Июл
08

Рецензія на книгу Дмитра Білоуса «Диво калинове»

admin

Я тримаю в руках книгу Дмитра Білоуса «Диво калинове», видану «Веселкою» в 1988 році. Книга запропонована школярам молодшого і середнього шкільного віку. В ній зібрані вірші українських поетів і перекладачів, лауреатів премії імені Максима Рильського, про любов до рідної української мови.
Вчитуючись у віршовані рядки поетичних творів, приходиш до висновку, що народ є зодчим мови, а мова — зодчим народу. Скільки існує людство, стільки існує і мова як засіб спілкування.
Дмитро Білоус розмістив у збірці вірші у хронологічній послід«Зорять з граніту вічні солдати, болями їхніми пам’ять живе…»
Ціною великих жертв народу була здобута перемога у Великій Вітчизняній війні. Давно відгриміли останні залпи гармат, зарубцювались рани на українській землі, та рокам не стерти в народній пам’яті подвиги героїв.
Люди хотіли зримо відчути, художньо усвідомити велич здійсненого, красу народного подвигу. Потрібна була книга, яка б стала урочистим салютом Перемоги. «Прапороносці» О. Гончара й стали такою книгою. В ній змальовано героїв як прекрасних, справжніх лицарів без страху і докору, виспівано радість перемоги, уславлено переможців.
Гончар змальовує й оспівує героїв, оповитих красою вірності Вітчизні, відважних і прекрасних у своїх почуттях, діях, вчинках. У житті й смерті. Я захопилась самовідданістю воїнів, їх відвагою, вірністю присязі, гуманізмом. Світла благородна їх мета — визволення поневолених народів, розгром гітлеризму.
«Прапороносці» показали світові десятки характерів і доль людей.
Юрій Брянський — то ніби перший з героїв. Два поняття органічно пов’язуються з образом Брянського: відповідальність та вірність. Брянський не тільки жив по-справжньому, але й загинув також героїчною смертю. Підкошений кулею, він лежить, подавшись усім тілом вперед, як птах у польоті, а коли один з бійців ненароком торкнувся до його руки, що затисла зведений пістолет, пролунав постріл… «Брянський!.. Ти… ти і мертвий стріляєш», — вигукує вражений загибеллю друга та цим пострілом Черниш. Брянський і по смерті продовжує впливати на бійців, а рота, якою він командував, до кінця війни лишилась «ротою Брянського». Черниша та Брянського єднають любов до Батьківщини, розуміння почуття військового обов’язку, суворі фронтові будні.
Жорстокі втрати загартовують Черниша як воїна і командира. Він відчував, що війна є, насамперед, тяжка, безперервна, самовіддана праця. Це твердий камінь під лопатою, коли треба вирити окоп, грязюка під ногами, коли несеш на плечах тяжкі монолітні плити; безсонні ночі на варті. Смерть Гая болем проникла в серце Черниша. Сам чулий до прекрасного, Черниш бачив, як солдат милувався красою волошок — і ось він уже лежить мертвий, лежить, затиснувши їх у руці. Тут, можливо, Черниш уперше відчув протиприродність війни. Він глибше бачить, як «світле, красиве, сповнене живих барв» містечко насправді перетворене на купу руїн. Черниш постає перед нами як світлий, мужній образ воїна-патріота, одного з покоління Брянських, чиїми зусиллями, мужністю, вірністю і кров’ю здобута перемога. їх вело в горнило боїв почуття патріотизму, й сьогодні вся країна схиляється перед їхнім вікопомним подвигом. Кожен солдат має свої слабкості й переваги, кожен із них росте, борючись з ворогом, кожен весь час перебуває у русі, — кожен із них живе в наших серцях.
Він веде нас стежкою від давніх часів до сьогодення.
Мандруючи разом з упорядником, ми гортаємо сторінки нашої історії, нас захоплює волелюбний дух українського народу, ті корені, звідки почала своє безсмертне (незважаючи ні на що!) життя наша мова.
Чого тільки не випадало на її долю! її називали «мовою для хатнього вжитку», «мужицькою», її плюндрували, про неї говорили, що такої мови не було, немає і не може бути. В її душу впивався орел, рвучи тіло, її намагалися знищити за те, що дона несла світові «мужицьку» правду.
Так як не «заборонити дереву рости», «ширяти вольній птиці у блакиті», так і мову народну не знищити.
На особливу увагу заслуговують ті вірші збірника, в яких автори возвеличують мову калинову, яка приходить у наше життя з материнським молоком, материнською колисанкою, материнською ласкою.
Підсилюють емоційне звучання таких віршів прекрасні кольорові ілюстрації, намальовані художником Олександром Кошелем.
Мова народу — то душа його. Кожне слово своєї мови треба шліфувати, не соромлячись заглядати у словник, який М.Рильський називає «пишним яром». Також треба пам’ятати про те, що слова нашої мови мають вагу. Саме словом можна возвеличити людину, підняти дух, але словом можна і скалічити…
На мою думку, автор досить вдало підібрав вірші до збірки, якій дав назву «Диво калинове». З погляду сучасності деякі вірші порушують історичну правду: по-іншому ми дивимося сьогодні на роль російської мови у становленні мови рідного народу.

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (1 votes, average: 1,00 out of 5)
Загрузка...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори:

Категорія: