Янв
14

Конфлікт селянського і козацького світоглядів у романі Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

admin

Історія села Піски твору дає можливість глибоко проаналізувати образи Мирона Ґудзя і його онука Максима Ґудзя. «Біографії» Мирона Ґудзя та його онука — це втілення боротьби козацького світогляду з селянським світом. Вперше це виявляється як контраст між Мироном і його дружиною Мариною: не «легко було його січовому серцю дивитись, як замирала в синові лицарська вдача…», вдруге ілюструється виступом Максима проти своїх батька та матері, тобто проти родинних устоїв.

Зміни в житті запорожця Мирона Ґудзя, Максимового діда, Панас Мирний та Іван Білик охарактеризували тонко і точно: «Минулося козацьке царство, настало хліборобське господарство». І саме тут простежується протистояння козацького і селянського (хліборобського) світоглядів: Мирон закликає до єдності в боротьбі проти пана, а піщани слухають, міркують, бо їм здається, що вони живуть повним життям — «і хліб є, й скотинка прибуває, і…захист безпечний». З царської та панської ласки це відбувалось, як думалося селянам, котрих автори порівнюють з куркою на гнізді, яка не думає про майбутнє своїх курчат. Панас Мирний та Іван Білик підкреслюють, що селянське життя відзначається пасивністю і поступливістю — в романі детально описано, як селяни день за днем здавали свої позиції, ставали підневільними, нездатними навіть на втечу, бо як, мовляв, покинути садок вишневий, город і хату. Є в селянському побуті, звичайно, і просвітлення — любов, оспівана в піснях, сімейне щастя, яке досить часто пригнічене важкою працею. Козацький же світогляд не тільки відкидає те, що миле серцю хлібороба, але й цінить у людині протилежні якості — звитяжність, готовність до рішучих дій. А головне — козакам властиві згуртованість, почуття дружби і самопожертви.

Пошуки справедливості у Мирона набувають форми конфронтації: зло врешті-решт повинно бути зруйновано, якщо добро повинно перемогти: «То з добрими, то й у миру, а з лихими — коли їх не вкладеш, то вони тебе уложать…». Промовистою деталлю є те, що Мирон живе у селі Піски як мисливець. Це заняття відділяє його від навколишніх селян і підсилює агресивний і яскравий запорізький характер. У романі показано, що сімейно-селянське життя і шлюб справляють руйнівний вплив на запорізький характер. Мирон мучиться через подвійне тяжіння до землі і сім’ї. Він підкоряється своїй дружині: «Отак Мирін доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набіг на свого звіра, що й його звоював. І ніхто другий звір той, як Марина Зайців на — з піщанських-таки хуторів козача дочка». Миронове підкорення символічно представлено у тому, що він занедбує знаряддя свого заняття і підкоряє своє життя землі та сім’ї: «З того часу заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння. Став Мирін Ґудзь поле

орати та хліб пахати, а Марина — сина Івана колихати». Але ж хоч і підкорений Мирон селянським світоглядом, у ньому не вмирає войовничий дух. Таким чином, незважаючи навіть на те, що він зазнає поразки, ця особлива риса виділяє його серед суспільства, що господарство його затягло.

Яскравою є конфронтація Мирона з групою самовдоволених хліборобів, їхнє вихваляння безпечного і спокійного життя: «Тепер, спасибі богові, хоч тихо… У нас і хліб є, й скотинка прибуває, і захист безпечний… Живемо, як і люди», — викликає в’їдливе зауваження Мирона: «Живете? Нидієте, а не живете: цвітете…». В інших місцях ця думка висловлюється ще відвертіше: «І знову в поле та в поле…, знову торішня робота.,., знову торішні клопоти…, та так не один, не два роки: так ціле життя, цілий вік… Робиш, щоб було що їсти, їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хліборобська доля». А далі — для всіх неволя, кріпацтво. Виходячи з тематичної опозиції роману, цілком логічно, що Мирон, символ свободи і повстання, мусить померти саме в той час, як село закріпачується: «Як косою скосила його думка про неволю. Захирів старий… та й умер останній січовик без одного року ста літ».

Перемога прийшла до Мирона з народженням онука: красень Максим стане спокусником дівчат, полюбить горілку, верховодитиме серед парубоцтва, роблячи шкоду односельчанам. Ці риси характеру, виплекані дідом, стали нічим іншим, як виявом козацького світогляду у здеформованому кріпацтвом світі.

Саме у розповіді про онука Максима повторюється конфронтація, але вже трансформована під тиском неволі, між козацьким та селянським світоглядами. Іван Ґудзь, син Мирона, вихований у селянському дусі матір’ю «зажив… зі своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб’язно — спокійним хліборобським життям». І хоч Іванові сини також виховані в дусі її характеру, один з них, Максим, таки повстає проти життєвих орієнтирів батьків. Важливим аспектом Максимового бунту, є те, що він відмовляється від свого батька на користь дідової козацької «мудрості», «правди» і «добра». У романі Максим виступає як ідеологічний і символічний наступник Мирона: «Максим полюбив діда більше батька, матері, прийшлись йому до вподоби його розкази страшні, полюбились йому дідові вичити — розумні, правдиві, добрі. Уподобав і дід свого цікавого й моторного онука. На крайнім порозі життя оддав старий своє, літами та негодами побите серце малій дитині! Старість побраталась з молодістю, молодість прилипла до старості.. .Старий січовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука». Проте у кріпацтві насіння козацької вольності не могло прорости добрими сходами, воно стає основою бунтарської вдачі онука старого січовика.

На відміну від селянського світу, що змальовується такими словами, як «тиша», «спокій», «нудьга», Максим змальований словами ««цікавий», «мотора ний», «пристрасний» і «енергійний». Ці якості мають й інші видозміни: «Максимові хотілось… битись, рубатись, розгардіяшити…», «йому хотілось гулятиу битися, рубатися…». Найбільш цікаве, що доблесть Максима протиставляється нудності батькової господи.

Життя Максима стає не чим іншим, як новим виявом запорозького світоглядду, яки проявляється у відвертій товариськості і спільності поза сімейною обстановкою, у контексті чоловічої громади, тобто в армії.

Саме у московському війську зазнав остаточної деморалізації нащадок січовика Мирона Максим Ґудзь, у душу якого засіяно й зерна козацької звитяги, і картини героїчних боїв з напасниками на рідну землю, але його душа, а разом з тим і все життя, розкраяні навпіл. Та буйна козацька енергія пішла не в той бік — вона виливалася ще в юності у гультяйство, бешкети, часом жорстокі, у неробство, вона пропадала даремно, бо душа не знаходила собі ні прихистку, ні діла у задусі тотальної неволі. Дійшло до того, що рідний батько мусив спровадити Максима в москалі, де верх у його свідомості взяло хиже й хапужне, де вже однаково йому стало — чи Московщина, чи своя земля. Але той процес автори малюють у розвитку, неодновимірно, багатогранно. У Московщині спершу жаль стало Максимові «своїх степів безкраїх, свого неба високого, тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим». Далі за цією природною тугою за Батьківщиною йде його реакція на бачене. Можна спостерігати, як віддзеркалюється національне через сферу побуту: «Побий вас лиха година, бісові люди, а вашими хатами! — каже він. —…У нас кузні чистіші, ніж у них хати. А ще вихваляються своєю стороною?! Ну, вже сторона!., не приводь Господи, бачити ніколи такої другої».

Проте ж він швидко пристосувався до життя на чужині. Максимове солдатське і розбійницьке життя, звичайно, не заслуговує на повагу, воно суттєво різниться від Миронового козацького існування, але в ньому також присутня моральна риса, почуття гніву на навколишню несправедливість. Максим не знаходить спокою протягом всього життя. З одного боку, жорстокий, з другого — неприкаяний; «ні до кого по-братерській забалакати, ні на чому свої сили показати… А вона так і прохалася на волю… та волі ні в чому не було». Саме волі — тієї ознаки козацького життя — не вистачало ні Мирону, ні Максиму, саме тому вони не могли змиритися з поневоленням як народу, так й особистим: «Як у гніздечку, так у Максимовій сердечку виплодилась воля, про яку дід переказував…», «його пекло ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам здумається». Відсутність волі стає причиною фізичної смерті Мирона і духовної — Максима.

Максим, як і його дід, врешті-решт одружується. Однак його шлюб зовсім не такий, як у Мирона. За жінку взяв собі Максим пиячку, повію і москальку Явдоху, їхнє життя — це пародія на сім’ю, бо живуть крадіжками та розбоєм.

Отже, підсумовуючи значення козацького та патріархального світогляду в історії Мирона й Максима, слід зазначити, що обидва персонажі уособлюють саме козацький світогляд, але їхні волелюбні прагнення не змогли виявитися повною мірою, бо їм протистояв хліборобський світогляд оточення. Селянський світогляд значно відрізнявся від козацького, що і спричиняло постійні конфронтації, нескінченну війну з селянським світом, що супроводжувалась взаємними поразками.

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Загрузка...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори:


    Категорія: