Дек
11

Рідна земля вимагає: «Думайте!»

admin

Сивої давнини людство несміливо й обережно увійшло у прекрасний світ природи, щоб згодом, набравшись від неї мудрості й досвіду, стати господарем на квітучій, родючій і багатій землі. Щедра природа зустріла його ніжно й турботливо: давала дрова для вогнища, постачала м’ясо диких звірів і птахів для їжі, поїла джерельною водою, а пізніше — навчила користуватися своїми дарами, які народжувала для нього.

Минали часи. Людина міцніла, мужніла, сміливішала, ставала розумнішою. І стверджувала на землі свою владу, по-своєму перебудовуючи рідний дім — храм Природи. Людина чомусь була впевнена, що має на це право, бо природа, земля — це її рідна мати, яку вона любить. Ця людина — «люблячий, ніжносердий та лагідний» син матінки-природи, сьогодні бездумно вирубує її ліси — і земля перетворюється на пустелю. Це він, могутній і всесильний «господар», намагається повернути ріки, щоб текли вони туди, куди йому заманулося; перетинає їх електростанціями — і стогнуть вони, страждаючи. Гине риба, перетворюються на багно і болото штучні моря — «гордість» людського проґресу, знесилено несе свої муки і біль прибережна рослинність, на жах перетворюється життя менших братів людини — тварин й птахів. Але ж вони — такі самі «сини природи»! «Людина розумна» впевнено і гордовито використовує на полях штучні добрива, застосовує хімічні засоби для боротьби зі шкідниками — й отруєній годувальниці-землі нічого не залишається, як отруювати своїми плодами власних дітей. Тобто — нас!

Ні, немає у нашої землі свідомого чи навмисного наміру покарати зарозумілих дітей своїх. Як же вона радіє нам, коли кожної весни, знов і знов дарує неперевершені творіння природи — квіти! Як огортає сонячним теплом і цілує ніжним вітром! Якими щедрими дарами пригощає влітку і яким золотом обсипає восени! А скільки ліків вона пропонує своїй хворій дитині: тут тобі і трави, і цілюща вода, і мінерали!.. Вона, наша багатостраждальна земля, не пам’ятає зла. Бо вона — любить!

…Коли я дізнаюсь про чергову екологічну катастрофу, мені здається, що я чую її голос: «Думайте, діти мої, думайте! Подивіться уважніше й пильніше, що ви наробили, чого «навершили»! Зупиніться, поки ще є час і можливість!»

А й дійсно: поки ще квітне-буяє весняна земля, поки видно над нами загадковий Чумацький шлях, поки прозоре й чисте повітря наповнює груди, поки вода ще не перетворилася на отруту, поки чути веселий і безтурботний спів пташок та бджолиний дзвін.

Уже були Хіросима, Нагасакі й Чорнобиль. Усе частіше трапляються руйнувальні повені та знищувальні посухи. Люди у відчаї зводять очі до Бога і плачуть: «Господи, за що?.». Вони б’ють у дзвони, коли чергова хвороба, спричинена шкодою, заподіяною природі, забирає життя десятків, сотень і тисяч людей.

І за цими дзвонами не чути, як тихо б’ються і вмирають у мазуті птахи, як завмирає на березі отруєна риба, як стогнуть у муках тварини, що живляться на оброблених хімікатами землях…

Невже ми ніколи не почуємо заклику такої рідної, такої щедрої і такої терплячої природи: «Думайте, діти мої, думайте!»

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Загрузка...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори:


    Категорія: