Трагедія митця у тоталітарній державі (Олександр Довженко)
Стати справжнім митцем — значить умерти. Цей! трагічний парадокс пореволюційного відродження здійснився і на Довженкові, хоч він був іще найбільш щасливий із творців Розстріляного Відродження.
Користуючись залізною завісою, маючи Довженка у себе в полоні в Москві, тоталітарний режим так заховував від світу трагедію митця, що її не помітили навіть найпалкіші прихильники його мистецтва в Європі та і Америці.
Західні кінознавці звернули увагу на різкий спад творчого генія Довженка після «Землі», але ніхто не сказав про
Стероризувавши Довженка і заборонивши його фільм, Сталін зіграв роль його рятівник, записав його у російські кіномитці, а
Друга світова війна дала йому змогу приглянутись знову ближче до України. Він побачив, що нова велика руїна не знищила Україну остаточно, але відродила її національний вільнолюбивий дух. Цей духовний і політичний ріст та героїзм української людини надихнув Довженка написати «Повість полум’яних літ».
Проте надії на ліпше були розвіяні новим погромом України 1946-1952 років. Довженко, замість ставити «Повість полум’яних літ», мусить робити давно загаданий Сталіним фільм про Мічуріна, а потім писати сценарій «Відкриття Антарктиди». Можливо, це були найчорніші роки Довженка, дарма що він тоді був високопоставленим російським вельможею з усіма можливими орденами і титулами.
Цей «вельможа» був в’язнем. Він не мав права вернутись додому, на Україну. І тільки після смерті Сталіна він зміг вирватись на будівництво Каховського водосховища. Він задумав фільм-реванш, у якому хотів врятувати Запорізьку Січ і Великий Луг, що мали піти під воду, і в якому мала встати Україна, що вийшла неподоланою з терору 30-х років і другої світової війни. Фільм ще одної перемоги життя над смертю. В записних книжках видно, як зберіг свою душу під орденами син Розстріляного Відродження. Зустріч з Україною наче воскресила його.
Очевидно, Довженко бачив, що останнього і головного фільму його життя йому не дадуть зробити, тоді він кинувся до пера. Він завжди мав потяг до красного письменства і признавався в цьому: «Я любив писати сценарії, бо що я особливо люблю — це народження ідеї». В 1954-55 роках він пише геніальну «Зачаровану Десну», яка, мов Гімалаї, піднялась над випаленим соцреалізмом, степом української радянської літератури.
«Довженко, уроженець чарівної закутини української землі, промчав метеором на обрії нашого безрадісного століття», — писав Шарль Форд, редактор «Фільмової енциклопедії». Довженко відвернув культурну смерть України, що заготовив її був тоталітарний режим. І він добре розумів це.
У довженковій «Повісті полум’яних літ» на високому березі Дніпра дівчина питає Орлюка, який воював усю другу світову війну і гнав німців з України аж на Ельбу:
— Про що ти думаєш, скажи? Ти хотів би жити тут не тепер? За княгині Ольги, Ярослава, за Хмельницького? А чи через сто років?
— Тепер,
— І я.
— Адже ми, по суті, оборонили усі минулі століття, — сказав Орлюк… — Всю нашу історію, минулу і майбутню. Ти щаслива? Так? Я щасливий тим, що не став злим, що буду жити без ненависті і страху, що зрозумів своє місце на землі.
Так можуть говорити лише люди великої моральної, духовної переваги і перемоги.
Трагедія митця у тоталітарній державі (Олександр Довженко)