Home » Твори з української літератури » Тичина Павло » Романтичні ідеали національного визволення та свободи в ранній ліриці Павла Тичини

Романтичні ідеали національного визволення та свободи в ранній ліриці Павла Тичини

Як мало ми знаємо «невідомого» Тичину, як мало ми знали «епоху Тичини». По-справжньому «епоху Тичини» ми можемо зрозуміти лише тепер, коли відомо більше історичних фактів. І якщо ж ми по-новому дивимось на історію, то по-новому потрібно дивитися і на літературу.
Тичина з’явився у той час, коли із безкрайої стихії тривалого національного потоку засяяла зірка надії.
Поет відкриває для себе світ, в якому все взаємопов’язане. Світ, законом буття якого повинна бути гармонія. Він відкриває його і радіє. Ця радість струменить з рядків його поезії:

Живу, живу – ридаю,
Живу, живу – сміюсь,
Чого живу – не знаю
І думати боюсь
(«Живу, живу – ридаю»)

Відчуваючи красу життя, у поета визрівають філософські роздуми:

Глянь: обірвалась в небі зірка промениста,
В ставку друга назустріч лине.
Все йде кудись, все плине…
– Гей, думай, думай – заглибляйся.
Так ми обірвемось колись.
(«Озвався дзвін і потонув у присмерковім сумі»)

Але реально зіткнувшись зі світом, людина бачить, що світ цей далекий від досконалості, від гармонії. Так сталося і на початку XX ст. Світова війна, події 1917-1918 років сколихнули всю Україну. Саме цей час відіграв важливу роль у житті поета. «Тичина «Сонячних кларнетів», – пише В. Стус, – увесь у провесні української революції». Усвідомлення святості свободи глибоко проникало в душі всіх громадян… Думаю, саме тому народилися рядки: «Гей, вдарте в струни, кобзарі…» Це один з перших відгуків Тичини і української літератури взагалі на крах царизму та відродження надій на українську
державність.
У вірші «Золотий гомін», написаному влітку 1917 року, поет зазначає, що український народ на своїй землі має право сам розпоряджатися своїм життям. Однак, радіючи з цього, у поета з’являються передчуття біди:

Чорний птах – у нього очі – пазурі!

Вражає те, що звідки міг знати, як міг відчути поет, що прилетить чорний птах розбрату, ненависті, братовбивства.
Але поет молодий, оптимістично дивиться на життя і вірить у перемогу добра і справедливості:

Вітай же нас ти з сонцем, голубами,
Вітай же нас рідними піснями,
Я – молодий!
Молодий.

Звістка про проголошення Української Народної Республіки 10 листопада 1917 року зн&йшла радісний відгук у душі молодого поета, але «золотий вік» національного відродження закінчився, так по-справжньому і не почавшись.
Почалася війна Радянської Росії із владою Української Народної Республіки, а фактично з незалежністю України.
Бій під Крутами лунко відгукнувся у серці поета. Після цих подій були створені поезії «Пам’яті тридцяти» і «Хто ж це так із тебе насміятись смів?»
Замість визволення революція принесла українській землі ріки крові. Нова війна принесла війну:

Одчиняйте двері –
Горобина ніч.
Одчиняйте двері –
Всі шляхи в крові.

Тичина-поет вірив у революцію, в її ідеали. Але, на жаль, надії поета не справдилися. Дійсність виявилася набагато складнішою, трагічнішою:

Хто ж це так із тебе насміятись смів?
Хто у твоє серце ніж загородив?
Хто ж тобі зготовив цей кривавий час?
Хто ж так люто кинув на поталу нас?

Може, саме тут слід шукати першовитоки трагедії Тичини? Поет, як і багато хто з митців, опинився на роздоріжжі. З одного боку, він палко вірить, що революція принесе українцям соціальне, національне і духовне визволення:

Вставай, хто серцем кучерявий!
Нова республіко, гряди!
Хлюпни нам, морю, свіжі лави!
О Земле, велетнів роди!

З другого – поет усвідомлював: нове життя не можна будувати на крові:

Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.
(«Скорбна мати»)

Два різні погляди на революцію виразно постають у двох збірках- «Плуг» і «Замість сонетів та октав». Якщо збірка «Плуг» широко відома, грунтовно проаналізована, то друга – десятки років була у схованці, у якій подано роздум поета про революцію і народ, революцію і культуру, філософія поета – не сприйняття насильства «крові заради хоч би й найвищих ідей:

Сини нас повішають:
ось… воля і земля.
А що за ту волю
Та безкінечна кров…
(«Прийшли до мене гості»)

Пізніше Тичина змінить свої погляди, прийме дійсність такою, якою вона є, оспіває те, що стане гаслом дня. То початок внутрішнього злому – заборонити собі бачити все, підкорятись не внутрішнім потребам, а зовнішнім вимогам.
Можна лише уявити, як страждала душа співця від річок крові, які пролила революція; від смертей, які вона спричинила. У душі поета починається боротьба. Ось про що говорять щоденникові
записи:
«Останніми часами я все більше і більше задумуюсь над дилемою: партійний я чи безпартійний? Замість одходу од анархії вийшов одхід до заячої філософії…»

Що всі драми землі
в трагедії космосу.
Що земля як не крапля,
і вся людськість хіба не єсть
інфузорія.
(«В космічному оркестрі»)

Але світ ще не впіймав Тичину.
Кажуть, що поети розквітають раз на віку. Якщо це правда, то Тичина розцвів у молоді роки. «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «У космічному оркестрі», «Золотий гомін», значною мірою «Вітер з України» – ось де справжня висока поезія.


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Loading...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори:
Романтичні ідеали національного визволення та свободи в ранній ліриці Павла Тичини