Home » Твори з української літератури » Костенко Ліна » «Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі» (творчість Ліни Костенко)

«Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі» (творчість Ліни Костенко)

Мудрими людьми мовлено, що нація не існує як така без носіїв величного творчого начала, без людей, які уособлюють совість, цвіт усього народу. Слава Богу, наш народ має таких творців. Ліна Костенко входила до невеликого кола тих митців, які завжди несли слово правди своєму народові. У доробку поетеси є значна кількість творів, у яких вона розмірковує над суспільною роллю художника, над проблемою «митець і мистецтво». Вірш «Доля» засвідчив розуміння та відчуття суспільного статусу художнього слова, покликання поета в цьому світі:

Я вибрала долю собі сама.

І що зі мною не станеться —

У мене жодних претензій нема

До долі — моєї обраний ці.

Ніби прямим перегуком із «Долею» є вірш «Ти знов прийшла, моя печальна музо».

Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті? Якими віками світилася вві млі?

І по якій несповідимій карті Знаходиш ти поетів на землі? Ти їм диктуєш долю, а не вірші, Твоє чоло шляхетне і ясне Поети є ж і кращі, і щасливіші, Спасибі, що ти вибрала мене. Ліна Костенко багато розмірковує над тим, що ж лишає по собі людина. Як жити? Де відшукати те одвічне, що, збагативши тебе особисто, залишиться у спадок твоєму роду, а відтак народу? Ці роздуми приходять через наплив духовних випробувань, через перевірку в людині її самовідданості життєвому покликанню.

У вірші «Цирк», присвяченому Н. Дуровій, Ліна Костенко сказала такі слова: Твоє страждання — особиста справа, Твоє мистецтво — радощі для всіх. Можливо, підсвідомо вона проектувала їх і на власну долю, на своє мистецтво. Бо щоб стати творцем, не досить просто писати, треба жити. Неповторність Ліни Костенко полягає в усвідомленні й розкритті самоцінності й унікальності кожної суттєвої митті:

Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде. Ці рядки ніби спрямовані до кожного з нас. Поезія Ліни Костенко спонукає нас цінувати і берегти все, що нас оточує, бо воно неповторне: Любіть травинку і тваринку, і сонце завтрашнього дня. А особливо треба берегти те, що прийшло до нас у спадок від попередніх поколінь, були носіями духовних цінностей, торкнулися душею їх: Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи мене не мине. Поезіям   Ліни   Костенко   притаманний   спалах   високого   громадського обов’язку поета — передавати тяжкий досвід поколінням, які не знали війни, підтримувати в них пам’ять про великий подвиг народу. «Пастораль XX сторіччя» розповідає про жахливу смерть трьох пастушків від залишених гранат. Це присуд війні, тим, хто розпалює її. Біль втрати відчували не тільки люди «І несли їх діди, яким не хотілося жити», а й природа гірко уболівала: «Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць». Та життя безпереревне: і далі цвітуть мальви, спадають на землю вечори і світанки, народжуватимуться діти: Під горою стояла вагітна, як поле мати.

І кричала та мати – Хоч личко його покажіть. «Вагітна, як поле, мати…» І безсмертна, як поле. Як сама земля. Про подвиг народний у боротьбі з фашизмом нагадує вірш «Тут обелісків ціла рота». Обеліски… Пам’ятники… Вони нагадують нам про тих, хто спочив вічним сном, захищаючи рідну землю:

Лежать наморені солдати, а не проживши й півжиття! Та чи всім зведені пам’ятники? Чи не викреслила людська пам’ять, історія усіх тих лихоліть, які пережив наш народ? Чи не заросла стежина пам’яті забуттям? До цих роздумів спонукує нас поетеса.

Поезія — вельми дивна річ: вона не тільки виховує, але й повчає. Горе чи щастя, коли юнак не відповів дівчині взаємністю в коханні? На перший погляд, ніби й горе, та плач її: «це ще не сльози — це квітуча вишенька, що на світанку струшує росу».

Та мине час, горе зітреться, вона ще молоденька, ще росте. Тож прийде до неї ще справжнє кохання.

Неповторність поезії Ліни Костенко… Пісенність поезій її привертає увагу сучасників. Ота «неповторність» відкрила ще одну грань таланту Ольги Богомолець (лікаря за фахом).

Уявимо, що ми з вами в одному з концертних залів Торонто. Вслухайтесь: Недумано, негадано забігла в глухомань, де сосни пахнуть ладаном в кадильницях світань.

Обличчя людей, які сиділи в залі, м’якшали, теплішали. Кудись зникала їх настороженість, холодність. Цей спів, до болю рідний, змушує душу полинути за чудовими, ніжними звуками музики.

І раптом усе зникає. Останній звук потонув у тиші. А на сцені, ніжно схиливши голову, стоїть жінка, яка подарувала людям такі дивні хвилини щастя. По шоках людей течуть сльози, а у вухах лунає: «Я люблю, люблю свою Україну до оніміння, до стогону, до сліз».

Позиція громадянина і поета Ліни Костенко вчить, як треба бути вірним своєму таланту й своєму покликанню за будь-яких обставин. Бо, як вона пише в одному з віршів, — «Ще не було епохи для поета, але були поети для епох!» Усім цим близька і зрозуміла для нас Ліна Костенко.


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Loading...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори:
«Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі» (творчість Ліни Костенко)