Образ матері в творчості Тараса Шевченка

«Такого полум’яного культу материнства,— писав М. Рильський,— такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасний в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив в жінці, в матері. Образ жінки-коханки, жінки-матері виливається в нього іноді в… улюблений ним образ зорі…»

І коли цю кохану чи матір, цю чистоту-зорю, цю святиню топчуть, знущаються над нею пани і підпанки, чесна людина, а тим більше поет-трибун, мовчати не може. Тому Шевченко і заговорив

про жінку.
Для Тараса Шевченка жіноча недоля була не просто однією з ряду тем його творчості, а згустком крові, що запеклась у його серці. Доля жінки-кріпачки для нього — насамперед доля його рідної матері, котру передчасно «у могилу нужда та праця положила», це його рідні сестри Катря, Ярина та Марія, оті «голубки молодії», в яких «у наймах коси побіліли», це, зрештою, його перша трепетна юнача любов, Оксана Коваленко, яку, як і героїню поеми «Катерина», збезчещено. Отже, жіноча недоля була для нього не тільки соціальною, а й особистою трагедією.

Доля жінки в кріпосницькому суспільстві була справді трагічною.

Хто тільки над нею не знущався?! На панщині вона працювала однаково з чоловіками, там шмагав її канчуками осавула, вдома виконувала всю хатню роботу, родила, годувала і виховувала дітей, але за все це в сім’ї терпіла гніт. А скільки жінок ставали жертвами поміщицької розпусти, скільки наклало на себе руки, а скільки їх помандрувало за військовими валками і без сліду пропало.

І тут на захист потоптаних жіночих прав встав гнівний Шевченко. Він зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок всіх епох і голосно розказав про них цілому світові. Його жіночі образи — це насамперед незагоєна, найболючіша рана кріпацтва. Зверніть увагу тільки на одні назви його творів про жінок: «Наймичка», «Відьма», «Сова», «Слепая», «Мар’яна-черниця». Ці назви не випадкові. Так, наймичками, відьмами, совами, сліпими, черницями були жінки в тодішньому суспільстві. Прочитайте одну лиш «Відьму» і переконайтесь, що це звинувачувальний акт тодішньому гнобительському ладові, який доводив до такого демора-лізуючого стану жінку-матір. Ось вона, багатостраждальна, перед вами:

…Жаль і страх!
В свитині латаній дрожала
Якась людина. На ногах
І на руках повиступала
Од стужі кров; аж струпом стала.
І довгі коси в реп’яхах
О поли бились в ковтунах.

Десятки «благородних» поетів того часу вважали б неестетичним такий образ у своїй творчості, відвернулися б, побачивши таку жінку в житті. Шевченко не тільки не відвернувся і не тільки увів її у високий храм поезії, він назвав її своєю, рідною:

…Се не мара.
Моя се мати і сестра.
Моя се відьма, щоб ви знали.

Останній рядок тут найвагоміший. «Моя се відьма» — значить мій біль, моє горе невтишиме, і я не матиму спокійної хвилини, поки не зроблю всього залежного від мене, щоб не доводили жінок до такого стану.

Шевченкові поеми кликали до помсти над тими, хто топтав жіночу честь, її гідність і щастя. Але хіба тільки поеми? А балади «Причинна», «Тополя», «Русалка», «Утоплена», «Лілея» та інші? В кожній з них своя, окрема історія нещасливого кохання, нещаслива з вини соціальних умов. Кожна з них — це скарга-прокляття тим, хто загубив їх долю, знівечив красу, спаплюжив гідність.

А лірика! В ній сотні жіночих образів. І в більшості з них йдеться про загублене кохання, страчене чи скалічене назавжди життя дівчини або молодиці. У цьому в Шевченка багато спільного з М.Некрасовим, який стільки уваги приділив жінці-страдниці.

Але образи Шевченкових дівчат та жінок не лише багатостраждальні, а й, як правило, високоморальні. Якраз найбільша заслуга Шевченка не в тому, що він ридав над долею понівечених жінок і це ридання, що пройшло через поетове серце, стало відоме світові, а в тому, що він підніс жінку-кріпачку, жінку-матір на найвищий п’єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної краси і материнської величі. Такими є Ганна з поеми «Наймичка», Оксана з поеми «Слепая», Катерина і Марія з однойменних поем, Сова і ті, імен яких ми не знаємо. Мама з дитинкою завжди була для Шевченка найсвітлішим образом, естетичним уособленням краси, ніжності і благородства. Чи не тому стали нині крилатими оці мелодійні слова:

Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.

«Не знаю в літературі всесвітній поета,— писав Іван Франко,— котрий би так витривало, так гаряче і з цілою свідомістю промовляв в обороні жінок, в обороні їх права на повне, чисто людське життя, котрий би таким могучим словом бичував усе те, що в’яже, деморалізує і тисне женщину. Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би Представив так високий і так щиро людський ідеал жінки-матері…»

Проте цей ідеал не був постійним у Шевченка, а зазнав еволюцію. Якщо Катерина з однойменної поеми тільки терпить, плаче і в тяжкому горі, покинувши дитину, кінчає життя самогубством, то Ганна з поеми «Наймичка» вже здатна забути про особисту образу і жити задля дитини. Катерина теж любить свою дитину, але це швидше інстинкт, ніж свідома материнська любов. Материнська любов Ганни така могутня, що ця жінка все своє життя приносить у жертву задля щастя свого Марка: вона щодня, щомиті на протязі десятків років терпить найбільшу тортуру для матері — бути Маркові матір’ю і не мати від нього синівської ласки. Оксана з поеми «Слепая» встає на найактивніший захист своєї гідності: вона вбиває поміщика, який обезчестив її, підпалює панський палац. Найвищий, новий образ жінки в Шевченка — це мати Алкіда з поеми «Неофіти» і Марія з однойменної поеми. їхні сини загинули з волі кривавих царів, але на їх місце стають вони, їх матері, і поширюють у народі їх погляди, їх вчення.


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд
(1 votes, average: 5,00 out of 5)


Образ матері в творчості Тараса Шевченка