Июл
04

Твори з літератури для 8 класу

admin

Пісня — джерело народної мудрості
З чого починається любов до отчого краю? Мабуть, у кожного українця вона починається з маминої колискової. Яка мати не співала цих легких, як сон, пісень над колискою своїх дітей?
Українська пісня — це поетична біографія українського народу. Виринають із сивої давнини Байда Вишневецький, славний козак Морозенко, Іван Богун, Устим Кармалюк і кличуть до бою за Батьківщину, її свободу. Пісня — це наша історія, наша гордість і слава. З пісні покоління за поколінням черпає духовні сили, мудрість. Вона супроводжує людину протягом життя. Вона допомагає хліборобу у полі, трудівнику за верстаком, господині в обійсті. Пісня допомагає у горі і звеселяє у щасті. Пісня вчить любити Батьківщину, боротися за її волю, допомагає осмислити минуле.
Українська народна пісня буде завжди чарувати світ своєю довершеністю.

«Пан та Собака» Гулака-Артемовського — зразок реалістичної байки
Творча спадщина одного з визначних поетів передшевченківсь-кої доби Гулака-Артемовського порівняно невелика за обсягом, але цікава й різноманітна. Його байки відіграли важливу роль у розвитку української літератури перших десятиліть XIX ст. Письменник П. Білецький-Носенко в 1823 році писав: «Я смело могу уверить, что сказочки г. Артемовского-Гулака читались с таким же неописанним удовольствием, как «Знеида» г. Котляревского, что многие вьітвердили напамять цельїе тирадьі из них…»
Байка «Пан та Собака» є викриттям самодурства і розбещеності панів. Автор щиро співчуває безправним селянам-кріпакам, над якими жорстоко знущаються кріпосники. В алегоричному образі Рябка Гулак-Артемовський показав виняткову віддданість та чесність простих людей. Собака прагнув догодити поміщику. Але все одно залишається винним і тоді, коли заснув, і тоді, коли охороняв панське добро. Після чергового покарання Рябко вигукує:
«Той дурень, хто дурним іде панам служити, А більший дурень, хто їм дума догодити!»
На жаль, байкар не виступає з гнівним осудом жорстокості кріпосників, а тільки намагається присоромити їх за нелюдське ставлення до селян, бо «над псом повинно ласку мати».
Байка «Пан та Собака» була творчою удачею молодого поета. Завдяки народному колориту, сатиричним тенденціям у змалюванні кріпосницького ладу твір зіграв певну позитивну роль у розвитку реалістичної байки в Україні.

Тематика байок Євгена Гребінки
Серед зачинателів української літератури визначне місце посідає Євген Гребінка — байкар, прозаїк і поет.
Байки митця тісно пов’язані з народно-пісенними джерелами. У них змальовано біль і горе народу, засуджено несправедливість.
Українське народне прислів’я про зерно й полову лежить в основі байки «Пшениця», де показано, що «найкраще зерно» йде на дно, «полова ж навісна пливе собі по хвилі». Цей простий, зрозумілий приклад байкар використовує, щоб показати вищість скромності, гідності над пихатістю та зазнайством.
Не міг Євген Гребінка, як справжній патріот, не висловити обурення несправедливістю по відношенню до трудового народу. Це гнівне викриття крутійства та безсоромності судових чиновників звучить у байці «Ведмежий суд». Хижаки розтерзують беззахисну жертву, безглуздо звинувачуючи Вола у тому, що «на панській винниці пив, як мошенник брагу, їв сіно, і овес, і сіль…» Судді та доношувачка Лисичка прагнули насамперед вигоди для себе, а не встановлення справедливості.
У цій чудовій, лаконічній байці виразно постає картина продажності й несправедливості можновладців, безправності бідних людей.
Твори Євгена Гребінки, перейняті щирим співчуттям до простого люду, справедливо посіли визначне місце в скарбниці надбань українського народу.

Усвідомлення призначення людини на землі у вірші Є. Гребінки «Човен»
Найхарактернішою рисою ліричних поезій Є. Гребінки є тісний зв’язок їх з народно-пісенною творчістю.
Романтичний вірш «Човен» має автобіографічний характер. Молодий поет кидається в розбурхане житейське море. Змальовуючи схвильованість героя, Є. Гребінка звертається до народної поетики, використовуючи такі порівняння: хвилі — «мов чорнії гори», хмари — «як темная нічка», громи — «мов голос небесної кари».
Незважаючи на небезпеки, поет готовий служити своєму народові, бо від життя неможливо сховатися.
Да як заховаться? Не можна ж вік цілий
Пробути з собою одним.
Прощай, мій покою, пускаюсь у море!
Цей вірш чітко окреслив позицію Є. Гребінки, який дбав про розвиток рідного слова і добробут свого народу.

Що я вважаю найголовнішим у житті? (За віршем С. Руданського «Наука»)
Для кожної людини настає той вирішальний момент, коли вона повинна самостійно обрати свій життєвий шлях.
Можна скористатися порадами матері ліричного героя вірша С. Руданського «Наука» і схилити «себе, як билиночку», простелити «себе як рядниночку», і все це задля того, щоб «в годиночку — на дробиночку», а потім, забувши про честь і гідність, закупатися в сріблі-золоті, розпрощатися «з полем батьківським». І нехай не буде в такої людини поваги ні від свого роду, ні від тих, перед ким вона гне спину, але ж натомість будуть гроші, буде посада, що не вимагає виснажливої праці.
Зовсім іншої дороги в житті бажає для своєї дитини батько ліричного героя. Він вчить: «Милий синочку, ти усе пізнай…»
За його наукою, щастя людини залежить не від кількості зароблених грошей, а від поваги оточуючих за розум, за милосердя, за непримиренність до несправедливості. Перш за все, вчить батько, треба берегти свою честь, гідність, не забувати, якого ти роду, і:
Тоді з світом ти порівняєшся,
В добрі-розумі закупаєшся,
З полем батьковим привітаєшся!
У кожного із нас своя доля, кожен вибирає свій шлях. Але я вважаю, що найцінніший скарб — це багатство і щирість людської душі.

Громадянин. Який він? (За віршем С. Руданського «Наука»)
Часто замислюємося ми над питанням: яким повинен бути справжній громадянин? На мою думку, це людина, яка добре володіє українською мовою, шанує традиції свого народу. Бо це цінності, що передаються в спадок із покоління в покоління.
Навіть якщо доводиться такій людині на деякий час виїхати, т вона плекає в своїй душі вогник любові до своєї Батьківщини, мови.
Кожен повинен обов’язково шанувати своїх батьків, бо без цієї поваги не можна називатися громадянином. На людину, яка’забула про своє минуле, втратила зв’язок зі своєю Вітчизною, не можна покластися у складних ситуаціях.
Справжній громадянин, вихований на традиціях народу, буде ві щирого серця любити Україну і, не чекаючи подяки, завжди прийде на допомогу. І саме такі люди все зроблять задля добробуту й справедливості, в ім’я процвітання й честі рідної країни.

Могутня сила вірша І. Франка «Каменярі»
І.Я. Франко — наш геніальний поет, який оспівував людину, її силу. Вірш «Каменярі» часто називають поемою. І це не випадково. Твір дійсно виходить за межі вірша не стільки своїм обсягом, скільки значимістю поставлених проблем.
Змальовуючи збірний образ закованих каменярів, їх невимовно тяжке становище, автор указує й на те, що дає змогу знести цей «страшний тягар». Це «любові жар», що пломеніє в очах кожного. І
Каменярі — могутня, нездоланна сила, яка може подолати будь-які перешкоди.
Чим більше Франко показує, за яку важку і небезпечну для їх життя працю взялися каменярі, тим глибше переконання читача, що витримка і сила духу трударів від цього тільки зростає, і вони розіб’ють скелю перешкод і прокладуть шлях до щастя.
І хоч із скромності робітники кажуть, що вони «не герої… і не богатирі», але читач належно їх оцінює: це мужні люди, легендарні богатирі-велетні, ковалі волі й щастя.
Автор не подає розв’язки, щоб ми могли самі домислити її. Але можливий ще й інший варіант. Розв’язка вірша — у майбутньому, в тому, що збудує суспільство для нащадків.

Що дало мені вивчення байки у школі?

Протягом навчання у школі я познайомився з байками Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Л. Глібова. Байка увійшла в моє життя як своєрідна казка з життя тварин. Так байки я сприймав у ранньому дитинстві, коли в початковій школі ознайомились ми з таким твором як байка. Байки вчили нас бути щедрими на добро, на правду, на красу.

Уже в 5—7 класах ми вчилися критично оцінювати події, заглиблюватися в алегоричний зміст байок, що захищали інтереси скривджених і пригноблених. Байки наших українських байкарів — це глибокі спостереження життя, в яких виявляються критичний розум людини, дотепний і дошкульний гумор, демократичні погляди.

Назавжди в моїй пам’яті залишаться мудрі слова П. Гулака-Артемовського з твору «Пан та Собака»:

Той дурень, хто дурним іде панам служити,

А більший дурень, хто їм дума угодити!

І хоча ця байка розповідає про безправне життя кріпака, викриває соціальні проблеми часів кріпацтва, ми вчимось у неї не бути жорстокими, не знущатись над беззахисними, не бути самодурами у житті. Байки Є. Гребінки осуджують події того часу, але я вважаю, що можна провести паралель і з сьогоденням. «Ведмежі суди» і сьогодні є у нашому житті, тож і нас байка вчить бути чесними і справедливими. Байки Л. Глібова вчать нас поглянути на себе з боку, критично осмислити риси свого характеру і вчинки. Байки Л. Глібова спрямовані проти паразитизму, марнотратства, жорстокості, бездушності людини. А хіба це не актуально і зараз?

Тож, читаючи байки класиків та сучасних письменників, ми вчимося критично осмислювати нашу дійсність і наші вчинки, замислюватися над тим, що треба робити конкретне, аби життя в нашій країні поліпшилося. Байки навчили мене помічати комічне в житті, де на кожному кроці є місце гумору.

«Ой у лузі червона калина»

(З історії стрілецьких пісень)

Коли почалася імперіалістична війна, був створений легіон під назвою Українські Січові Стрільці. Мужньо билися воїни з ворогами, відстоюючи незалежність України. Проводили вони і культурно-освітню роботу: створювали курси української мови, театральні гуртки, читальні. Стрілецькі поети Л. Лепкий та Р. Купчинський складали пісні.

Пісня «Ой у лузі червона калина» виникла у період зародження січового стрілецького руху і зразу набула широко розголосу, а для січових стрільців стала своєрідним гімном. Ця пісня сповнена щемливої любові до рідної Вітчизни, пройнята духом нескореності нашого народу. Вона уславлює січових стрільців, які вели збройну боротьбу проти царських та польських військ. І слова, і мелодія пісні наскрізь народні. В уяві українців червона калина була символом рідного краю і дівочої вірності та краси. Найбільшу ідейно-художню енергію випромінюють слова, запозичені з історичного першоджерела:

Ой у лузі червона калина

похилилася,

Чогось наша славна Україна

зажурилася,

А ми тую червону калину

підіймемо,

А ми нашу славну Україну

гей, гей, розвеселимо.

Пісня «Видиш, брате мій» сповнена невимовного болю, бездонного жалю і глибокого відчаю. Але і цей біль, і ця туга освячені великою любов’ю до України, глибоким жалем за її безповоротною втратою: «В чужині умру…». Пісня народилася з любові до народу, до тих скривджених і знедолених, які змушені були розпливатися, як журавлі, у сірій мряці під голодним чужим небом.

Пісні Січових Стрільців поширювалися і поміж мирним населенням, стаючи народними.

Хижацька натура Герасима Калитки

(За п’єсою І. Карпенка-Карого «Сто тисяч»)

Герасим Калитка — сільський багатій, у якого є двісті десятин землі. Та це його не задовольняє, він прагне збільшити свої володіння. Про свою мрію він говорить: «Ох, земелько… Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку…» Власницькі прагнення цього черствого і занопадливого «стяжателя» сягають далеко. Він упевнений, що настане день і він скупить усю землю навкруги. Жадоба збагачення — єдина пристрасть Калитки. Вона повністю ним заволоділа. Навіть уві сні глитай марить: «Кругом, кругом усе моє».

Калитка — трудолюбива людина. Він не доспить, не доїсть і не прогуляє, але і своїм рідним та наймитам не дає перепочинку. Бо праця, він вважає,— то гроші, багатство. Він часто дорікає наймитам, що вони мало роблять, але багато їдять: «Настане день, то роботи не бачиш, а тільки чуєш, як губами плямкають». Власницькі інтереси навіть родинні та батьківські почуття притупили.

В одруженні сина шукає вигоду, бо хоче невістку і з приданим, і з грішми. А віддавши дочку заміж, Герасим Калитка відмовився дати за нею посаг. І хоча він і постраждав, навіть два зуби втратив, був задоволений, бо п’ять тисяч зосталися у нього.

Калитка заздрить іншим і докладає зусиль, щоб досягнути ще більшого багатства. Тому і вирішив придбати фальшиві гроші. При цьому він пробує обдурити досвідченого шахрая, заплативши замість п’яти тільки три тисячі карбованців. Але сам потрапив у пастку, і це доводить його до самогубства: «Краще смерть, ніж така потеря!»

Отже, І. Карпенко-Карий у п’єсі «Сто тисяч» показав хижака-«стяжателя», розкрив риси його характеру, примусив замислитися над такою вічною проблемою, як людське щастя і багатство.

Поет — друг і захисник народу

(За поемою Лесі Українки «Давня казка»)

Поему «Давня казка» Леся Українка написала у 1893 році. У цей час вона вже була відомим поетом. Про роль поета і його творів у суспільному житті Леся Українка і написала в поемі «Давня казка». Саме тому головний герой твору — поет. В юності він славив красу природи, красу кохання. Його поезія була «і дзвінкою, і гучною, бо розходилась по світу стоголосою луною». За здібність писати вірші, у яких люди знаходили і пораду, і розвагу, співця всі любили, особливо молодь. А ще поет приглядався до людського життя і, бачачи лихо і несправедливість, намагався зброєю сміху його полегшити. Розширюється і тематика його пісень. Спочатку сатиричні вірші, що висміюють вади людського характеру, потім їдка сатира, сповнена ненависті до гнобителів і закликами до розправи:

Чи блакитна кров поллється,

Як пробити пану груди?

Поет розуміє, що краса невіддільна від служіння народу. Ця горда, безкорислива людина так відповідає графу на пропозицію продати свій талант за золото:

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

Поет завжди серед народу, запалює його і підтримує своїми піснями, коли у країні спалахує повстання. Поетові думи-чарівниці служили повстанцям. І хоча графські слуги кидають митця у в’язницю, його пісні і гадки не можна замкнути у тюремних стінах:

І мого прудкого слова Не затримає темниця, Полетить воно по світі, Наче тая вільна птиця.

Отже, пісні поета потрібні людям. Вони підіймають бойовий дух, протистоять песимістичним настроям. Вони стають здобутками трудящих і допомагають у боротьбі за правду.

Твір-опис за картиною О. Мурашка «Похорон кошового»

На картині «Похорон кошового» художник О. Мурашко відтворив народний ритуал похорону, якого строго дотримувалися запорізькі козаки. На передньому плані — старий козак, який попереду похоронної процесії на шкіряній подушці несе булаву. Іде він повільно, малими кроками, ніби несе величезний тягар. Трохи зліва від нього іде козак, який, можливо, заступить місце покійного. Художник, бажаючи привернути увагу, освітлив його постать. Козак ще молодий, міцної статури, приємної зовнішності. У нього мужнє обличчя, засмагле від вітру і сонця. Здається, він нічого не бачить і не чує, бо важка дума тривожить його душу. На крок позаду несуть труну на дерев’яних ношах. За труною — чорний прапор як символ жалоби та невимовного смутку.

За труною ідуть козаки. На їхніх обличчях відбилася не тільки скорбота, а й неповторні характерні риси людей сильних і мужніх, щирих і правдивих. Одягнені вони по-казацьки: шаровари, вишиті сорочки, жупани, чоботи-сап’янці.

Похоронна процесія заповнила всю широку долину вздовж старого лісу. Темний фон картини підкреслює душевний стан учасників процесії. Віє від неї і оптимізмом, впевненістю, що справа, за яку поклав голову кошовий, не загине. Її доведе до кінця молоде козацтво.

Шлях до вершин визнання (за біографією Тодося Осьмачки)
Через терни еміграції, душевний розпач, невисловлену любов до Батьківщини, торування власного поетичного шляху повернувся в Україну Тодось Осьмачка. Його творчість у 20-х роках XX століття зазвучала оригінально й несподівано переконливо. Збірки «Кручі», «Скитські вогні», «Клекіт» зустріли шалений опір пробільшовицької критики. Бо в поезіях струменіло критичне ставлення до соціалістичного режиму. Наприклад, у вірші «Деспотам» письменник звертається до представників влади:
…нехай у лапах вашої гордині в безодню тріпає земля,-на бій із вами виступить однині душа знеможена моя!
Але виступивши проти діючих законів, поет змушений був пережити переслідування, нервовий розлад, переховування в різних краях, боязке ставлення оточуючих і, нарешті, еміграцію. У жодній країні не могла знайти спокій бентежна душа митця. Бо любов до рідної землі, Черкащини, переслідувала талановиту людину, виливаючись на папері сповненими болю віршами:
Не те тут говорить і сміх для привіту, Й душа у молитві вже, певно, не та, І тільки на тлі безконечного світу Та сама й незмінна моя самота…
Це рядки з поезії «Незмінність», де змальований фізичний та душевний стан ліричного героя.
Останні роки життя Т. Осьмачка жив у Америці. Нервова хвороба наклала трагічний відбиток на поетову душу. Помер Осьмачка в одній ‘ з лікарень США 7 вересня  1962 року самотній і забутий.
Пройшло не одне десятиліття після смерті талановитого українця, щоб з новою силою зазвучали його твори в рідній стороні. Тодось Осьмачка повернувся до України самобутньою творчістю, в основі якої лежать любов, героїчне почуття вічної правди і краси народу.

Образ України в поезії Т. Осьмачки
Нелегкою й трагічною була доля українського письменника Т. Осьмачки. Він змушений був жити на чужині, де ніколи не міг позбутися почуття туги за рідним краєм, який любив понад усе.
Образ рідної землі зображений у багатьох творах талановитого майстра слова. Вірш «Україна» займає особливе місце в творчому доробку майстра. «Синьонебая» вітчизна має «незлежане щастя». Ліричний герой милується й пишається красою своєї Вітчизни.
За «далекою черкаською стороною» сумує Т. Осьмачка у вірші «Незмінність». Картини пишної баварської природи навіюють спогади про далеку батьківщину, з якою змушений був розстатися ліричний герой, терплячи тепер нестатки в чужому краї. Сама назва вірша передає глибоку тугу вигнанця, почуття «незмінної самоти».
Т. Осьмачка поклав у основу своїх творів безмежну любов до України, яка не залишала його на чужині.

Тема залишеної Батьківщини в творчості Т. Осьмачки
Тодось Осьмачка повертається до України, до рідного краю, незмінну любов до якого проніс через усе своє страдницьке життя. Повертається в талановитих творах.
Тема залишеної Батьківщини — одна з провідних в емігрантській літературі, тому що відчуття рідної землі в кожної людини є досить сильним, розлука з нею — болюча й часто трагічна. І творчість Т.Осьмачки не є винятковою. Для нього, як ні для кого іншого, властива романтична туга за Україною, рідним найчарівнішим куточком -Черкащиною.
Україна в однойменному вірші поета змальована незвичайно привабливою, соковитою. Багата природою й людьми, от тільки щастям не наділена. Майстер слова підкреслює, що «в руці Господній України синє небо», шляхи, гори, звірі, води, птахи, щастя, діти. Це і є тим багатством, що лежить в основі любові до рідної землі.
До образу України Тодось Осьмачка звертався дуже часто, сповідуючись у своїй любові чи виливаючи свій біль.
У 1926 році в поезії «Розкрила небо Україна» поет писав:
Моя тужлива Україно, таку тебе я полюбив, і за твою одну сльозину навіки глову згубив.
Тодось Осьмачка — письменник з мужнім громадянським голосом. Його творчість осяяна чистою синівською любов’ю до рідної землі, вона торкає струни наших душ, закликаючи любити Батьківщину.

Показ нескореності українського народу в поемі А. Малишка «Прометей»
Один із визначніших своїх творів Андрій Малишко назвав ім’ям героя старогрецької міфології. Прометей — це вічний символ незламності духу. На фронтах Великої Вітчизняної війни поет побачив багато таких нескорених людей і їм, а також невмирущому народові, присвятив свою поему Андрій Малишко.
В образі простого юнака зі Смоленщини поет зображує тих людей, які героїчно захищали рідну землю й свій народ від загарбників. Трагічна ситуація, в якій опинився головний герой, дала можливість побачити високу моральність воїна, а також людей, які його врятували.
Вражаючою в поемі є сцена, де фашисти зігнали всіх мешканців села і поставили перед ними бійця, запитуючи: «Це ваш?» Не знайшлося жодного, хто б не відповів: «Це наш!» Та коли фашисти погрожували спалити все село, хоробрий юнак пішов на смерть, щоб через нього люди не зазнали горя.
Цей солдат любив життя, але найбільше — людей, свій рідний край. Він, як і міфічний Прометей, жертвує своїм життям заради щастя Вітчизни.
Андрій Малишко звеличив у своїй поемі «Прометей» людей-прометеїв та їх невмирущі подвиги в ім’я людства.

Дорога долі, дорога болю Василя Стуса
В. Стус по праву вважається одним з найвизначніших поетів двадцятого століття. Поет був Людиною з великої літери, яка відважно й самозреченно виступила за високі ідеали Добра, Правди, Справедливості, Гуманізму — цих високих, вічних загальнолюдських цінностей.
Вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я» можна вважати програмним для поета. У цій поезії чітко окреслений трагічний, страдницький життєвий шлях письменника. Зі стриманих рядків перед читачем постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її остаточну перемогу.
З гідністю ліричний герой звертається до неправедних суддів:
Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст…
У цих рядках немає бравади, що герой не боїться смерті. Почуття страху перед вічною чорною прірвою властиве кожній людині. А от смерть з усвідомленням того, що чисте сумління передує останньому кроку,- це свідчення світлого життєвого шляху, яким прямувала людина. Дорогу долі ліричний герой сприймає через опис біблійного образу тяжкого хреста, на якому розіп’яли Ісуса Христа.
Моральну силу вистояти, тамуючи біль, дає героєві переконання втому, що правда — за ним, що він жив так, як треба.достойній людині:
Жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття.
Життя В. Стуса було сповнено добра, любові, діянь заради України. Тому він вірив, що повернеться до свого народу дорогою вдячної пам’яті:
Народе мій, до тебе я ще верну.
Як в смерті обернуся до життя
своїм стражденням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Жмутки почуттів (за віршем 0. Олеся «Айстри»)
У творчому доробку Олександра Олеся — одинадцять поетичних збірок, більше двадцяти драм, численні опоетизовані народні казки, поеми, фейлетони, переклади. Його твори, повернувшись з чужини, навчають нас любити рідну землю, берегти народні духовні надбання.
Про сенс життя, про журбу й радість, про мінливість днів розмірковує О. Олесь у поезії «Айстри», яка була написана в 1905 році. Це твір глибоко ліричний, хвилюючий та філософський. Не випадково музику до поезії написав М.Лисенко, а за змістом та мелодійністю вірш нагадує «Журбу» Л. Глібова. У поезії «Айстри» зображено сподівання квітів на сонячні дні, на вічну весну:
І марили айстри в розкішнім півсні Про трави шовкові, про сонячні дні,-I в мріях ввижалась їм казка ясна, Де квіти не в’януть, де вічна весна…
Квіти тягнуться до світла, до життя, але сподівання їх марні. Як марними були надії людей на покращення життя після революційних переворотів.
І вгледіли айстри, що жити дарма,-Схилились і вмерли… І тут, як на сміх, Засяяло сонце над трупами їх!…
Отже, останні рядки носять оптимістичний характер. Автор підкреслює безперервність життя. Хоч у світі якийсь час і панує смерть, темрява, безнадія, але все мине, сонце засяє над Землею.
Отже, поезія Олександра Олеся — це історія поневірянь, мук, трагедій і водночас надій, перемог і злетів. Яскравим прикладом жмутку полярно протилежних почуттів, незбагненних пристрастей є чудова поезія «Айстри».

Заклик до збереження мови у вірші В. Самійленка «Українська мова»
Володимир Самійленко був справжнім українцем, усією душею відданим своїй країні й своєму народові. Творчість його багатогранна й різноманітна. Діяльність цього видатного митця була спрямована на збереження й збагачення рідної культури.
У своєму вірші «Українська мова» поет порівнює мову з коштовним діамантом. У поезії закарбовано драматичні сторінки історії народу, історії рідного слова, приниженого людською байдужістю:
І ніхто не пізнав діаманта того. Йшли багато людей і топтали його.
Цей вірш присвячено пам’яті Тараса Шевченка, бо він був тим генієм, що зміг відродити, відшліфувати дорогоцінний діамант зі знайденого в пилу камінця:
Камінець дорогий він одразу пізнав, І додому приніс, і гарненько, як знав, Обробив, обточив дивний той камінець І уставив його у коштовний вінець.
Згадуючи про минуле, складаючи шану рідній мові та генію Тараса Шевченка, Володимир Самійленко звертається в своїй поезії до сучасників та до майбутнього покоління із закликом постійно плекати мову:

Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас.

Навіяна глибокою любов’ю до рідної землі, творчість Володимира Самійленка вчить нас бути патріотами своєї землі, навчає дбайливо ставитися до мови, як до дорогоцінного «алмазу», блиск якого повинен бути немеркнучим.

Утвердження нездоланності рідного народу в поезії П. Тичини «Я утверждаюсь»
Творчість Павла Тичини нерозривно пов’язана з історією українського народу. Велика любов до рідного краю та співвітчизників надихала митця на вражаючі силою таланту твори.
Однією з таких поезій є вірш «Я утверждаюсь», написаний у трагічні для України роки Великої Вітчизняної війни. Поет утверджує незламність, непереможність українського народу, який живе і буде жити, бо сила його — в Правді:
Я єсть народ, якого Правди сила Ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила!-А сила знову розцвіла.
У заклику поета знищувати ворогів звучать гнів і ненависть до них, а також грізний вирок загарбникам:
Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь! Тобі ж кладу я дошку гробову. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, Бо я живу.
Поет малює картини щасливого майбутнього своєї Вітчизни, бо українці — мирні люди, які звикли працювати.
Устами народу П. Тичина висловив упевненість не тільки в перемозі над фашистами, а й у тому, що рідна Україна, здолавши всі негаразди, житиме щасливо та вільно.

Твір-мініатюра. Світає…
Такої чудової, раптової зміни барв не побачиш ніколи, тільки на світанку.
Найпершим прокидається сонце, і, ніби потягуючись, лоскоче небо кількома промінчиками. Потім, піднімаючись вище й вище, обіймає сяйвом землю, розганяючи нічний туман. І на тому місці, де тільки що було все оповите чорним маревом, заграють різними барвами краплинки роси на деревах і травах. Небо з темно-синього стає яскраво-червоним, а потім за одну мить блакитним.
Уся земля починає скидати з себе дрімоту, радіючи приходу нового дня.

Відгук про твір мистецтва
«Київська старовина»
Картина Васильківського «Київська старовина» переносить нас на Україну, на берег Сіверського Дінця.
Літня спекотна пора. Небо синє-синє, на ньому ані хмаринки, ані пташки; все, здається, завмерло. Та опустіть ваш погляд з неба на землю, і ви побачите чарівний куточок з усіма красотами м’якої прохолоди влітку. На всю довжину полотна розлилась красуня річка, яка звивається поміж широкими луками й горою; зліва — гористий берег наполовину заріс лісом, що вдалині стоїть над водою суцільною стіною, а поблизу переходить у піщану рівнину, розпечену сонцем так, що аж мерехтить текучим маревом. Примружте очі -і вам здається, що перед вами палає і поривається вгору вогняне полум’я. Ви навіть відчуєте цей жар…
Та ось ви кинули погляд на середину, на низький берег річки -і вам вдалині вимальовуються селянські хатки, чистенькі, вибілені крейдою і вкриті соломою… Багато приємних почувань викличе у вас ця картина., Якщо ви родом південнорус, а доля закинула вас на далеку північ, то ви з особливою жагою вп’єтеся очима в неї. І вам здасться, що ви там, у тім селі, вам бачиться криниця, а над нею стара похилена верба, мов мати дітей, прикриває цнотливу дівку та парубка-жартуна… По широкій вулиці за возом, запряженим парою волів, тягнеться дядько, за ним, опустивши хвоста, плететься його Жучка… Вдалині наче видніє й церква, дерев’яна, ветха…

Та ви переводите погляд з низького берега на високий. Тут ще миліше. На передньому плані, біля самого берега річки, стоять два високих гіллястих кучерявих осокори, переплівшись верхів’ям. Здається, що й вони відчувають літню спеку. Листя ніби поблякло від палаючого сонця, і гілки ніби тягнуться до води… Під осокором стоїть віз з піднятими догори голоблями; до воза прив’язано дві конячини, які навіть їсти сіно не можуть. Спека, страшенна спека! А неподалік розведено вогонь, від якого вгору струмиться димок, біля вогню сидить жінка. Кашу варить. Запашну, духмяну. Якщо не з салом, то з рибою, бо тут же трохи правобіч при березі човен, біля якого пораються чоловіки — вибирають з волока свіжу рибу. Ну й смачна ж каша буде в затінку, під деревом,

Тяжкий гріх Петра (за оповіданням Б. Грінченка «Без хліба»)
Б. Грінченко — самобутній письменник, який відчував прояви людських почуттів, майстерно вмотивовував вчинки героїв.
Яскравим прикладом тонкого зображення психології простої людини є оповідання «Без хліба».
Письменник зображує бідну сім’ю селянина Петра, що жила в «хаті поганенькій», а на весну в них «зовсім не стало хліба». Важко було господарю дивитися, як бідують жінка й дитина, а він сам, працьовитий, не міг ніде найнятися на роботу.
Не давала йому спокою думка, що у громадській гамазеї є хліб.
Спочатку Петро просив старосту позичити хоч мішечок звідти, щоб прогодувати жінку й дитину. Але, отримавши відмову, він починає думати про крадіжку. Нелегко давалося йому це рішення, бо за народною мораллю взяти чуже — це великий гріх. А ще мучила думка, що втратить він повагу Горпини, яка сказала: «Гріх, Петре! А чужого не руш!»
Узявши хліб з гамазеї, Петро ніяк не міг заспокоїтися, «уся душа перемучилася», страшний для нього і осуд дружини. «І що більше він думав про це, то все дужче хотілося йому все розказати, крикнути: «Це я вкрав!»
Не витримуючи таких тяжких переживань, Петро все розповів односельцям. «І немов удруге на світ народився тоді».
Письменник показує нам благородство простого селянина і гуманність громади, що «якось серцем почула, як Петро міг дійти до такого діла». Навіть бідність та голод не змогли змусити Петра переступити через народну мораль.

Зустріч із боровиком
Для мене зустріч із боровиком чи красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою, завжди буває несподіваною і радісною. І я не можу, як інші, одразу хапати гриба; мені треб придивитися, присісти, погомоніти з ним, а потім уже орудувати кіскою…
Ось тут я вже пильную: це ж таке місце, де не тільки земля, а дерево пахне грибами. Я присідаю навпочіпки і тихенько придивляюсь, що робиться довкола. Тут галасувати не можна, бо гри злякається людського голосу і піде в землю.
Раптом моє серце тенькнуло, опустилось трохи вниз і радісно завмерло: неподалік від отруйного стебла воронячого ока стоять два близнюки-червоноголовці. Вони такі молоденькі, що їхні зрошені туманом картузики не встигли відліпитись од міцних товстеньких ніжок.
— Добрий день, хлопці-красноголовці!- кажу я до них, а вони мовчать.
Еге, а що тільки робиться за ними! На зарослій зозулиним льоном купинці стоїть отакенне красноголовище! Шапка на ньому перебакирилась, завбільшки вона буде не менше полумиска, а ніжка завтовшки з мою руку. Спочатку я його називаю старостою, а далі отаманом над красноголовцями. Такого ще ніколи не бачив! Я підбігаю до нього, приміряюся з усіх боків, милуюся, далі бережно зрізаю і кладу на бриль, бо в бриль його шапка не влазить. Буде тепер чим похвалитися дома!

На городі
Ніде, мабуть, не буває так добре, як на городі. Ляжеш коло грядок на гарячу землю горілиць, лежиш, дивлячись у небо, і така довкола тиша, наче ти зостався сам-самісінький на все село, на всю землю.
Притулишся вухом до землі, ніби сподіваєшся від неї на відповідь, а вона мовчить, не озивається, не видає жодної своєї таємниці. А може, вона й відповідає, тільки ти не годен утямкувати її мову? І напружуєш слух, аж заплющуєшся — жодного звуку. Нишкне земля в німому чорному мовчанні. Хоч би крота почути, як він повзе по ходах-переходах, по норі своїй,- не чути!
Ламаєш картопляний цвіт, відриваєш одну пелюстку, другу -мовчать!
Зводишся і заглядаєш у розквітле обличчя соняшника, ніби хочеш у його усмішці прочитати відповідь. Соняшник світить променисто і, мабуть, щось каже своєю усмішкою, тільки візьми втям її! Але ж, мабуть, хтось розуміє? Хто? Самі соняшники розуміють чи картопля? Огірки? Кукурудза? А може, ластівки? А може, ранковий вітер, що будить соняшники після нічного сну?
Стоїш посеред городу, задумався… І коли підносиш ногу, щоб вийти з городу, то пильно дивишся вниз, щоб не наступити на живу рослину.

Опис місцевості
Мальовничий край
1861 року батьки Васильківського переселились до Харкова, який на той час був утричі більшим за свого майже однолітка й сусіду — Ізюм. Розташований у центрі вільних слобід, він невдовзі став столицею Слобідської України. Жило в ньому понад п’ятдесят тисяч чоловік. Багато було різних установ та закладів, церков і крамниць… То тут, то там стирчать високі димарі й курять у небо, чути стукіт заліза й скрегіт: у місті працюють металообробні та мідеплавильні майстерні, сірникова фабрика і навіть чавуноливарний завод…
На горі, у центрі, на тому місці, де триста років тому поселилися перші харків’яни — ратаї Богдана Хмельницького, побратими ізюмців, з 1805 року височить перший на Лівобережній Україні маяк Духовного світла — університет. З університетської гірки, яка клином врізається у міжріччя Харків — Лопань і за якою, зливаючись, ці дві річки утворюють одну — Уди, що тече у Сіверський Донець,- з цього найвищого в місті пагорба відкривається панорамний вид на до-лини-левади: ліворуч, на сході, понад річкою Харків простяглася Журавлівка, праворуч, на захід, за Лопанню — Гончарівка, прямо на південь, понад Удами — Основа, де жив славнозвісний харківець Квітка-Основ’яненко. На горі, обабіч дороги на Суми, яку називають Сумською вулицею, — великі цегляні будинки. Це аристократичний центр міста. Поряд із Сумською прокладається Німецька вулиця, на якій мешкає переважно університетська професура.
У долинах-левадах хати під соломою, закурені подвір’я. Зранку і допізна кіптюжать і смердять там кузні, олійниці, вовномийки… Тільки де-не-де червоніє бляшаний чи виблискує цинковий дах. Колись Харків був суціль зеленим. На Сумській ріс спориш. У палісадниках цвіли ружі. Ващенківська левада шуміла столітніми дубами.
Та поступово траву витоптали, дерева викорчували. На вулицях влітку стовпом здіймалася курява, а восени та навесні перехожі загрузають у багнюці.
Удень місто стугоніло своїми майстернями й фабриками, галасувало базарами, а літніми вечорами, коли припинялась робота, на околицях лунав спів, і душа сповнювалась благодаттю.
Ізюм. Харків. Слобідська Україна. Мальовничий, пісенний край! Тут народився й виріс не один поет, художник, композитор…

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (2 votes, average: 2,50 out of 5)
Загрузка...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори: