Июл
08

Ідея гуманізму в романі «Прапороносці»

admin

Війна. Коли чуєш це слово, то одразу уявляєш собі щось велике і страшне. Навіть не страшне — жахливе. Якось само собою спадає на думку все те, що бачив у хроніках війни, про що читав. Іноді навіть думаєш, як же пощастило, що твоє покоління не бачило жахів війни, не чуло ні шуму боїв, ні розривів бомб та снарядів, ні плачу солдатських матерів та жінок. Про ті тяжкі часи, що випали на долю нашого народу, ти можеш почути від свого діда чи прадіда. Адже немає жодної родини, якої не торкнулася та війна. Війна, в якій народ відстоював незалежність своєї Батьківщини, своє право на свободу.
Був у рядах воїнів і письменник Олесь Гончар. Він ще тоді дав собі слово написати про товаришів— живих і загиблих. І за перо взявся для того, «щоб прорватися до правди, до зображення війни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров’ю і потом, з її тяжкою солдатською героїкою», з високим злетом людського духу у всенародній боротьбі проти ненависних загарбників. Так було створено роман-трилогію «Прапороносці».
Цей роман став новою сторінкою художнього епосу про другу світову війну, що показує звичайних людей, які на своїх плечах винесли тягар війни, бо знали, за що боролися і вмирали. Там, серед моторошних смертей, коли щохвилини життя на волосині, людина постає в усій величі любові до вітчизни, І ця велич, краса людини-воїна, в чому вона?
Автор показує наших воїнів як гуманістів, прапороносців миру, розповідає про красу їх душ і поривань, звитяг і безсмертя.
Хто ж вони, ці прапороносці? Рядові, здавалось би, бійці. Та немає рядових. Є велети, герої, звитяжці. Люди різної вдачі. Мовчазні і рішучі, як Денис Блаженко, чи схильні до роздумів, як його брат Роман, що в найтяжчі хвилини свого фронтового буття, оточений з товаришами у старому графському будинку, думає про свою дружину і дітей, рідний Буг і рідну оселю. Веселі й балакучі, як Хома Хаєцький, кмітливий розум і вроджений гумор якого, уміння про все говорити серйозно і водночас іронічно робить його не тільки типовим українцем, а й особистістю, в якій навіть дивацтва викликають приємну посмішку командирів і солдатів. Він — переконаний патріот, з пошаною ставиться до інших і поважає; власну людську гідність. За його вмінням на все поглянути з усмішкою проступає велика душа хлібороба і мужність непомітного героя. Коли Хома забуває про все і до крові калічить руки, збиваючи замки з в’язниці полонянок, коли повз нього рине натовп врятованих від смерті схудлих і знавіснілих у диму людей, Хома

ще й ще раз переживає щемляче почуття болю за свій народ, за людство, на яке налягла хмара німецького фашизму. Священна і найгуманніша місія Хаєцького та його побратимів — визволити поневолені фашизмом народи допомогти їм знайти вільну вітчизну.
Юрій Брянський — улюбленець всієї роти, що за служив цю любов справедливістю, мудрістю, уміння» нікого не скривдити й бути вимогливим до кожного Заслужив тою яснотою вірності рідному краєві, коханій, правді, якою позначений кожен його крок і помисел. У останній зустрічі Брянський розкривається своєю найзаповітнішою любов’ю патріота, від якої заясніло його обличчя. Останнім помислом Юрія була рідна Білорусь.
Лейтенант Володимир Сагайда — людина часом крутої і важкої вдачі. Війна забрала в нього сестру. Звідси й озлоблення, священна ненависть до фашизму, справедливе прагнення помсти, а заодно й нерозважна віра в добро. Та люди розкриваються в своїх звершеннях, люди й змінюються. Добрішим і лагіднішим стає Сагайда.
Молодий необстріляний офіцер Євген Черниш на кордоні згадав і передумав усе, що було пройдено, пережито за три роки війни. Та він швидко пройде сувору школу військових буднів, здружиться з офіцерами і солдатами, стане таким же, як уся славна рота Юрія Брянського — того Брянського, якого вже немає, а рота його є.
Юнак Гай, закоханий у все живе, загине, підірвавшись на міні. Загине серед квітів, затиснувши у руці пучечок краси.
Серед квітів загине і Шура Ясногорська. Та, що поставала в уяві бійців як уособлення краси і кохання.

Іншою не мислили її собі, такою вона й була насправді-Вона вся променилася вірністю коханому, щастям огортати все чарами молодості, жіночої краси. А тим часом ця дівчина була медичною сестрою, виносила поранених та й сама кілька разів була тяжко поранена. її краса і вірність заперечувала існування слабкодухих. При Щурі Ясногорській солдати лагіднішали, ставали кращими, чистішими. Ця білоруська дівчина була для них живим доказом того, що війна безсила знищити людяне в людині, безсила перед вірністю і красою життя.
Такими людьми, красивими помислами і ідеалами запам’ятовуються усі герої роману: відчайдушно хоробрий, невгамовний Вася Багіров, відважний і досвідчений розвідник Козаков, співучий телефоніст, улюбленець роти Маковей і майор Воронцов, що «був у полку, наче мати в сім’ї, і добродушний Шовкун, і Саша Сіверцев, і Кармазин.
, Всі вони постають перед нами як прапороносці миру і гуманності.
Вірний традиціям класичної української літератури, яка завжди була сильною відданістю народові, Олесь Гончар створив свій роман про народ. І своїм хистом розкрив він душевну красу солдатів Вітчизни. Показав красу людини-воїна, гуманізм її звершень і безсмертя подвигу.

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Загрузка...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори:

Категорія: