Июл
07

Мотиви ранньої лірики Павла Тичини

admin

Творчий шлях П.Тичини позначений болісними роздумами, тривожними передчуттями, художніми вершинами і невдачами. Однак в історії української літератури постать співця «Сонячних кларнетів» не має собі рівних — за глибиною осягнення гармонії світу і його дисонансів, за емоційністю, символічною наповненістю подій та оригінальністю віршованих інтонацій.
Перша збірка П.Тичини написана ніби на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості, життєдайної снаги і захоплення світом, його гармонією. Передусім це характерно для пейзажних мініатюр, у яких звучить мотив замилування людини природою з її огромом звуків, барв, тонів і відтінків. Ліричний герой залишається наодинці з нею і всесвітом, за ними вивіряє свої душевні порухи, найтонші, найніжніші. Його внутрішній світ відкритий навстіж сонцю, радості, багатогранності й мінливості настроїв гаїв, полів, світанків. Поезія «Гаї шумлять…» починається з двох паралелізмів:

Гаї шумлять — я
слухаю. Хмарки
біжать — милуюся.

Поєднання у них слухового і зорового образів увиразнює думку про єдність людини і природи. Відтворюючи цю гармонію, поет вживає точні і влучні порівняння («купаючи мене, мов ластівку», «неба край — як золото», «горить-тремтить ріка, як музика»). П.Тичина уже в цій поезії щедро використовує персоніфікації, цей улюблений прийом (дзвін «думки пряде», «мріє гай над річкою»), який ще більше посилює відповідність пейзажного малюнка настроям ліричного героя. Природа мінлива і рухлива (поет підкреслює це багатоманіттям дієслів — шумлять, біжать, гуде, пряде, мріє, горить).

Суголосна людська душа, яка вкрай схвильована, чекає на щось нове, незвідане, тому й мова поета — уривчаста, у ній спостерігаємо поєднання інколи різнорідних або ж безпосередньо не пов’язаних між собою понять. Поезія «Гаї шумлять…» вражає і музикальністю, і повною гармонією у змалюванні почуттів людини й настроїв природи.

Тривожним чеканням і сподіванням оновлення позначений вірш «Арфами, арфами…», в цілому побудований на оптимістичних акордах. Поет відчуває себе в обіймах всесвіту, і його ліричний герой прагне пізнати себе, своє місце в житті, свій нерозривний, органічний зв’язок з природою. Емоційно промовиста персоніфікація весни як дівчини, закосиченої квітами, з перлами роси, співом жайворонка, дзвоном струмків і музикою гаїв доповнюється іншою, протилежною нотою — тогочасного громадського життя:

Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде…
Перламутровий…

Подібні настрої — оптимістичне сприйняття світу й очікування чогось нового, незнайомого — притаманні й поезії «Там тополі у полі…»:

Йду в простори я, чулий, тривожний
(Гасне день, облітає, мов мак).
В моїм серці і бурі, і грози,
Й рокотання — ридання бандур…

Образ тополі, такий поширений у народнопоетичній творчості, у цьому вірші символізує високість людського духу, його’ поривання до волі, до щастя. Поет звертається до цього образу й у вірші «Світає…»:

Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Мов свічі погаслі в клубках фіміаму, в туман
загорнувшись, далекі тополі в душі вигравають
мінорную гаму.

У цих рядках відчуваємо певний дисонанс: чому лагідність і привабливість літнього ранку, картина його народження викликає сум, мінорні настрої, такі несподівані, алогічні для симфонії світання? Поет пояснює це в останній строфі поезії, оригінально використовуючи образ мечів, активізуючи ним асоціативне мислення читача. «Промінням схід ранить ніч, мов мечами», — таким поетичним виразом П. Тичина малює «роботу» сонця, цього володаря дня, порівнюючи його проміння з мечами. Водночас автор і в цій поезії залишається самим собою. Природа для нього — не самоціль, а засіб пізнати внутрішній світ людини. Тому він і вдається до паралелізму:

Підхоплююсь з ними і я, посвіжілий.
О глянь, що над нами!
Розкраяно небо — мечами, мечами…

Вдруге повторений образ мечів, коли П. Тичина в останніх рядках згадує про ліричного героя, набагато місткіший, ніж попередній. Мечі — не тільки проміння, а й зброя суспільних змагань, бур, гріз, яка розкраяла небо, цей храм природи. Так поєднуються у ранній ліриці поета радість і сум, сміх і плач, гроза і тиша. Так виявляється уміння митця слова проникливо читати і книгу природи, і людську душу.
Не можна не згадати ще одну поезію раннього П.Тичини — «Ой не крийся, природо…» Ця лірична мініатюра присвячена осені.

Але яку гаму людських почувань вона викликає! Адже і в народній поезії, і у свідомості звичайної людини ця пора року уособлює зрілість і непоправну втрату сил буяння, розквіту, молодості; щедрість і поступове згасання, відмирання усього живого, переходу його в інший стан. Поет використовує ці контрасти, коли протиставляє осінь і літо з його бурями, громами, купальськими ночами. Натомість — безгоміння, сон, сум, смуток осінній, позолота кривава, тумани, які породжують тугу. І раптово — зміна настрою:

Тільки зірка упала…
Ой там зірка десь впала, як згадка.
Засміялося серце у тузі!
Плачуть знову сичі… О, ридай же, молись:
Ходить осінь у лузі.

Усім відомо, що коли падає зірка, треба загадати бажання, і воно обов’язково здійсниться. Чи ж не тому «засміялося серце у тузі»? Це — несподіваний образ-оксиморон, тобто поєднання різко контрастних понять, які за логікою думки ніби несумісні, але в художньому тексті дають нове уявлення. У П. Тичини цей художній засіб вплетено у метафору-персоніфікацію. Подібні творчі знахідки поета не ускладнюють його вірш, а, навпаки, кристалізують думку, яка трансформується від першого рядка до останнього. Так, осінь — це смуток, але й ласкава, чарівна пора роздумів і надій.

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Загрузка...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори:

Категорія: