Ідея духовного багатства людини в романі О.Гончара «Собор»

Роман О. Гончара «Собор» — гостропроблематичний, він торкається багатьох болючих питань таких, як екологія, історичний зв’язок поколінь, кар’єризм, — але з особливою силою звучить тема збереження духовних святинь, без яких людина просто вироджується, нікчемніє, стає безбатченком. Роман пройнятий прагненням уловити і викрити найменші симптоми духовного неблагополуччя, що почало загрожувати суспільству.

Назва твору досить символічна: це і реальна архітектурна споруда, окраса робітничого селища Зачіплянки, і символ

моральної чистоти та краси людини. Саме в ставленні до собору розкриваються душі головних героїв, їх внутрішня сутність. Ось, наприклад, Микола Баглай — «чистий думками і непорочний діями юнак». З його погляду собор — це сама душа славних предків, що знайшла своє увічнення в цій споруді. Тому й сприймається собор, ця «горда поема козацького зодчества», як увиразнення генетичної естафети поколінь, розумінням якої зобов’язаний пройнятися кожний сучасник. Заповідане та збудоване нашими батьками і дідами належить берегти, але як важливо разом з тим замислюватись і над питанням, що так хвилювало Миколу Баглая: «А чому ж твоя душа увічнить себе, де вони, поеми твої? »

У кожного, хто живе в Зачіплянці, собор займає значне місце в душі, звісно, якщо вона не маленька, «кишенькова», як писав О. Довженко, якщо вона здатна охопити всю велич і красу собору, не дивлячись на його пошарпані стіни. Тому й викликає таке обурення про позиція Володьки Лободи зробити з храму холодильник у Віруньки, дружини Івана Баглая, яка чиста у своєму чеканні, у своїй вірності, у своєму прагненні жити (хоч і нелегко), оберігати прекрасне в собі самій і в своїх знайомих, радіти і іншим радість дарувати. Така ж реакція на цю «прогресивну» ідею була і в Шпачихи, зачіплянської квартальної, яка, не дивлячись на тяжку працю і суворе життя, все ж зберегла людяність, вогник прекрасного палахкотить у ній навіть у найтяжчі хвилини: «Звиняй мене, Володимире, але не в той бік ти думаєш».

Що ж після того говорити про Єльку, яка постає в романі символом чистоти, прекрасного, поетичного кохання, людиною з великою, легкоранимою душею, але яка здатна боротись за своє щастя. В неї собор викликає захоплення, щось дуже рідне, близьке серцю. Відчуття Єльки, викликані ним, дуже схожі на думки Миколи Баглая. В ставленні до собору розкривається спорідненість їх душ.

Не можемо ми не згадати й Ізота Лободу — цього діда Нечуйвітра, славетного старого металурга. Здається, що цей образ найповніше пов’язаний з собором, що саме дід-філософ найглибше розуміє душу цієї споруди. Навіть складається враження, що Нечуйвітер прийшов до нас саме з тих часів, коли було закладено цей храм: «Раменястий, дужий, наче велет не наших часів. Сивий вус при світі вогнища сріблясто блищить усміхом привіту чи насмішки. Запорожець живий! З куреня! Із снів, із видінь Великого Лугу…» Мудрий, чуйний дід Нечуйвітер, немов духовне продовження образу собору, втілене в людині. Тому таку біль завдає йому, а в нас викликає подив те, що його сином стала така людина, як Володька Лобода, що із трьох своїх пагонів Ізот Іванович не викохав великого дерева.

Володька Лобода — освічений, розумний, спостережливий, винахідливий, кмітливий і… такий потворний у своїх прагненнях і мріях, сповнений руйнівної сили. В нього свій бог — кар’єра. Який же це жах, коли душу оповила байдужість, а натомість з’явилася темінь! І це в людині, яка народилася і виросла на рідній землі! І, разом з тим, навіть у ньому собор викликає якесь зворушення: «Але ж красень, стервець». Розуміючи це, він прагне тільки одного — зруйнувати, щоб не ставав на заваді.

Місткий образ собору в романі: він є символом духовного начала, озвучує зв’язок поколінь, мовчазно судить нашу сучасність з позиції історичної пам’яті. Позначає він і неперебутню, чародійну красу мистецтва, силу довершеності і гармонії. Навіть інопланетян вразили в соборі своїм «ідеальним суголосом думки і матеріалу», «таїною своїх пропорцій», то ж чому такі злочинно байдужі до своєї історії і культури самі земляни? Чому завелися у нас людці, подібні до Володьки Лободи, з вини котрих множаться споживачі життя типу Таратут, Обручів та Ер, що влаштували у храмі дику оргію? Чому такі нерівні сили у юнаків на взір Миколи Баглая, який стає на захист собору? А тому, що руйнівники храму — всі ми за деяким винятком, бо «руйнуємо тим, що осторонь стоїмо… Руйнуємо своєю байдужістю».

Надто багато ми зовсім не помічаємо у життєвій колотнечі, не помічаємо, що у постійній боротьбі за краще матеріальне становище ми кожен раз втрачаємо щось людське, щось таке, що вже ніколи не повернемо, але без чого вже ніколи не бути нам по-справжньому щасливими. «Ну, а як стане по пуду сала на душу, як жиром її заллємо, то вже й щастя по вінця?» — саме таке питання ставить Олесь Гончар своїм твором.

Тому й слова вчителя Хоми Романовича: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!», які йдуть з самого серця автора роману, повинні стати духовним, заповітом для кожного з нас.