Home » Твори з української літератури » Стельмах Михайло » Людина у романі Стельмаха «Хліб і сіль»

Людина у романі Стельмаха «Хліб і сіль»

Епоху революції 1905 року Стельмах художньо переконливо відтворює в романі «Хліб і сіль» (1959), Ідейно-естетичним ключем ліричної епопеї «Хліб і сіль став епіграф, взятий письменником з народної творчості «Уклоняємось вам хлібом і сіллю. Найдорожче людині — хліб, сіль і честь».

Стельмах обробляє тему героїчної боротьби українського народу напередодні і під час революції 1905 року. Найвище художнє досягнення письменника — яскраво змальовані характери. «Хліб і сіль» — так чітко сформулював одну із провідних проблем роману В. Бєляєв — роман характерів».

Колоритні народні образи Івана Яроша (діда Дуная), Катерини Чай-чихи, Мар’яна Поляруша, Олександра Палійчука, Леся Якубенка, Романа Волошина й обумовлюють багатопланову організацію твору. Багато епізодів в романі «Хліб і сіль» виписані з разючою силою драматизму. Показовим у цьому плані є творення характеру Івана Яроша, якого люди прозвали Дунаєм. Коли вперше зустрічаємось з Ярошем, він ще вірить, що Бог його любить, цар жалує, а з панами йому не жити.

В образі цього трударя Стельмах втілив психологію хлібороба початку XX століття. Вперше ми зустрічаємось з ним на «чумацькому стоїщі». Ось до переселенця Івана Чайченка підійшов рослий дід Дунай. З густого коловороту сивини чітко витискається довгасте, в темно-жовтих рум’янцях, сухе, як волоський горіх, обличчя», Високий, сивий, довгообразий, худющий…

Дунай — правдолюб, людина непідкупної чесності. Вже минуло з чверть століття, як на Поділлі перевелося чумацтво, але дід Ярош і досі «звав чумаками усіх, хто хоч один раз міряв з ним старі запорізькі шляхи та густо-широкі степи», мандруючи до Криму чи на Дон. У чумака з діда-прадіда прив’ялі довгасті повіки, сиві задумливі очі. Портретно-психологічні деталі Стельмах додає в процесі духовного розкриття героя.

Найбільше Дунай вболіває за долю хлібороба: земля — то «Богом і людьми закручений, зав’язаний» на все життя «мужицький вузол». З образою, з болем старий говорив: «Отак і пустіє село. То перше нас ніби турок воював, а тепер свої дерилюди. Хіба не хватало б святої усім!» Споконвічну проблему землі і її господарів-трударів Стельмах пропускає через світосприймання «селянського пророка» Дуная. В його образі втілені найкращі риси трудового народу: мудрість, гуманізм, надзвичайно тонке відчуття краси, чуйність і доброта.

Старий Дунай і переселенцям до Сибіру радить жити з правдою і по правді. До портретних і психологічних деталей Стельмах додає: «на його сухому, як волоський горіх, обличчі», «з-під сивих, високих, як острішки, брів грають завзяті і уперті очі». Центральне ж місце у змалюванні цього образу відводиться внутрішньому портретові: «І навіть дивно, як у цьому кряжистому тілі вміщуються два протилежні світи: то лагідний і тихий, як рівна надвечірня година, то гострий, мов бунтарський ніж. То стоїть, бувало, дід Дунай у церкві до обідні, сивий і строгий, мов селянський пророк, то зразу ж після обідні він так може в’їсти словом якогось односельчанина, що той аж скрутиться». «Гострий, мов бунтарський ніж», Дунай-лірик кохається в пісні: «гомоніли, що прізвисько пішло від пісні.

Бувало, заспіває Іван Ярош на одному кінці села «Тихо-тихо Дунай воду несе, а на другому — чути». І пісня, і непокірна натура сприяли цьому прізвиську. Ярош лагідний і тихий, як Дунай, але й могутній, як Дунай! Відрада Яроша — потемніла від років кобза. «Забриніли струни раз і вдруге, підтягнув їх чумак і знову ворухнув ними, видобуваючи мелодію далеких років». Важку скорботу Іван Дунай везе у північну столицю — сподівається на милість царя.

В Петербурзі старий довідується, що убогий розумом імператор — жорстокий кат; єдиний Ярошів син за політичну діяльність після арешту відправлений етапом у рідне село; мало чим розрадила старого і лицемірна обіцянка хитрого царедворця Вітте допомогти полісовщикам. Ще Дунай не доїхав до Медведина, а вже Сологан, Пігловський та інші панські посіпаки зруйнували Морозенкову хату. Приголомшила старого ця звістка. Мар’ян побачив, як «постаріло його обличчя», як «поглибшали на ньому зморшки, а в них побільшало темені». Гнів і мука сплелися в душі Дуная; то ламає він свій гнів і гордість, благає Стадницького зупинитися, не чинити свавілля. Але поміщик називає Івана Яроша розбійником і виганяє з палацу.

Старому спопеляючий гнів і невимовна скорбота стиснули серце. В своїй долі Дунай бачить долю всього трудового народу: «А що воно — життя селянське? Вічна, до темені в голові, праця, одвічне приниження, що ти не людина, а худобина, постійний страх за свою ниву і перед суховієм, і перед градом, і перед холодом, і навіть перед самим сонцем, то в душі клубок повільної муки». Терпіти вже не сила — прийшов край стражданням: «Не діждеш, дерилюде, свого. Не діждеш!» Дід Дунай ховає за халяву шевський ніж, прощається з дружиною, іде в церкву на сповідь, а потім прямує до панського палацу, щоб покінчити зі Стадницьким…

Наївна і довірлива дружина Ганна встигла сповістити Стадницького про намір свого чоловіка, панські посіпаки схопили Дуная, скрутили йому руки й закинули в зборні. Вранці мало не весь Медведин прийшов прощатися з Ярошем: «І подобрішали сиві од смутку очі старого, які за одну ніч глибоко ввалилися в очниці». А він ще недавно журився, чи не відсахнеться від нього село, чи не зціпить його переляк.

Виходить, недарма підняв на пана руку, недарма прожив на світі: люди не судили його, а вболівали за ним. Панські посіпачі при обшуку не знайшли в Дуная зброї, до того ж за старого клопочуться Левченко та Лісовський. Але Ярошу органічно чужа неправда, він відкидає юридичні хитрування Чорнокнижного. І найкритичніші, найтрагічніші хвилини свого життя Дунай залишився вірним своєму ідеалові — жити з правдою і по правді.

Михайло Стельмах звертається до образу-символу, в якому втілилась душа, правда і краса народу. У романі характерів «Хліб і сіль» — це правдошукач Іван Ярош і стара Катерина Чайчиха, які назавжди залишаються в пам’яті в кожного з нас, хто прочитав роман. В них сконцентровані віковічна життєва мудрість і досвід народу.

Отже, людина для Стельмаха — цілий континент з своїми океанами, морями, невідомими землями. Інтелектуальність прози Михайла Стельмаха має не тільки письменницькі шукання змісту життя, але й віру в великі здібності народу, вміння огорнути його величезні розумові горизонти.


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Loading...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори: