Релігійні мотиви в поезії Богдана-Ігоря Антонича
«Його життя було коротке й високе, як міст над вузенькою штольнею гірської безодні. Хмари сумніву і зневіри сповивали його не раз, але не завадили сміливим думкам філософа і поета переходити по ньому, дивитися з нього наокіл і шукати взором днища світу», — сказав про Богдана-Ігоря Антонича; Дмитро Павличко. Дійсно, творчість Антонича — цілісний, складний і цікавий світ людини, котра за 27 років свого життя спромігся досягти того, що інші не досягають і за ціле життя.
У збірці поета «Велика гармоні»» панує послідовна релігійність,
Отак під небом неосяжним і безмежним
Ростуть і родяться звірята, люди і рослини.
Росте Антонич, і росте трава,
І зеленіють кучеряві вільхи.
Ми зустрічаємо романтичне трактування природи, навіть поклоніння природі,
Але в останній збірці «Ротації» панує песимістичний світогляд, передчуття апокаліпсису — кінця світу. Колосальне світове місто постає як коло катастроф і тюрем, як місто-пекло, складене з примітивних форм.
Можливо, Б.І. Антонич сприймає Святе Письмо як джерело власного світогляду й широко використовує його в своїй творчості. Але головний елемент його релігійних пошуків— це роздуми про місце людини в світобудові, її прагнення зрозуміти природу взаємостосунків людства з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття.
Я не людина, я рослина, а часом я мале листя…
Живу, терплю, й умру, як всі звірята…
Звірята й зорі, люди і рослини — у всіх одна праматір, природа вічна, невичерпна і невтомна, хоч час крилатий з вітром лине…
(«З зелених думок одного лиса»)
Існування мислилось поетом як вічно змінне і життєстверджувальне. Хід думок у визначальному для творчості Антонича вірші «Пісня про незнищенність матерії» йде від часткового до загального — в світі панує колообіг, постійне народження одних речей і відмирання інших. Але трагічність людської долі — «народитися, щоб вмерти» — не лякає поета. Він оптимістично дивиться на світ, бо в ньому панує народження, як і тоді, коли на світ прийшов Ісус.
Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш «Вітер століть» з посмертної книги «Зелена Євангеліє». Твір переконує, що Антонич сприймає історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. Історія людства не впинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права, і, звичайно ж, за свою віру чи переконання. Поет також вказує на недосконалість людини, її дисгармонію зі світом природи. Ось таємничіша природа в безмежно первісній красі (словами не розкрити тайн її).
Яка ж страшна оцього світу врода,
що отруїла дні мої…
(«Елегія про перстень молодості»)
Недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, перешкоджає свободі і щастю.
Хто сіє кров, той жне ненависть
(«Слово про чорний полк») Так відповів Антонич тим, хто вбачав у насильстві шлях до вдосконалення світу.
Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, «Антоничева поезія — це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи».
Моя улюблена квітка ромашка.
Релігійні мотиви в поезії Богдана-Ігоря Антонича