Степан Васильченко був письменником і учителем, любив дітей і присвятив їм чимало щирих і правдивих творів.
Він так вболівав за долю малечі з народу, що вважав за неприродне малювати їхнє життя одними сумними фарбами.
Степан Васильченко був письменником і учителем, любив дітей і присвятив їм чимало щирих і правдивих творів.
Він так вболівав за долю малечі з народу, що вважав за неприродне малювати їхнє життя одними сумними фарбами.
В історії української літератури Степану Васильченку відведено одне з почесних місць. Виходець з народу, письменник кінця XIX — початку XX століття Васильченко вважав за свій громадянський обов’язок боротися художнім словом за глибоку любов до людини-трудівника.
І як письменник, і як учитель з великою любов’ю і відповідальністю ставився Степан Васильченко до своїх обов’язків. Його кредо були слова: «Народ, на мою думку, більш достоїн того, щоб з нього брати теми для художніх творів.
Твори С. Васильченка залишають по собі незабутнє враження, і не стільки своїм змістом, скільки формою, художнім втіленням. Кожен рядок (якщо це не діалог) — ніби пісня. Пейзажі, монологи, авторська розповідь — суцільні закодовані картини, символічні та метафоричні.
Цінність художнього твору визначається не широтою порушених проблем, не значущістю ідей, а тим, наскільки переконливе його художнє слово в постановці та розв’язанні вічних проблем людства: добра і зла, життя та смерті, мрії і дійсності.
(За повістю С. Васильченка «Талант»)
Про долю народних талантів писав ще Тарас Шевченко у своїх російських повістях. Крізь мури темноти й забобонності, класової зверхності в царській Росії пробивалися лише поодинокі таланти, такі як сам Шевченко, видатний актор Щепкін та деякі інші.
Степан Васильович Панасенко (справжнє прізвище письменника) народився 27 грудня 1878 р. у м. Ічні на Чернігівщині в селянській родині. 1895 р. він вступив до Коростишівської семінарії, після закінчення якої вчителював на Київщині й Полтавщині.