду. Він деспот і реакціонер, душитель будь-яких прогресивних ідей. Такі, як Воздвиженський, і втілювали русифікаторську політику царського самодержавства, були душителями всього українського.

Дашкович же — навпаки: тихий, охайний, охочий до знань, цілеспрямований. Він приваблює до себе справжньою козацькою вродою, поетичністю душі, чудовим голосом. У свого народу він навчився працьовитості, високої культури й мудрості. Став професором, здобув повагу серед студентів та колег. Його запрошують у Московський університет, але він залишається вірним своєму краєві, повертається до Києва і гуртує навколо себе прогресивну молодь.

Чому ж Дашкович, високоморальний, люблячий син України, фактично не дійшов до своєї «ясної і простої мети»? Чому талановитий учений, професор Дашкович поступово стає «пропащою силою»? Може, через те, що був бездіяльним, покладався лише на освіту й культуру? Його програма — це програма не реформатора, а просвітителя. Наукові його пошуки далекі від життя і насущних проблем України. Його приваблюють слов’янофільські ідеї, і він дедалі більше відходить від свого природного українства, перетворюється в кабінетного вченого, якого східна філософія цікавить більше, ніж Україна. Україна згасає в ньому, так само й він згасає для України.

Цю сумну історію Нечуй-Левицький завершує моторошною картиною, що постає у сні Дашковича, який приїздить до рідного села і застає замість батьківського дому порослу бур’янами руїну. У тому страшному сні все довкола починає раптом провалюватися в землю — батьківська хата, церква, гора, люди, садки… Ставки розливаються й затоплюють село, а з ним — і самого Дашковича…

Поступово тема «батьків» переростає в тему «дітей», центральною постаттю стає Павло Радюк, син небагатого дідича з Полтавщини, студент Київського університету. Ватажок серед ровесників, молода людина, яку всі люблять «за розум, добрість і щирість», Павло хоче «прикласти до життя свого народу й України» ідеї європейської просвіти. Цей герой — продукт тієї атмосфери, яка запанувала в Російській імперії на самому початку 1860-х років. Інтелігентів, які тоді жили тими ж ідеями, що й Радюк у повісті «Хмари», називали українофілами.

Приїхавши до батьків, Павло заявляє: «Ми народовці…, ми націонали…, ми демократи». Він дещо театральний, багатослівний, піднесений на котурни, особливо тоді, коли демонстративно вбирається у вишиту сорочку й свиту, чим шокує своїх рідних. Павло залюбки виголошує цілі промови і цим трохи нагадує Євгенія Базарова з роману Тургенєва «Батьки і діти». Він має програму дій, яка близька до народницької, шукає способів запобігти людському лихові, разом з однодумцями поширює адиківност твори Шевченка, вивчає історію України.

Радюк палко дискутує зі слов’янофілами, які бояться української мови і «варварів з Парижа», обстоює ідеї жіночої емансипації, читає селянам Шевченка, захищає європейство на національному ґрунті… Проте цей герой — весь у промовах, у пишній риториці. У своїх польотах уяви він буває наївним, і тоді йому допомагають спуститися на грішну землю (наприклад, дід Онисько у сцені на баштані).

Сказавши багато слів про важливість «науки і просвітності», Павло зрештою береться з друзями за організацію недільних шкіл, видання книжечок для народу, обдумує плани щодо створення історичного музею й народного театру…

Радюк прагне жити чесно, хоче поділити з народом його долю, наблизитись до нього. Але і в цього юнака замало в характері діяльної сили, щоб розігнати хмари над Україною. Іронічно звучать слова старого Радюка, Павлового батька: «О, багацько, сину, поможеш їм тим, що носитимеш свиту!» Нечуй-Левицький неначе застерігає: одне діло проголошувати, а друге — виконувати задумане.

Після 1863 року реальним Радюкам доведеться нелегко — їх висилатимуть з України. Тому й Нечуй-Левицький завершив свою повість лиховісними передчуттями. Його Павло Радюк змушений залишити Київ і податися служити на Кавказ. Ми не знаємо, як складеться далі його доля, але хочеться вірити, що запальний і щирий у своїх мріяннях Павло Радюк не перетвориться на байдужого обивателя. Коли писалися «Хмари», життя ще не дало ясної відповіді на питання про історичну перспективу Радюків.

Кожне наступне покоління мусить ступити крок уперед, зробити щось добре для рідного народу, для Батьківщини. Воно повинне осмислити помилки попередників і внести власну часточку в розвиток свого краю. Проголошуючи гімн молодості, письменник спонукає і нас, сьогоднішніх, пригадати славні діла багатьох поколінь молодих українців. Пам’ятаймо, борцям за Україну, загиблим під Крутами у 1918 році, було по 16-17 років. Вони встигли лише пролити кров за омріяну державу — і прославили себе навіки. Духовна еліта України в 20-30-х роках усьому світові показала силу таланту свого народу, але була знищена сталінізмом. Потоптаний прапор України підняло покоління шістдесятників — В. Симоненко, В. Стус, Л. Костенко, І. Драч…

Сьогодні Україна стала державою. Настала пора новому поколінню молодих українців прийняти естафету від своїх попередників. Треба гартувати душу, вчитися розпізнавати добро і зло, будувати державу. Нечуєві-Левицькому так хотілося, щоб кожен українець, осмисливши власну сутність і сутність свого народу, міг сказати словами побратима Дашковича, серба за національністю: «За" честь свою, за честь свого народу й національність ми ладні тричі вмерти! Ми не попустимо, щоб з нас хтось кепкував і глузував!»


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Loading...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори: