Янв
12

На шляху до безчестя і безслав’я (за романом Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький»)

admin

Урочисте слово «патріот». А кого ним називають? Які моральні якості людини-патріота? Ці питання останнім часом викликають у нашому суспільстві суперечки, дискусії. Але, мабуть, не помилюся, якщо скажу, що в одному різних поглядів не буде: патріотом ніколи не назвуть зрадника. І як не переписувалися б підручники з історії, жодне покоління не напише хвалебних рядків про зрадників.

Знайомлячись з однією із сторінок нашої історії, ми, завдяки роману І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький», і простежуємо процес перетворення людини у зрадника, ката свого народу. Що це? Іронія долі? Адже людина, яка мала всі шанси стати лицарем і національним героєм, продовжити славу свого прадіда, славного Байди Вишневецького, не використала всіх можливостей на благо своє і благо народу.

Цікаво, що юний Вишневецький мав потенціальні риси сильної людини, навіть героя, не принижувався, приваблював непокірною вдачею і за інших умов міг дорівнятися в героїзмі Байді. Навіть сам Вінцентій, злякавшись сили духу молодого княжича, подумав: «Насуплене та якесь вовкувате і ніби звіркувате княжа привіз до нас оцей князь, але ж безлічні маєтності князів Вишневецьких… Це княжа — не дуже похиле дерево… але ж сила грошей… Ой коли б залучити оце звіря до свого табору, щоб воно часом потім не наробило нам клопоту. Борони боже, як воно часом піде слідком за Криштофом Косинським та Наливайком!»

Після закінчення колегії Єремія став іншим, «пристав до католицької віри, кинув українську мову і сполячився». Поїздка за кордон, усвідомлення, що він безмірно багатий, роздмухали у Вишневецькому пиху, егоїзм, честолюбство. Йому захотілося найвищої влади. Всю свою енергію, хоробрість, пристрасність і силу Єремія спрямував на досягнення корисливої мети. Він не любив України, бо вона була надто демократичною і навіть своїх гетьманів часто скидала, якщо тільки вони не вболівали за всенародну справу.

Хіба справжній патріот може жити такими думками: «Моя гетьманська булава — то землі безмірні, безліч грошей, військо… Це багато вартніше за якусь гетьманську булаву. Козацькі порядки, козацький мужицький уклад противні мені! Я їх ненавиджу. Польща — це рай задля панів: там і тільки там у Польщі моє царство, моє й панство… Козаків, їх гетьманів, усю Україну треба знищити і вбити на смерть… Але треба задля цього маєтностів силу! Грошей силу! Війська силу!»

Зрозуміло, що для Вишневецького і Польща — не Батьківщина, а засіб у досягненні мети, адже королів у ній часто вибирали за допомогою війська і втручання в політику сусідніх держав, які пропонували своїх ставлеників. Тому Єремія справді мав шанс здобути перемогу.

У своїх мріях Вишневецький виступає честолюбцем і якщо й згадує свого славного предка, то тільки тому, що й самому хочеться мати такі почесті і всенародну шану. Подвиг же Байди для нього не є ідеалом. Не журиться Єремія й тим, що зламав віру, ставши з українця поляком, не мучать його докори совісті.

Простежуючи його вчинки, ми бачимо, що він поступово стає спочатку чужим для України, а потім і її катом. Надзвичайно сміливий у боях, рішучий у здобутті перемоги, кожна з яких страшна своєю дикістю і підступністю щодо свого народу, Єремія ганьбить свій рід і не кається: «Він тільки показав жорстокість та дикість своєї вдачі, бо руйнував і палив, неначе татарська або давня монгольська орда. Зате ж через кілька років князеві довелось добувати собі слави в рідному краї в битвах з козаками, котрі встали на Польщу. І він добув собі слави на ганьбу славного роду князів Вишневецьких».

У тяжкий час набігів татар на Україну Єремія грабував і за свавілля постав перед королівським судом, та не покаявся, а навіть погрожував приголомшеним нахабністю Вишневецького магнатам: «Як не присудите мені Гадяча й Хорола, то я дамся вам взнаки: я порубаю на шматки ці Конецпольського, і всіх панів, що воюватимуть за його, й самого короля».

Не можуть не викликати у нас обурення й епізоди розправи Єремії над повсталими, але точніше про свої страшні вчинки розповідає Гризельді сам Єремія. Ми бачимо дику жорстокість Вишневецького, його садизм і цинізм, похваляння у присутності Тодозі знущанням над її земляками. «Йдучи стежкою, Єремія оповідав Гризельді, як його піддані в Немирові збунтувались проти його, не пустили його посланців в місто, як страшно покарав немирівців, розпилював, розрубував пополовині, здирав з живих шкуру, саджав на залізні палі, обливав окропом. Тодозя все те чула й ніби завмерла, слухаючи оповідання про страшну кару над немирівцями. На неї вперше напав страх, найшло каяття, що вона покохала страшного чоловіка, покохала страшного катюгу України…»

У читачів теж завмирає серце від невиправдано жорстоких вчинків Єремії, який неухильно деградував як людина, і навіть кохання не змогло повернути йому людську подобу, нормальні почування. Кохання вродливої козачки князь добився силою, пізніше не раз зневажав її і навіть навмисно завдавав болю:

Мій Світайло поліг в битві, — сказала Тодозя. — Він козакував.

То ти козачка? — спитав Єремія. — Може то я і вбив твого Світала десь під Луком лем або над Старицею, коли він був там з Остряницею або з Гунею?

Вишневецький не розумів і не міг зрозуміти самопожертви сотничихи, не намагався бути благородним у ставленні до неї. Груба страшна сила, прагнення будь-що задовольнити свої забаганки рухають Єремією:

Вона буде моєю, вона повинна бути моєю, хоч би мені довелось змести з землі й її хату, і її оселю, і тітку Мавру, і брата, хоч би довелось кров’ю залити її леваду, — думав Єремія, стискаючи кулаки од вогню, що наливав його серце.

Князь уже не згадував, як раніше, Байду, а уподібнювався страшній людині свого часу Самійлу Лащу, якого ненавидів, але в якому підсвідомо відчував свого двійника.

У битві з Максимом Кривоносом Єремія вперше інтуїтивно відчув свою моральну ущербність. Сухорлявий козак, в якому князь упізнав запеклого ворога, кинув в обличчя Вишневецькому слова прокляття і рвонувся в бій:

«Здоров був, князю Яремко! Здоров був, кате України! — крикнув несамовито Кривоніс і летів просто на Єремію, піднявши криву шаблю вгору».

Та не тільки вигляд суперника, готовність вмерти, але перемогти, налякали Вишневецького. Він зрозумів, що за Максимом вся Україна: «І князя Єремію покинула мужність. Він повернув коня назад якось механічно, несамохіть і раптом кинувся навтікача. Дорогий кінь неначе й сам почував, що на князя наполягає щось страшне, непереможне, непоборне…»

Під час боїв шляхти з козаками Єремія пересварився з магнатами, які давно недолюблювали його і не вибрали керуючим військами. Є в повісті епізод, коли Вишневецький мислить як подвійний зрадник:

«Теперечки в цей час я й сам не вгадаю, кого я більше ненавиджу: чи козаків, чи магнатів, — ворушилась думка в Єреміїній голові. — Було б добре, якби пани побили козаків. Але було б ще краще, якби й козаки дали прочуханки отим нікчемним Домінікам, Конецьпольським, Корецьким, Оссолінським. Нехай би знали, як нехтувати мною. Поминули мене! Вирвали з моїх рук честь, славу побідника! Вирвали з моїх рук може скіпетр і корону! Але доведеться їм поклонитись мені!»

Радість Вишневецького виявилась марною, бо й він не зміг витримати натиск козаків. Пізніше Єремія сім тижнів витримував облогу, мало не загинув від голоду, однак належно пошанований королем за мужність не був, бо магна

ти небезпідставно підозрювали, «що він робить підступ під короля, прямує до трону, що він ладен сісти й на трон». Населення Варшави вітало Єремію, але це не приносило йому радості, адже шляхта не визнавала Вишневецького найблагороднішим і найсміливішим.

Коли читаєш епілог про подальші історичні події на Україні і участь в них Єремії, відчуваєш, що й сам Єремія не міг не міркувати над причинами свого краху, над тим, що «забув прохання й благання матері, зрадив Україну, став перевертнем, одступив од своєї віри й мови», проте так і не став «першим на всю Польщу, на всю Україну», а тільки зганьбив славний рід і свого діда, героя України козацького гетьмана Дмитра Вишневецького, засновника першої січової фортеці на Хортиці.

Егоїзм, ненаситне бажання слави, розкошів затьмарюють всі прекрасні пориви душі. Збідніла душа Єремії міліє все більше, спустошується в гонитві за примарними почестями. Він у безчесті й безслав’ї закінчує своє життя. Беззаперечного осуду та прокляття заслуговує людина, уста якої промовляють: «Я буду тричі проклятий, як не задавлю України!»

Єремія здатний навіть «промовляти молитву, щоб Бог дав силу шляхті й неволю Україні…» Так, це дійсно, за словами І. Нечуя-Левицького, «була молитва убійника, злодія й великого проступця», який так безславно, зганьблено прожив життя.

Автор висловлює жаль за загиблими душами ворогів, бо ніколи не можна увічнити себе злом, розбоєм, загарбницькими війнами. Життя і смерть в людини — одні. І ніщо не минає безслідно. І добро, і зло знаходять відгук у серцях потомків. Це треба пам’ятати і не ганьбити своє ім’я ні лихими вчинками, ні зрадою чи підлістю.

Сьогодні маємо свою державу, хочемо жити в мирі і дружбі зі своїми сусідами — поляками, росіянами, румунами… Хочемо мати багату, демократичну Україну. Не будьмо ж безчесними і корисливими, аби не сказали про нас словами Шевченка: «Гірше ляха свої діти її розпинають», оту багатостраждальну Україну. Найтяжча кара — прокляття нащадків.

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Загрузка...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори: