Июл
08

Творча індивідуальність Миколи Зерова

admin

…Вони йшли до нас довго і трудно — крізь фальсифікації, недоброзичливу упередженість або й просто замовчування. Але нині очевидно, що спадщина Розстріляного Відродження — то джерело нашого натхнення, частка нашої культури та історії. Не знаючи їх, неможливо зрозуміти себе…Він уже здобув визнання як критик, як літературознавець, як перекладач, проте лише гурт найближчих приятелів знав поета Миколу Зерова.
За свідченням Дмитра Зерова, почав складати вірші його старілий брат рано, але то здебільшого були пародії та жарти, присвячені різним подіям родинного життя. І нічого серйозного…
Жартівлива іронічність ранніх віршових спроб увіходила в конфлікт із стриманими переживаннями молодого поета, такими, що невидимо для інших змушували його зупинятися перед незвіданими таємницями буття…
Небо, а надто зоряне небо, завжди вабило Зерова-поета, він бачив у ньому якесь всевишнє начало, намагався хай не розгадати, але увібрати в себе його таємний зміст.
Тяжкого для поета 1931 року йому приснилося, ніби він Святослав, і «важенних переград» йому сиплють на груди, дають пити «не вино, а чад», і пекуча туга опанувала розум, «як крякав крук і як клубочивсь гад». Цей тяжкий, давучий сон поет просто списав, а завершив свій твір доволі несподівано, — зарисовкою пейзажу, що відкривався з вікна, до якого він підійшов, аби позбутися жаху гнітючого сну:

Ніч місячна кругом, така студена,
Антена гнеться, як струнке стебло,
І чорний день десь дзвонить у стремена.

І знову нічне небо чи то заспокоює, чи то роз’ятрює душу поета…
В його поетичному світі водночас вміщується світ тисячолітньої культури. Можна лише подивуватися, з якою невимушеною природністю співіснують у його творах і сам автор, і книжний образ, плід поетичної думки. Душа поета вбирає в себе все те, що для іншого не більше, ніж порожній звук минулого. Навіть звичайнісінькі дороги в закурених полтавських полях для чутливої душі відкривають магічний зв’язок часів і поколінь, нерозтрачений потенціал людської спільності:

Я знаю їх — мов спомин ранніх літ,
Мов Гоголя невитравлений слід, Мов
співи давнини повноголосі, У балки
пливучи з розмитих круч, В моїх
ушах відрипуються й досі Тягучі
ритми опішнянських «куч»

…Здавалось би, що там можуть значити для людини XX століття терзання героя давньовавілонського епосу! Проте Гільгамеш в однойменному сонеті Зерова своїм ненаситним пошуком сенсу буття мав виявитися близьким кожному, хто відчував фатальне наближення сліпого масового схиляння перед догмою. Він, цар Урука, велетень і безстрашний воїн, по глибокому потрясінню, викликаному смертю свого друга Еабані, тяжко замислюється над моторошно—солодкою тайною людського існування і небуття…
В тридцятих роках Микола Зеров уже остаточно усвідомив, що солодким снам про «супокій самотньої кімнати» не дано збутися, що «єдиний добрий на майбутнє знак» (найдена на бруку підкова) не більше, ніж дитяча віра в чудо. Йому провидчеським видається інше — «цегляний цоколь і залізні грати».
І зовсім іншого, зловісного змісту набуває епітет «чорний» в заключних рядках сонета 1933 року:

Та почуття усохли соковиті:
Так просихає торфу чорний пласт
По многосоннім і пекучім літі.

Трагічною була доля поета. Він (яка жахлива нісенітниця!) був звинувачений в керівництві терористичною підпільною організацією, заарештований і розстріляний. Навіть точної дати смерті його немає…

Поети, як ангели, мила,
Немає в поетів могил…

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Загрузка...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори:

Категорія: