Історія мови – історія народу

Я – українка! Я пишаюся цим, адже те, що пережив наш народ, що йому дісталося у спадок, не передати жодними словами. Скільки разів українську мову разом з нацією намагалися стерти з лиця землі, скільки «скорпіонів» насилали на наше слово, скільки полягло людей заради спокою та миру українського народу та нашої рідної мови. Не знала мова спокою аж відтоді, як вперше нею заговорили.

Ще коли Україна під Польщею була, а й тоді вже ляхи руки свої загребущі простягали на наші землі, даровані нашим предкам у нелегких війнах не на життя, а на смерть.

Ще тоді вони намагалися ввести свої діалектні вирази, але ми не здалися та відстояли і землі, і мову. А часи, коли Росія вважала нас своїм надбанням? Ми теж вставали, і брат за брата життя віддавав. Бо серед однодумців усі брати та рідні.

Скільки разів Росія намагалася примусити нас забути рідну мову, а все ж ми не здалися, бо ми – українці, народ вільний та мова наша вільна. Врешті решт ми домоглися того, що наша мова – українська мова, стала національною, і наша країна – Україна, вийшла з-під важких уламків «дружніх» держав.

читаючи книжки, в яких розповідається про те, як українські письменники потерпали від

переслідувань та гонінь, від засилань та страт, від того, як знищувалися цілі родини задля того, щоб цар міг спокійно проїхатися Україною та не почути "відразної" мови.

Є багато історичних пам’яток, в яких цілі абзаци присвячені тому, як "хоронили" нашу мову, як намагалися вигнати її з думок та серця народу. Де б країна не була, з ким би не "товаришувала", завжди усі прагнули "зламати" людський дух та знищити мову, бо знали, що наші сили йдуть від рідного дому, від рідного порогу, від рідного батька, від рідної мови.

Не зламалися й не здалися. Бо наша мова – це наша історія. Ми – живі й вона житиме в наших серцях доти, доки не погасне останній "вогник" надії та віри у серці справжнього українця.