Проблема морального обов’язку в творі “І мертвим, і живим…” Тараса Шевченка

Минають роки, сторіччя; відходить у небуття покоління людей, змінюються звичаї, вірування, погляди, а великі мистецькі надбання залишаються, надовго переживають своїх творців, по-новому розмовляють з кожним новим століттям. Змальовані в них картини життя давно відійшли в минуле, але думки й помисли їх авторів завжди звернені до майбутнього, завжди чарують і надихають нові покоління.
До таких скарбів світового значення належить творчість великого поета України Тараса Шевченка, який мріяв про вільну державу, її духовне розкріпачення.

/> Таким духовним заповітом є послання «І мертвим, і живим…», яке звернене не тільки до тогочасної інтелігенції, але й адресоване нам.
Т. Шевченко був високоосвіченою людиною, знав античну культуру, не уявляв життя без Байрона і Шекспіра, знав праці французьких і польських істориків, а також історичних діячів слов’янських народів – Коллара і Шафарика.
Поет знав багатьох людей, які їздили за кордон і привозили «великих слів велику силу та й більш нічого». Він засуджував тих псевдопатріотів, які цуралися всього вітчизняного і схилялися низько перед іноземним:

У чужому краю
Не шукайте,

не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя правда,
І сила,і воля.

Коли б народ мав свою національну гордість, мораль, освячену вічними традиціями, тоді б не виникало сумнівних гіпотез про походження українського народу, і мова б вчилась рідна, а потім іноземна, і історія писалась би правдиво, без прикрас. Поет мріє про те,
Що не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили…

Шевченко хоче бачити своїх співвітчизників освіченими, вільними, сповненими гідності, духовно зрілими і чистими, тому й закликає українців до всезагальної освіти і свідомого патріотизму, вірячи, що коли кожен прикладе зусилля, щоб збагатити свій розум і очистити душу від бруду, то:
Оживе добра слава,
Слава України.
І світ ясний невечірній
Тихо засіяє.

Т. Шевченко посланням «І мертвим, і живим…» спонукає нас до думки, що треба берегти свою мову, культуру, історію, бо від рідної мови, як і рідної матері, відрікатися гріх:

Хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють
І немає злому
На всій землі безкінечній
Веселого дому.

«І оживе добра слава» (за посланням Т. Шевченка «І мертвим, і живим…»
Відоме послання «І мертвим, і живим…» геніальний Кобзар присвятив тогочасній інтелігенції. Здобуваючи освіту за кордоном, знаючи по кілька іноземних мов, тримаючи домашні театри, проголошуючи волю кріпакам, «малоросійські» дворяни фактично відійшли від рідної культури, почали забувати історію предків. Представники інтелігенції захоплювалися здобутками інших народів, цураючись всього вітчизняного.

Чи мав Шевченко право так вболівати за українську культуру? Адже й справді, в середині XIX ст. Україна не мала ще такого розвитку, який бачили за кордоном представники української інтелігенції. Звичайно, обмежуватися тільки знанням історії власного народу недоречно й шкідливо. На мою думку, поет це розумів і хотів віднайти шляхи розвитку власної країни на підґрунті всесвітнього досвіду. Сам Кобзар був високоосвіченою людиною. Знав античну культуру, поезію Байрона й Шекспіра, праці й діяльність французьких і польських істориків, згадував у поемі Коллара й Шафарика. Власним прикладом Шевченко утверджував думку про те, що захоплюватися здобутками іноземної культури й науки занадто мало, необхідно «землячкам» спрямувати всі свої зусилля на відтворення власної історії. Бо найчастіше вони привозили в Україну «великих слів велику силу та й більш нічого». Звертаючись до псевдопатріотів, автор гнівно промовляє:
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Т. Шевченко засуджував ліберальну інтелігенцію, яка не знала власної історії, сподіваючись на те, що її «німець напише» українцям. Засуджував їхні почуття покірності, меншовартості. Поет закликає вивчити історію рідної землі, діяння визначних осіб:

Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми.

Шлях національного розвитку українців завжди був устелений тернами. Народ, окрадений та підневільний, знову й знову піднімався на боротьбу проти несправедливості й насильства.
Водночас автор застерігає від сліпого запозичення всього іноземного, бо втрачається зв’язок із витоками вітчизняної історії. А так необхідно було звернути увагу на вивчення доби гетьманщини -своєрідної школи демократичного устрою, літописів – перлин спадщини славних пращурів, праць Карамзіна, М. Костомарова. У той же час Т. Шевченко засудив державну позицію деяких гетьманів, які були «раби, підніжки, грязь Москви».
Проблеми, які порушувалися поетом у XIX ст., залишаються актуальними й сьогодні. Історію України не вивчали довгі роки ні в школах, ні у вищих навчальних закладах. Відомий український кінодраматург Олександр Довженко зазначав, що навіть німці під час Великої Вітчизняної війни були впевнені у відсутності справжніх патріотичних почуттів нашого народу: «Вони не вивчають історії. У них від слова нація залишився тільки прикметник». Дійсно, був період, коли соромилися рідної мови, без якої «наш край – територія, а не Вкраїна».
На щастя, зараз відбувається процес відродження національної культури, науки, побудови суверенної України.
Слова Т. Шевченка й сьогодні спрямовані в майбутнє:

І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє…


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд
(1 votes, average: 5,00 out of 5)


Проблема морального обов’язку в творі “І мертвим, і живим…” Тараса Шевченка