Дек
21

Стійкість (за оповіданням «Доля людини» Шолохова)

admin

Філософ Геродот казав: «В час миру сини ховають батьків, під час війни батьки ховають синів»

Ім’я Михайла Олександровича Шолохова відомо у всьому світі. Він зіграв видатну роль в світовій літературі 20 століть. Під час Великої Вітчизняної Війни перед письменником встало завдання: знищувати своїм повним ненависті словом ворога і укріплювати любов до Батьківщини у радянських людей. Ранньою весною 1946 року, тобто в першу післявоєнну весну, Шолохов випадково зустрів на дорозі невідому людину і почув його розповідь-сповідь. Десять років обдумував письменник задум твору, події тим часом йшли В минуле, а потреба висловитися все збільшувалася. І ось в 1956 році за декілька днів був завершений расказ-епопея «Доля людини».

Вже само назву розповіді проводить величезне враження на читача, оскільки слово «доля» у той час було небажаним через те, що вено просочене містицизмом і указувало на предначертанність людського життя, на владу фатальних обставин над людьми. Це розповідь про велику стійкість і величезні страждання простої радянської людини. У головному героєві, Андрії Соколове, втілені з любов’ю риси російської вдачі, збагачені радянським способом життя: стійкість, терпіння, скромність, відчуття людської гідності, що злилося з відчуттям радянського патріотизму, з великою чуйністю на чужу біду.

Отже, автор малює перед читачем картину «першої післявоєнної весни», символізуючої собою розквіт життя; найповніше це ілюструє торжество природи («Подули теплі вітри, і вже через дві доби начисто оголилися піски лівобережжя Дону, в степу спухнули набиті снігом балки і балки, зламавши лід скажено розбурхалися степові річки, і дорогі сталі майже зовсім непроїзні, від води тягнуло вогкістю, терпкою гіркотою гниючої вільхи, а з дальніх прихоперских степів, що тонули в бузковому серпанку туману, легкий вітерець ніс одвічно юний, ледве уловимий аромат землі, що недавно звільнилася з-під снігу»).

При цьому можна порівняти останні слова («аромат землі, що недавно звільнилася з-під снігу») із звільненням російської землі від фашистського гніту.

Але повернемося до розповіді. Далі автор знайомить нас з двома товаришами, які прямують в станицю Букановськую. Коли один з друзів переправляється через річку Гланку, то він зустрічає старого вояку-шофера. На цьому закінчується перша частина розповіді, тобто підготовка автором читача до особистої історії Андрія Соколова; за дві години розповіді перед нами проноситься ціле життя, а стислість оповідання лише підсилює драматизм. Доля Соколова повна таких важких випробувань і страшних втрат (загинула вся його сім’я), що здається неможливо людині винести стільки горівши, що повалився на нього і не зламатися, не пасти духом.

А що ж читач дізнається з перших рядків про цю людину: «Незабаром я побачив, як із-за крайніх дворів хутора вийшов на дорогу чоловік. Він вів за руку маленького хлопчика, судячи по росту — років пяти-шести, не більше. Вони утомлено брели у напрямку до переправи, але, порівнявшись з машиною, підійшовши впритул, сказав приглушеним баском».

Особливу увагу автор звертає на очі Соколова: «Я збоку поглянув на нього, і мені стало якось ніяково. Бачили ви коли-небудь очі, немов присипані попелом, наповнені такою невідбутною смертною тугою, що в них важко дивитися? Ось такі очі були у мого випадкового співбесідника».

Плавно автор переносить нас в минуле головного героя, в якому ми дізнаємося про його щасливе довоєнне сімейне життя: дружина — «смирна, весела, догідлива, розумниця» і, як признається Андрій Соколов: «не було для мене красивіше і бажаніш її, не було на світі і ні», а діти — радували: «все троє вчилися на «відмінно», а старший Анатолій виявився таким здібним до математики, що про нього навіть в центральній газеті писали».

До війни життя Андрія Соколова позбавлене якихось подвигів і звершень; зате, вона пронизана звичайним людським щастям: дружина, діти, будинок, робота— цінності, що виховали в героєві відчуття відповідальності за тих, хто знаходиться поряд.

Все, здавалося б, добре і життя славно йде своєю чергою, але все таки величезною чорною смугою проходить в розповіді героя війна. При цьому найбільш драматичною сценою є сцена прощання Андрія, що йде на фронт, з будинком і сім’єю «Проводжали мене всі четверо: Ірина, Анатолій, дочка Настенька і Олюшка. Всі хлоп’ята трималися по-молодецьки», «— Скажи хоч слово на прощання». «Вона і говорить, і за кожним словом схлипує: — Рідненький мій, Андрюша, не побачимося ми з тобою на цьому світі». Відштовхнув я її легенький в плечі і кричу їй: — Та хіба так прощаються? Що ти мене завчасно ховаєш?!», «До самої смерті, до останнього моєї години, помирати буду, а не пробачу собі, що тоді її відштовхнув!»

Війна зламала всі надії і мрії. Головний герой йде на фронт, де проявляє справжні чоловічі якості. «На те ти і чоловік, на те ти і солдат, щоб все витерпіти, все знести, якщо до цього потреба покликала». Менше року служив Андрій Соколов, а вже був двічі легко поранений, але це не зупинило його: у травні 1942 р. він проявляє недужу відвагу, коли намагається доставити боєприпаси для гаубичної батареї. Цього разу успіх відвернувся від героя — його машина підірвана снарядом, сам він без свідомості, а коли приходить у відчуття, то із здивуванням виявляє, що він вже в полоні у фашистів.

Таким чином, Соколів потрапив в плін. Йому довелося випробувати нелюдські фізичні і духовні муки, тяготи, терзання («До війни я важив вісімдесят шість кілограм, а до осені тягнув вже не більше п’ятдесяти. Одна шкіра залишилася на кістках, та і кістки-то свої носити було не під силу. А роботу давай, і слова не скажи, та таку роботу, що тягловому коню і те не в пору»). Два роки герой випробовував на собі жахи фашистського полону. Особливе місце в романі займає епізод в церкві, в’язницею, що стала, для полонених в першу ніч.

Образ напівзруйнованого храму, мальований Шолоховим, ємко відображає ступінь руйнувань, принесений двадцятим століттям на російську землю. Тут читач зустрічає чотирьох героїв, що втілюють собою чотири варіанти поведінки людини в полоні: зрадника Крижнева, що намагається купити собі життя, видавши свого командира і самого взводу, покірливо чекає своєї долі, ревно віруючого солдата-християнина, що став мимоволі причиною загибелі ще чотирьох чоловік. Цим трьом героям протиставляється четвертий— воєн-лікар, який не відступає від своїх життєвих принципів і навиків професії, намагаючись полегшити хоч трохи страждання пленных («і він далі пішов в темноті. Потихеньку питає: «Поранені є?». Ось що означає справжній доктор! Він і в полоні, і напотемки свою велику справу робив»).

Дії Соколова в даній ситуації очевидні— він вбиває зрадника і врятовує життя взводу. Крижнев— перший, кого убив головний герой, йому складно зрозуміти причину свого вчинку, а єдиним вірним виправданням є те, що в мить, коли для порятунку необхідно бути, з іншими заразом, Крижнев протиставляє себе всім, прирікаючи себе тим самим на загибель.

Соколів терпляче зносив удари долі і сам наносив відповіді, проявляючи таким чином рідкісну стійкість, упевненість в своїх силах. Але головне, що допомагало вижити Андрію в таких важких для нього умовах — це думки про рідну сім’ю, про будинок, про те, що він повернеться і знову житиме які раніше. Герой не зломлений і намагається бігти з Познаньського табору військовополонених, куди Соколова незабаром переводять. Втеча виявляється невдалою, Андрія ловлять («Голого, всього в крові привезли в табір.

Місяць відсидів в карцері за втечу, але все-таки живий я залишився»). На початку вересня з табору під містом Кюстріном перекинули сто сорок дві люди, включаючи головного героя, в табір В-14, недалеко до Дрездена. Незабаром від ста сорока двох чоловік залишилося лише п’ятдесят сім із-за величезної норми вироблення «їм по чотири кубометри вироблення треба, а на могилу кожному з нас і одного кубометра через очі вистачить.» говорить той, що розсердився Соколів в своєму ешелоні і «якийсь негідник» доніс комендантові табору про ці мої гіркі слова.

Саме після цього доносу відбудеться психологічний поєдинок між Соколовим і лагерфюррером Мюллером; тут з великою наочністю, розкривається відчуття власної гідності, величезна сила духу і витримка. Всі ці якості сильно дивують коменданта концтабору, створюється враження, що Мюллер навіть заздрить Соколову. Головний герой виходить з поєдинку зберігши гідність російської людини, з честю, не благаючи ворога про пощаду, але і не задирає його безрозсудна. Можна провести паралель між бенкетом німців з приводу узяття Сталінграду і етичною перемогою Соколова. Виводом є те, що ємкий образ Соколова, що вміщає в себе весь російський народ, бере перемогу.

«У 1944 році вивернули Німеччині скулу набік, і фашисти перестали полоненими гидувати». Саме з цієї причини Соколів стає шофером у німецького інженера, завідувача спорудами зміцнень («Тижнів два возив я свого майора з Потсдама до Берліна і назад, а потім послали його в прифронтову смугу на будівництво оборонних рубежів проти наших. І тут я спати остаточно розучився: ночі безперервно думав, як би мені до своїх на Батьківщину втекти»). Соколів придумує хитромудрий план втечі і в один прекрасний момент він бачить, що чекати більше не можна ні хвилини, виконавши свою задумку, Соколів долає межу боїв разом з німецькими інженерами, що знаходяться без свідомості. При цьому виникає цікава сцена, коли молодий солдат не визнає Соколова за свого.

Незабаром головний герой дізнається про смерть дружини і дочок, а що залишився в живих Анатолій відправився добровольцем на фронт. Андрій винить себе в смерті близьких йому людей, не враховуючи при цьому влади над ним «сліпої долі». Все, що будувалося протягом багатьох років звалилося для нього в одну мить.

Після вбивства сина Андрія німецьким снайпером, абсолютно самотній він їде в Урюпінськ до друга і там облаштовується. Головний герой веде безперервну боротьбу з собою і виходить з неї переможцем. Не дивлячись на своє горе

Соколів набуває сам і дарує щастя маленькому хлопчикові Ванюшке, усиновляючи його.

З цієї миті читач розуміє, що возз’єдналися дві половинки, дві самотні душі. На цьому оповідання головного героя поступово закінчується і починається третя частина розповіді — завершення автором свого твору.

Хлопчик — сирота, якого поселив у себе Андрій Соколов, не просто замінює йому сина, а стає єдиним сенсом його покаліченого життя. Обрамляє розповідь символічна картина шляху, по якому йдуть отець і син до свого майбутнього будинку, — і кожен з цих образів говорить про вічність життя. Поки жива в людині здатність любити — народ безсмертний!

Глибокою, світлою вірою пройнята розповідь М. А. Шолохова, письменник усвідомлює себе зобов’язаним розповісти світу сувору правду про те, якою величезною ціною радянський народ зміг забезпечити майбутнє всього людства. Всім цим обумовлена видатна роль цієї невеликої розповіді.

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Загрузка...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори:


    Категорія: