“І мертвим, і живим, і ненародженим…” – послання Тараса Шевченка землякам крізь десятиліття

У 1845 році Тарас Шевченко написав вірш « І мертвим, і живим…». З того часу до сьогодення пройшло більш, ніж сто п’ятдесять років.

Зникло кріпацтво, скинули з трону царя, Україна стала незалежною, українці стали іншими. Змінились життєві цілі, прагнення, орієнтири. Але посланіє, що написав Шевченко, не втратило актуальності.

Навпаки, за сучасних умов, вірш набуває нових, свіжих барв і гострого смислового наповнення. Мабуть, поет передчував вічність свого творіння, тому й адресував його і нам, ненародженим на той час землякам.

Цей

вірш – поєднання болі і любові автора до України та народу. Душа його болить за свій народ, за неньку Україну. З його уст лунає заклик схаменутися. Україна – це «тихий рай», але за власними здирницькими інтересами люди не помічають цього.

Рідний край, перетворений у руїну, став немилий для них, і вони шукають щастя на чужині. Чи це не нагадує сучасність? Щоночі та щодня літаки, поїзди, кораблі розкидають українців по різних містах світу. Горе-мандрівники сподіваються на ліпше життя, що буде з Батьківщиною – байдуже.

«І мертвим, і живим, і ненародженим…» пробуджує у читача істинний патріотизм,

любов до рідної країни, хоч би й яка вона була занедбана. Рядки вірша постаріли, вкрилися пилом, але їхня ідея не вмерла. Ясновельможнії пани існують і досі, простий люд, з якого знущаються і змушують виживати, а не жити, нікуди не щез. Шевченко закликає нас «вчитись так, як треба», таким чином українці здобудуть власну мудрість. Це й допоможе відновити лад у країні.

Шевченко не звеличує надмірно знання українського народу, він проголошує, щоб люди жили по совісті. У поєднанні національних, європейських, світових традицій він вбачає народження людини нового покоління, появи справжнього патріота, який здатен не просто любити рідний край, а й докласти зусиль заради спільного щастя і злагоди українського народу.