Июл
15

Мотиви перестороги в романі Камю «Чума»

admin

Уявімо 1947 рік. Тільки-но закінчилася Друга світова війна, але спогади про неї ще надто живі, спогади про «коричневу чуму» — фашизм. Але чому тоді не було просто написати роман про війну, про її жертви? Навіщо така алегорія? Але роман Камю навіть глибший, ніж роман про «коричневу чуму». Чума — це не тільки жорстокість. Чума — це бездуховність, це безглуздість, це сліпий фанатизм. Та найстрашніше те, що Чума заразна. Будь-яка людина, що торкається її, відчуває її дихання, просто наближається до неї, ризикує заразитися. Але ж «Чума» — перш за все книга про тих, хто чинить опір, а не про тих, хто здався.

Зберегти в собі свій внутрішній стрижень за будь-яких обставин — ось засіб боротьби з Чумою. Лікар Ріє щодня поспішає до хворих, він усвідомлює, що кожен день може стати для нього останнім, він навіть усвідомлює, що всі його намагання врятувати хоч когось будуть марні. Для чого тоді все це? Але Ріє каже: «Для мене такі слова, як врятування людини, звучать надто гучно. Мене цікавить здоров’я людини, у першу чергу здоров’я». Адже колись він присягався допомагати людині. І тепер він просто виконує свій обов’язок.

Журналіст Рамбер чужий цьому місту. Він опинився там випадково. В іншому місці на нього чекає справжнє кохання й щастя. Він не розуміє, чому він має страждати і хоче будь-як виїхати з міста. Та коли така можливість з’являється, він залишається. Чому? А якби він поїхав, то перестав би бути Рамбером, гідним свого кохання, він став би також зачумленим, як і всі мешканці міста.

Адже вони були «зачумлені» ще до того, як прийшла справжня Чума. Сірі вулиці, сірі будинки, сірі розваги, такі ж сірі душі в людей. Звичайне коло обов’язків щодня. «Місто без голубів, без дерев, без садів, де не почуєш ані хлопання крил, ані шелесту трави,— словом, без особливих прикмет». І люди там теж «без особливих прикмет», люди, мертві ще до того, як захворіли на Чуму…

Але Чума жахлива не тільки тоді, коли вона сіє навколо трупи, найстрашніша вона, коли захоплює розум і серце людей. Таких, як Коттар, якому байдужі усі моральні цінності. Це про таких, як він, існує вислів «бенкет під час чуми». І Чума його не зачепила, адже він уже зачумлений.

Чума має багато виявів. І коли релігійні фанатики беруть зброю, намагаючись щось довести, вбивають безвинних людей — це Чума. І коли отець Панлю з пафосом, урочисто промовляє: «Брати мої, до вас прийшло лихо, і ви заслуговуєте на нього! — все більше запалюючись, запевняє: — Праведним нема чого боятись, але грішні справедливо тремтять від жаху»,— це теж Чума, піднесення над усе ідеї сліпої віри. Але «людина — це не ідея»,— каже Ріє. І Панлю з жахом переконується в цьому, коли бачить свою абстракцію в житті — смерть сина Отона. «У цього, сподіваюсь, не було гріхів»,— кидає Ріє в обличчя Панлю.

І друг Ріє Тарру теж це якось зрозумів. Він став проти безглуздя смертних вироків і вирішив боротися з суспільством, яке базується на цьому, з Чумою. Звичайно, його друзі теж виносять смертні вироки, але усі вони впевнені, що «ці кілька смертей необхідні, щоб побудувати світ, де нікого не вбиватимуть». Знайомі слова… Адже Родіон Раскольников теж так вважав: «За одне життя — тисяча врятованих… Та і що значить на загальних вагах життя цієї жалюгідної старої? Не більше як життя воші…». Так, але ж Тарру каже: «Якщо поступитися один раз, то де межа?». Хто її визначає? І взагалі, хто дав право одній людині засуджувати і вбивати іншу? Тарру гірко визнає, що «протягом років, як був, так і залишився зачумленим, а сам усіма силами душі вірив, що борюсь з Чумою». Чи можна на крові та насильстві збудувати новий, чистий світ? Ні.

Чума — це зло, це ненависть. Тарру знає, що кожен носить її в собі, що не існує такої людини у світі, якої б вона не торкнулася. Чим більше людська ненависть, тим сильнішою стає Чума. «Ця історія стосується однаково нас усіх»,— каже Рамбер. Прикро бути щасливим одному…

Кінець роману здається оптимістичним: Чума відступила, люди радіють, усі щасливі… Так, справді, Добро повинно перемагати. Але, глибоко осмисливши написане, можна помітити: Чума не переможена, а просто якимось дивом вона відійшла, як звір, знесилений у боротьбі, концентруючи свої сили для того, щоб завдати нового удару. Вона живиться людською ненавистю і заздрістю, і щасливі люди на вулицях міста не знають того, що знає Ріє: «Мікроб чуми ніколи не вмирає, ніколи не зникає… він терпляче чекає своєї години і, можливо, прийде на горе і повчання людям такий день, коли чума пробудить пацюків і відправить їх вмирати на вулиці щасливого міста». І єдиним виходом із цього, на думку Ріє, є внутрішній стрижень, що спонукає робити те, «що треба здійснити і мають робити усі люди всупереч страху, всупереч особистим ваганням, усі люди…».

Але хто визначає межі цього «треба»? Цього не знає і Ріє…

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (3 votes, average: 3,67 out of 5)
Загрузка...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори:

Категорія: