Июл
08

Творчість Тичини

admin

Творчість Павла Тичини органічно злита з історією України. Велика любов до своєї України надихала співця на працю, на творчість.
Вірш «Блакить мою душу обвіяла» — один з найніжніших ліричних творів раннього Тичини. Вірш демонструє зрілість, силу й творчу снагу шістнадцятирічного юнака, який вітався з великим, цікавим, але так мало ще знаним світом.

Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав —
Добридень! — я світу сказав.

Уже в цьому ранньому вірші ми бачимо риси майбутнього майстра: мелодійність, злиття голосу й почувань поета з життям природи, своєрідність форми вірша і незвична для такого юного поета впевненість у своєму покликанні.
Ці риси знайшли своє яскраве вираження вже в першій збірці Павла Тичини «Сонячні кларнети». Молодий поет дав неперевершені за своєю красою зразки лірики, гідні зрілого майстра.
Рукою людини, яка прагнула глибоко пізнати життя, написано вірш «Розкажи, розкажи мені, поле…» Ліричний герой і пейзажний малюнок вірша злилися воєдино у гамі найніжніших мінорних почуттів. Уява наша напрочуд швидко і точно окреслює грані поетової думки, клапоть виснаженого поля, гнані вітром у сердитому піднебессі хмари, бідний й виснажений працею плугатар на полі. Те, що бачив поет, накладало відбиток на його твори, рядки яких часом повнились тугою і смутком. Та поет твердо вірив у краще.
Ровесником вірша «Розкажи, розкажи мені, поле» є вірш «Коли в твої очі дивлюся», датований теж 1911 роком. У цій поезії теж настрої смутку і печалі, щоправда, з іншої причини:

виникає суперечність між ідеалом кохання і зустрінутою юнкою, яка цьому ідеалу не відповідає.
В очах коханої дівчини ліричний герой хотів би бачити і відчути красу прозорого неба, ціле море чудових ясних зір, «що десь там горять, усміхаються». Проте йому тільки здається, що він бачить. До туги й суму приєднується ще й розпач:

Ах, очі, ті очі!… Кохана,
Чом серце твоє не таке?
У вірші «Ой не крийся, природо…» панує інший настрій. Осінь у ньому сприймається якось тепліше, лагідніше. Поет веде розмову з природою в осінню пору, шукаючи в ній своїх принад і краси. З ніжністю звертається поет до природи:

Певно, й серце твоє взолотила печаль,
Що така ти ласкава.
Й, читаючи цей вірш, ми зберігаємо в собі почуття піднесеності, доброго настрою, уявляючи і довго зберігаючи в пам’яті образ ласкавої, журливої, золотопісенної осені.
Поет сприймав себе в обіймах світу, великого й привабливого. Це викликає в нього прагнення збагнути закони життя, визначити місце людини в ньому. Щире захоплення юнака красою природи, невимушеність і безпосередність, з якими він входив у Життя, породили у Тичини відчуття й сподівання чогось тривожного, неминучого, жаданого:

Моя пісне, вогниста, шалена
(Крише небо і котить свій гнів),
Ах, розбийся на світлі акорди,
Розридайсь — і затихни, як грім…

П. Тичина в «Сонячних кларнетах» зберіг кращі традиції української літератури XIX — початку XX століття, традиції Шевченка, Франка, Коцюбинського і Лесі Українки. «Сонячні кларнети» вписали в історію українскької літератури сповнену життєстверджуючим пафосом сторінку.

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (3 votes, average: 3,67 out of 5)
Загрузка...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори:

Категорія: