Скорочено “Вершники” Юрія Яновського

Вершники – роман Юрія Яновського, що складається з кількох новел, об’єднаних між собою.

Подвійне коло

Брати Половці воюють один проти одного. Андрій Половець воює на боці генерала Денікіна, в то час, як його брат, Оверко, на стороні отамана Семена Петлюри. Оверко зі своїм військом з усією люттю налетів на противника: скрізь лунали крики, благання та звуки зброї, що раз за разом долала ворогів. Після кровавої бійні залишилось небагато виживши: серед них брат Андрій, котрого забрали в полон.

Допитуючи його, Оверко поцікавився: «Що

ти пам’ятаєш від нашого батька?». Той відповів: «Не буде тому роду переводу, в котрому брати між собою шануються». Загордившись, Оверко зневажливо відповів брату: «Держава – то найважливіше. Якщо в державі розлад, то брат на брата піде, і рід згине». З цими словами він безжально вбив рідного брата, не зважаючи на його мольби та просьби зберегти йому життя.

В цей час, далеко від місця розгортання війни, сивий батько Половець пригадує своїх дітей, стоячи в степу біля моря. Він не здогадується про те, що один із його синів вбитий, а тим часом на Оверка нападають інші його брати – Панас та Сашко, що воюють під проводом

Махна. Панас долає брата, а наймолодший із усієї родини, Сашко, підходить до Оверка, щоб добити його. Переляканий та поранений Оверко згадує слова батька про мир та згоду між братами та просить помилування. Проте Панас з ним не погоджується: «Родина – це держава, закон та правила. Ми за вільне життя та анархію». Панас викопав яму для братів, та скинув їх туди, не проливши жодної сльози.

На поле бою вийшов Іван, що був на чолі потужного війська: він переховувався у тіні лісу, чекаючи, поки брати переб’ють один одного. Іван без зусиль взяв полон братів Панаса та Сашка, та промовив до них: «У нас є тільки дві правди: правда бідних та багатих. Родина розвалюється, а клас стоїть».

На цих словах Панас пристрелив себе.

Дитинство

Маленький хлопчик Данило змалечку любив та шанував степ. Його дивувало, чому люди вважають цю безкрайню долину пустелею, на якій неможливо вижити, оскільки там нічого не росте, окрім трави та безмежного неба. Він знав про степ геть усе: коли він прокидається, чим пахне трава і небокрай, які квіти корисні, а які отруйні; що за звірі ховаються на рівнинах та як з ними спілкуватися.

Данилка постійно притягував до себе цей неймовірний край: його навіть не спиняло те, що він мав глядіти сестру за старшого, та покидав малечу саму, крадькома вибираючись у степ. Він знав всі прикмети степу: міг виявити, якою буде весна, чи буде врожай, та чи сильних мороз буде узимку.

Якось прадід, що навчив Данилка любити степ, вирушив разом і з ним на прогулянку: вони довго йшли степом, дібрались аж до берега синього моря. Простоявши там, прадідусь тихо впав та ніколи більше не піднявся: він передав життєву естафету своєму маленькому внукові.

Шаланда в морі

Взимку на березі моря стояла самотня жінка, сумно поглядаючи в далину. Було холодно та вітряно – море замерзло біля берега на кілька метрів, а вітер зносив гриви з холодних хвиль, що неспішно прибували до берега. Вітер здійнявся дужче, наближався шторм, про що сповіщали неспокійні хвилі на морі. Незважаючи на це, Половчиха незрушно стояла на березі, немов вкопана. Вона була високою статною жінкою, на котрій розвивалося вбрання, мов на кам’яній статуї. Жінка випровадила свого чоловіка в море, та була ладна простояти так вічність, чекаючи на його повернення.

Здавалось, минули віки, перш ніж вдалині з’явилася шаланда, котрій був старий Мусій з якимось чоловіком. До берега збіглось усе село: і мала, і діти переживали за повернення чоловіків, однак нічим не могли зарадити такому сильному шторму. Аж раптом Половчиха помітила, що човен перекинувся і під водою опинилися дві голови. Рибалки кинулися на допомогу та вижив лише один: односельчанин, що, вибравшись на берег, промовив: «Я вдячний героєві революції, що врятував мене від в’язниці на воді».

Жінка зосталась стояти на березі: в цьому морі згинув її чоловік. Вона згадала про синів: її турбувала їх доля, вона давно про них не було звісток, тільки знає, що син Іван трудиться на заводі. Селяни розійшлися, а вбита горем Половчиха все поглядала на шаланду, що прибило до берега. Раптом вона почула хрип – це був її чоловік Мусій, що зміг дібратися до суші. Пара обнялась та почимчикувала до села, ніжно притулившись один до одного. Хоч і кажуть, що є дві правди, для них правда одна – бо вони родина.