Мрії Шевченка про майбутнє України

Як і кожен український письменник Т.Г. Шевченко також мріяв у краще майбутнє своєї України. Ця віра відобразилася у всій творчості кобзаря.

Ви, очевидно, вже звернули увагу на те, що більшість із написаного Шевченком заперечує самодержавство й кріпацтво як лад, що несе народові злидні, безправ’я й темноту. Але великий поет не тільки критикував антинародний лад, а й намагався знайти відповідь на запитання: яким же повинен бути суспільний лад? Майбутнє суспільство уявлялось поетові як «нова хата» («Світе ясний…»), «сім‘я вольна,

нова» («Заповіт»), де діятиме «новий і праведний закон» («Юродивий») та влада народу, де всі будуть рівні:

І на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

У вільному суспільстві люди працюватимуть не на панів, а на себе, тому житимуть не в злиднях, як досі, а в достатку. Про це читаємо у вірші «Сон». Знеможеній кріпачці, що задрімала на поміщицькому лану, сниться

…син Іван

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий-

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі…

Так з твору в твір накреслювались

обриси нового суспільного демократичного ладу, найповніший вираз якого знаходимо у віршах «Ісаія. Глава 35». Ісаія – старовинний єврейський пророк, автор однієї з книг Біблії. Його пророцтва і є джерелами Шевченкового наслідування. Вірш починається метафоричною картиною – зверненням поета до землі, яка поки що дощами «не полита», квітучими «злаками не повитая». Бажання Шевченка бачити землю оновленою таке сильне, його віра в її майбутнє омолодження така непохитна, що він радісно вітає землю з приходом весни. Тому вигук «Радуйся!» повторюється. Цікаво, що дієслова розпуститись, процвісти, які щойно стояли в наказовій формі, в наступному рядку стоять у доконаному виді майбутнього часу. Далі автор зображує революцію у вигляді Божого суду, Господніх див.

Найбільше ж «чудо» нового ладу, за Шевченком, – воля, яка зробить вчорашніх рабів творцями, які невпізнанне змінять обличчя землі:

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня не полита,

Зцілющою водою вмита,

Прокинеться; і потечуть

Веселі ріки, а озера

Кругом гаями поростуть,

Веселим птаством оживуть.

Образ неньки-України – це найсильніший і водночас найдраматичніший образ творчості Тараса Шевченка, найбільший діамант у його поетичній короні. Він присутній у більшості поезій «Кобзаря». У поезії «Стоїть в селі Суботові» Україна – і вбога сирота, і військова могуть, що «ляха задавила», це країна, з якої тепер «сміються стороннії люде»; це «домовина», в якій похована воля українців; це, нарешті, та держава, яка неодмінно «встане і розвіє тьму неволі». Який широкий діапазон образу в одному лише вірші!

Образ України постає зі сторінок «Кобзаря» в різних постатях, але передусім –– в персонажах жіночого роду: вдови, небоги, сирітки.

Для Тараса Шевченка жіноча недоля була не просто однією з тем творчості, а згустком крові, що запеклася в його серці. І дівчина-наймичка, і покритка, і вдова, і мати, що народила кріпака, – це символ долі всіх українок, які злилися в поезії Кобзаря у величний, багатостраждальний образ України-матері. Доля кріпачки у Шевченкових творах завжди трагічна, бо такою вона була в жінок, які зустрічалися поетові у житті. Це і рідна мати, яку передчасно «у могилу нужда та праця положила», це його рідні сестри: Катря, Ярина та Марія, оті «голубки молодії», в яких «у наймах коси побіліли», це, зрештою, його трепетна юнача любов Оксана Коваленко, котру, як і героїню поеми «Катерина», зганьблено. Отже, жіноча недоля була для великого Кобзаря не тільки загальнонаціональною, а й особистою трагедією.

Загальний образ України деталізований у багатьох інших конкретних образах, серед яких начільному місті –– Дніпро-Славутич, символ нашої Батьківщини. Прикметно, що перші слова першого поетичного твору 22-річного Тараса –– саме про головну річку України, яка живе у нашій свідомості як головна артерія організму нації: «Реве та стогне Дніпр широкий». Далеко від рідного краю юний поет тужить за Україною –– і вона приходить до нього насамперед в образі могутньої стихії. Образ Дніпра тут такий величний і естетично вражаючий, що за одним помахом юнацького крила Тарас злетів на вершини світової літератури.

Відтоді за чверть століття Дніпро силою поетичної уяви Шевченка зійде на сторінки «Кобзаря» близько 120 раз, і щоразу в іншій іпостасі: то він широкий, наче море, коли на своїй спині несе запорозькі байдаки, то він лагідний, бо колише фантастичних русалок, то збурений, коли його гирло затопило море, то вдоволений, коли дає прихисток козакам. А то Дніпро опиняється перед загрозою смерті, бо його «Москва спустила в синє море», щоб позбавити цим український народ потужної духовної сили, яку він черпає в життєдайних водах Дніпра. А ось ще одна його грань: борці-однодумці своє побратимство скріплюють «водопоєм із Славутича».

Дніпро для Тараса Шевченка –– жива, персоніфікована істота, в якої «веселочка воду позичає», а «з лугами виграває», він «дід наш дужий», вміє навіть слухати, а підслухавши думку гайдамаки, регочеться і піднімає гори-хвилі, щоб ними затопити лютих ворогів і змити сльози, горе народу. Правда, частіше Дніпро не сміється, а сердиться, як у «Гайдамаках», бо козацькі діти рабами стали. З туги, що українці попали в неволю, Дніпро висихає, тобто вмирає. У цих виявах стану Дніпра автор передав власні розбурхані почуття.

Саме так! Упродовж століть Дніпро, будучи символом України, слугував своєрідним євшан-зілля: пробуджував у нас національну свідомість. Ось чому Дніпро –– свята ріка нашого народу. Як Ганг у індусів, як Вісла в поляків, як Дунай у болгарів чи Волга в росіян.

І через два століття мрії Шевченка збулися. Селяни вже не були кріпаками, і саме головне Україна стала незалежною від будь-кого.