Июл
08

«Що залишу майбутньому дневі, чим ділитися буду з ним»

admin

Вся творчість Симоненка — це крик XX віку, і він не пролунав, а «прогримів золотим салютом, молодим повесняним громом» (А. Малишко, «Рядок про Довженка») й відлунюватиме і в наступні віки. Прийдешні бачитимуть нас ясніше із образів Василя Симоненка: жорна, які ми крутили у переддень космічної доби, отих дідів, які. заповіли нащадкам додумати їхні думи, бабусь Онись, Оришок, Насть, що мали б, підвівшись з колін, зійти на п’єдестал найвеличніших пам’ятників, Перехожого, що гордо й натхненно творив ходу, як і отих сірих, відгодованих демагогів і брехунів, що «крила зв’язали дядьковій вірі, пробиваючись у крісла і чини», що гноїли людську працю і нівечили душу. Все це — крик двадцятого віку, крик душі, зболеної, зганьбленої, але не зламаної і нескореної.
Якщо реалізм — реальність, то Василь Симоненко — найвиразніший його представник, бо він разом із літературними побратимами 60—х повернув XX віку його справжню, історичну сутність.
Народила його «найгеніальніша з породіль», «велика мати» — українська земля, як надію свою — помолодіти і побачити весну, з наказом — стати «жорстким катом недоумства, підлоти й брехні».
Його родовід не кінчався за дідовою хатою Федора Щербаня, він починався з духовними обійстями інших родичів — «діда Тараса і прадіда Сковороди».
«О, якби мені духовний меч! — мріяв про переможну зброю Сковорода. — Я б знищив,., скупість, убив би

розкіш і дух нетверезості, вразив би честолюбство, вигнав би страх перед смертю і бідністю…»
Василь Симоненко був вільний від цих моральних пороків і став духовним мечем свого покоління, вкладав цю зброю в руки інших — і не його вина, що для декого ця зброя виявилась занадто тяжкою…
І все ж найпершу надію «найгеніальнішої з породіль» він справдив: він наближав весну незалежності, і в тому, що Україна її зустріла і побачила — є і Василів внесок.
Став він і «жорстоким катом недоумства, підлоти й брехні». І знову ж, не його вина, що того зілля на нашій землі так багато, що його вистачить і нинішньому поколінню, і наступним…
Треба тільки пам’ятати, що спопеляючі слова Симоненка диктувалися великою всеосяжною любов’ю, яка ніколи не була руйнівною, а завжди творчою.
Думка про те, що залишає він майбутньому дневі, чим поділиться з нами, — ніколи не покидала Василя Симоненка.

Що можу я, коли дрімають люди?
Що можу я, коли заснули ви?

Він рано відчув дихання смерті, уже в вісімнадцять років, а в двадцять писав;

Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ з’явилась в серці втома,
Що в тридцять смерті в очі подивлюсь.

Слабка плоть Василя Симоненка не витримала наслідків воєнного і повоєнного сирітства, недоїдання, перемерзання, а пізніше побиття при загадкових обставинах — і він, як би не протестувала наша свідомість проти його передчасної смерті, уже став нашою літературною історією, частиною нашої духовності.
Сьогодні бути «співцем громадянської теми» набагато важче, ніж в часи Симоненка: нема державного замовлення, бо держава проголосила відмову від державної ідеології, яка найповніше реалізується в громадянській поезії. Декларувати любов до України в часи Симоненка було і невигідно, і небезпечно, а, сьогодні — банально, а шукати поетичного оновлення не всі готові і здатні. Слідом Симоненка піде той, хто виявить цю здатність.

Не горджуся тим, що українець,
Я цим, як риба річкою, живу. (Чернілевський)

І, як бачимо, дехто вже почув крик XX століття, крик Василя Симоненка. Почує його XXI вік — нація і державність будуть врятовані, і розцвітуть.

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Загрузка...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори:

Категорія: