Home » Твори з української літератури » Костенко Ліна » Проблема «нерівності душ» у романі Ліни Костенко «Маруся Чурай»

Проблема «нерівності душ» у романі Ліни Костенко «Маруся Чурай»

Проблема «нерівності душ» у романі реалізується за допомогою образів Марусі й Гриця. Незвичайність любовного сюжету у романі випливає із незвичайності самої Марусі Чурай. У її глибокій натурі живе дуже сильне максималістське начало, вона керується принципом: «Все — або нічого». Грицева мати каже про Марусине серце, що воно «горде і трудне». Трудне — бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справж

ності й повноти в усьому. Але нещастя Марусі в тому, що її «горде і трудне» серце, не питаючи розуму, вибрало саме Гриця Бобренка.

Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з’являється в романі Ліни Костенко драма «нерівня душ» — поетично-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого і справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Осмислюючи у в’язниці свою трудну любов, Маруся Чурай знаходить точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Моя любов чолом сягала неба,

А Гриць ходив ногами по землі. Любов Івана Іскри до Марусі немовби відтінює любов Гриця. Однієї хвилини «пекучого розуміння» Маруся прийшла до думки про «нерівність душ» — своєї та Гриця. Іван же був їй рівнею, бо, як ніхто інший, розумів і цінував винятковість її особистості. Він аристократ не лише за походженням (син гетьмана Остряниці), а й аристократ духу. І якщо Маруся піднімала до себе, ошляхетнювала Гриця, то з Іваном склалася зовсім інша ситуація — їй самій багато в чому треба було підніматися до нього. Іванова промова на захист Марусі засвідчила рідкісну глибину і масштабність його мислення — він дуже точно розумів призначення талановитого митця, його вагу для суспільства, і цим різко виділився з-поміж інших:

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Коли в похід виходила батава,

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні. З огляду на свою неординарність Іван почуває себе дещо чужим у полтавському середовищі:

Я, може, божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди різного коша, — заявляє він усім присутнім на суді, що чинився над Марусею. І нічого дивного немає в тому, що Івана недолюблювали всілякі посередності, і у тому числі й Гриць:

А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.

Він, — каже, — хитрий, — каже, — потайний.

В нас на кутку його не люблять наші.

Шляхетний дуже і чолом не б’є.

Він, — каже, — гордий. З ним не звариш каші.

Він і мовчить, бо дума щось своє. Маруся на підсвідомому рівні захищається від Івана Іскри, його гострого розуму та могутнього почуття:

Та ще й в очах таке щось незбагненне,

Що в мене часом думка промайне:

Чи, може, він щось має проти мене,

Чи, може, він ненавидить мене?

То й хай собі. Мовчанки не порушу.

Вже й уникаю. А зустріну де —

Так наче вдарить блискавкою в душу

І знов спокійно очі відведе. Стосунки Марусі та Івана Іскри — одна з найпрекрасніших сторінок не тільки роману, а й усієї української літератури. їх складають картини суду над Марусею (виступ на ньому Іскри), його шаленого лету на коні до Богдана Хмельницького за помилувальним універсалом.

На велику повагу до Івана з боку самого гетьмана вказує наступна цитата: Іване, Іскро, — Хмельницький підвівся з-за столу. — Дяка Полтаві, прислала такого гінця. Щось мало статись, твоєї печалі достойне? — Іскра промовив: — Полтава карає співця. Завдяки наполегливості Іскри Маруся була врятована від фізичної страти, та чи можна людину врятувати від страти душевної, коли вона сама є власним катом. Виправдання Марусі стало для неї найбільшою карою: у думках вона вже померла, вона більше не взмозі відповідати на почуття, про що свідчить картина відвідин Іскрою згасаючої Марусі:

І я тоді любив тебе до болю. А вже тепер, Марусю, й поготів.

Дозволь мені лишитися з тобою.. Отак як є. Без змови і сватів. У церкву підем. Піп нас обвінчає. Весілля справим. Пушкаря позвем.. Як не полюбиш, в мене вистачає ,На двох любові. Якось проживем. Художньо-смислове наповнення цієї лінії складає філософія взаємного пошуку та поступового зближення двох по суті різних і водночас близьких людей, народжених одне для одного:

Ми з нею рідні, ми одного кореня. Мабуть один лелека нас приніс. Батьки у нас безстрашні й невпокорені І матері посивіли од сліз. Ми з нею діти однії печалі. Себе читаю у її очах. Проте ці душі фатально розділені, внаслідок впливу багатьох обставин, як є розділеною сутність жіночого та чоловічого начал, як його нерозділена любов. І все-таки Маруся наблизилася до Івана. Для цього їй прийшлося пройти через пекельно пережиту зраду, через потрясіння суду, через подорож «від Лубен до Києва», яка розширила її світорозуміння. Хвилюючою є її останні зустрічі з Іваном. Марусине життя згасає. Іван це розуміє. Проте його любов є настільки сильною, що він пропонує важко хворій Марусі стати його дружиною: Як не полюбиш, в мене вистачає На двох любові. Якось проживем. Маруся рішуче відхиляє цю жертовну пропозицію Івана: Мене, Іване, — отаку понівечену? Мене, Іване, — отаку гірку? Хай Бог пошле тобі хорошу дівчину, Ще будеш ти щасливий на віку. На тому досить. І кінець розмові. Не треба й говорити нам про те. Моє життя — руйновище любові, Де вже ніякий цвіт не процвіте. Ця розмова Марусі та Івана є розмовою двох рівних, навіть близьких людей — розмовою друзів, що глибоко поважають один одного. Останнє прощання з Іваном, який вирушив у військовий похід, викликало у Марусі велику тугу — вона відчула, що втрачає по-справжньому близьку людину: Не знала я, що сум такий огорне. Вмирати буду — пом’яну добром. Кирея з вильотами чорна В останній раз майнула за бугром. Тільки хвороба і смерть Марусі зупинили процес зародження в ній нової, по-справжньому великої і щасливої любові.


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Loading...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори: