Home » Твори з української літератури » Франко Іван » Проблема вождя і народу в поемі Івана Франка «Мойсей»

Проблема вождя і народу в поемі Івана Франка «Мойсей»

Загальновизнано, що унайкритичніші для свого буття хвилини, в часи, коли особливого трагізму набуває питання «бути чи не бути?», народ титанічним зусиллям волі здобувається на самозахист і народжує із своїх глибин оборонця честі, гідності і взагалі майбутнього. Так було з Шевченком і дещо пізніше було і з Франком. Перший у час нестерпного національного і соціального гноблення, офіційного невизнання і кепкування над «мужиком-малоросом» утвердив у слові народ, зберігши його прийдешньому; другий же, ступивши услід за Кобзарем, прокладав той шлях далі, беручи на себе тягар коваля, чорнороба, «національного каменяра», з гіркотою усвідомлюючи, що «щастя всіх прийде по наших аж кістках».
Обдарувавши І.Франка геніальним талантом; вражаючою до знесилення і самоспалення працездатністю, народ наділив свого генія і почуттям відповідальності, морального «обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові». Усвідомлюючи свою роль народного провідника, саможертовного подвижника, І.Франко з упертістю Сізіфа, як висловив сучасний поет Д.Павличко, «двигав на собі мало не половину всього творчого труда поневоленої нації», аби «витягти і літературу, а й театр, і науку, й усе духовне життя застяглої в багновищі провінціоналізму Галичини на тверду й широку дорогу культури, цивілізації, свободи».
Проте титанічний труд не був належно оцінений Його сучасниками. Як і Шевченка з його зболеними запитаннями «для кого я пишу? Для чого? За що Україну люблю…», Франка мучили трагічна самотність, неприйняття і нерозуміння загалом його подвижницьких зусиль, його світлих намірів і домагань:
Так з низин з тих, мрячних і лячних, Я хотів їх підвести Там, де сам став, до світлих висот І свободи, і чести…
Ці Франкові рядки, що конкретизують назву його пристрасної, революційної за пафосом збірки «З вершин і низин», з’ясовують і трагізм буття поета, і зміст його болючих роздумів про взаємини вождя, провідника і
народу.
І підсумком тих глибинних роздумів над проблемою пророка і народу, тривожних переживань поета за долю народу, його громадсько-політичний і духовний поступ стала поема «Мойсей» — вершинне за силою думки і красою художньої форми явище не тільки з поетичному доробку І.Франка, а й усієї української, й ширше — світової літератури.
Поема написана 1905 року. І.Франко вже мав на той час величезний життєвий досвід, що синтезував і здобутки і втрати, й гіркі розчарування. І оглядаючи духовним зором пройдений шлях, поет і в кінці його залишався таким же тривожно непогамованим, таким же бентежно роздвоєним між тим, до чого прагнув, на що поклав працю свого життя, і гнітючим враженням від сучасної дійсності, Відчуваючи потребу висловитись до кінця, озвучити свої суми і тривоги, водночас перевіряючи правильність обраного шляху загальнолюдським досвідом, він створює поему «Мойсей», звертаючись до духовного світу біблійних пророків.
Послуговуючись біблійним сюжетом про пророка єврейського народу Мойсея, що сорок років веде свій народ крізь пустелю до обітованої землі, до омріяного щастя, І. Франко, трансформуючи біблійні сцени, надає їм метафоричного, притчево-алегоричного звучання. У його трактуванні Мойсей — постать велична і водночас трагічна. Наснажений єдиним життєвим бажанням — привести свій знедолений народ у «долину пречудну», — і Мойсей віддає цій справі свого життя всі духовні і фізичні сили, сподіваючись на щасливий кінець і вірячи в боже благословення:

Сорок літ я трудився, навчав,
Весь заглиблений в тобі,
Щоб з рабів тих зробили народ
По твоїй уподобі.
Сорок літ, мов коваль, я клепав
їх серця і сумління…

Народ же, хоч і не піднімається до висоти почувань і діянь пророка, ставить до нього неабиякі вимоги:
Щоб захист нам з нього, і честь, І надія, й підмога, Щоб і пан наш він був, і слуга, І мета, і дорога.
Переклавши на плечі Мойсея весь тягар відповідальності і не усвідомлюючи свого історичного призначення, громада не вибачає йому невлаштованості і нужденного існування. Не задовольняючись словами про «обіцяний край», вона докоряє пророкові, кидаючи в нього слова зневіри і погрожуючи розправою. А Мойсей, вбачаючи в цьому многотрудному поході єдиний сенс свого і народного життя, залишається вірним взятому на себе обов’язку, незважаючи на неприйняття і провокації. Зневажений, він знаходить в собі сили пробачити тим, хто його проганяє, спромігшись зусиллям волі на слово безмірної, невимовної любові до рідного краю і народу:

0 Ізраїлю! Якби ти знав, Чого в серці тім повно! Якби знав, як люблю тебе! Як люблю невимовно!
Ти мій рід, ти дитина моя, Ти вся честь моя й слава. В тобі дух мій, будуще моє,
І краса, і держава.
Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав У незламнім завзяттю…

Цей урочисто-схвильований монолог пророка, останні його слова, звернені до народу, разом із роздумами про світлу «будучину» рідного краю, поданими у пролозі до поеми, таять у собі думки такої глибини і внутрішньої сили, рівні яким нелегко відшукати у світовій поезії. У них сконденсований весь ідейно-філософський зміст поеми — роздуми поета про Україну державну «у народів вольних колі» і про трагічно жертовний шлях пророка, неприйнятого і непоцінованого власним народом. Використовуючи обрамлення біблійних сцен, Франко наснажує твір енергією, пристрастю і любов’ю свого серця, відображаючи свій власний досвід і страждання, свої взаємини з оточенням і народом, отим «паралітиком на роздорожжю», свої власні сумніви і вагання.
Особливим ліризмом і водночас драматизмом пройняті розділи поеми, в яких йдеться про” внутрішні тривоги пророка після вигнання його з табору, його душевні муки й трагічне роздвоєння між глибокою вірою в праведність обраного шляху і болючими сумнівами й ваганнями.
У ваганні, на самоті Мойсей проходить чистилище власних докорів і знесилюючих болючих питань, звернених до свого сумління:

Те бажання — братам помогти І їх сльози обтерти — Се той гріх, що за нього я варт І прогнання, і смерти?

Не зумівши власними зусиллями вгамувати свій біль, знайти розраду для роз’ятреної душі, Мойсей виходить на розмову з Богом.
Сповідальний монолог пророка перед Єговою сконцентровує в собі весь комплекс проблем, заявлених Франком у поемі, підсумовуючи і доводячи до крайньої напруги пристрасні роздуми поета про сутність трагізму пророка, взаємообумовленість зв’язків між ним і народом. Змальовуючи цю надзвичайну за силою думки і внутрішнім драматизмом сцену, поет здобувається на зображальну майстерність такої довершеності, яка була властива хіба що великим майстрам епохи Відродження. Точність слововживання, лаконізм, символічна, як на іконі, наповненість кожного образу й деталі, монументальна скульптурна різьбленість центральної постаті, освітленої сонцем, — все це нагадує зображання святих

і пророків і на картинах великих майстрів або ж іконописне зображення Христа:

Се Мойсей на молитві стоїть,
Розмовляючи з богом…

Проте молитва не врятовує пророка, не стишує його сумнівів і вагань. Спровокований «темним демоном пустині» Азазелем, Мойсей піддається, хай і на короткий час, зневірі, за що й покараний богом Єговою, бо той, хто сумнівається, не може бути духовним провідником народу, його вождем:

Тут і кості зотліють твої
На взірець і для страху
Всім, що рвуться весь вік до мети
І вмирають на шляху!

Мойсей помирає, проте сутність його трагізму не в самій смерті, а в тому, що пророк помирає в переддень щасливого майбутнього народу: сорок літ долав він многотрудний шлях і, дійшовши до омріяної «пречудної долини», побачивши її, так і не ступив на неї, померши біля брами сподіваного раю. Така доля пророка, поводиря нації — бути зневаженим, побитим камінням власним народом, хоч все життя було присвячене його поступу до світла і волі. Такою була і доля Франка, поета, що будив і оберігав національну гідність і честь українців, достойно представляючи їх у колі європейських народів.
Зображуючи трагізм самопожертовного подвигу, Франко, однак, ніде не говорить про трагічність творчих зусиль духовного наставника, пророка. Навпаки, йдеться про велич трагізму Мойсея, адже смерть пророка пробудила в народі небачені сили, сколихнула його до боротьби за свою свободу. Слово, посіяне в душах Мойсеєм, дало життєдайні сходи: герой-пророк породив і відродив іншого героя — народ. Глибинний висновок поеми І.Франка такий: народ великий, якщо він народжує пророків; без вождя, без духовного провідника неможливий поступ народу до висот свободи і цивілізації. Підтвердження цьому — життєвий і творчий подвиг самого поета, нащадки якого пішли «у мандрівку століть з його духа печаттю».


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (2 votes, average: 3,00 out of 5)
Loading...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори: