Твори за поезіями Тараса Шевченка

І на оновленій землі… (за поезіями Т. Шевченка)

Сьогодні слава Тараса Шевченка росте з дня на день, а вдячність земляків стає безприкладною. Жоден народ не згадує своїх великих синів так сердечно, як українці Шевченка.

У своїх творах Кобзар, ніби в чистому дзеркалі, розкрив образ страшної дійсності й славного минулого українського народу, щоб ми на цей образ дивилися і розуміли своє становище у світі і в житті, щоб тужили за минулим добром, боролись з сучасним лихом та добивалися кращого майбутнього. Основою того кращого

Шевченко в ясних і простих словах подав нам високоморальні науки і вказівки, він є політичним ідеологом, народним проповідником аж до нинішньої хвилини.

Майбутнє суспільство уявлялось поетові як «нова хата» («Світе ясний…»), «сім’я вільна, нова» («Заповіт»), де діятиме «новий і правдивий закон» («Юродивий»), влада народу, де переможуть людяність і добро:

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.

Мріялось Шевченкові, що у вільному суспільстві люди працюва­тимуть не на

У вірші «Сон» знеможеній кріпачці, що задрімала на поміщиць­кому лані, сниться:

…син Іван,
…На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
Та на своїм веселім полі…

У вірші «Ісаія. Глава 35» знаходимо найповніший вираз нового суспільства демократичного ладу. Пророцтва Ісаії є джерелом шевченкового наслідування. Вірш починається метафоричною картиною – звертанням поета до землі, яка поки що дощами «не политая», квітучими «злаками не повитая». Відчувається сильне бажання Шевченка бачити землю оновленою; поет уже наперед ра­дісно вітає землю з тим, що вона розпуститься й зацвіте. Тому ви­гук «Радуйся!» повторюється.

Революція для поета – Божий суд, Господнє диво, тому автор звер­тається до всіх темних і незрячих – довготерпеливих, у яких, нарешті

…спочинуть невольничі
Утомлені руки,
І коліна одпочинуть,
Кайданами куті.

і «святая на землю правда прилетить».

Найбільше «чудо» нового ладу, за Шевченком, – воля, добро, справедливість.

Прорветься слово, як вода,
І дебрь – пустиня неполита,
Зцілющою водою вмита,
Прокинеться і потечуть Веселі ріки!?
Скільки віри!?

Своїм життям, своєю наскрізною українською вдачею Шевченко є прикладом невтомного борця за волю, апостол правди, миру та братання. Він зробив наше слово, що грає, і мечем, що рубає, універсальним інструментом наших думок і почуттів, а визволивши українця з рабських оков, блазня-весельчака і наймита-попихача, поставив на сторожі національну та державну незалежність. Без нього… Хто знає, що було б з нами…

Жити і людей любити (за поезіями Т. Шевченка)

Усі ми в зворушливому пориві намагаємося осягнути феномен безсмертя славетного Кобзаря, таємницю його поезій, глибини волелюбної душі, прагнемо віднайти її чисті джерела. Синівську лю­бов приніс великий геній рідній Україні, своєму народові. Прийшов до людей в образі старого Перебенді, «старого та химерного», що сів із кобзою в широкому роздольному степу й заспівав журливу пісню. Полинула вона над Україною, зворушуючи, чаруючи, підтримуючи, возвеличуючи, надаючи життєвої снаги.

Слава козацька пригадувалася старому, коли «гарцювала ко­зацька воля», «шляхтою, татарами засівала поле». Важкі думи огор­тали, сумно, тяжко було на душі у поета-співця.

Плакало серце за козацькою вольницею. Над могилами «орел чорний сторожем літає». Як розбудити ту «п’яну правду» і допомогти народові віднайти й повернути колишню волю, що заснула?

Автор добре розуміє, що пасивне споглядання тільки роз’ятрює рани. Серце прагне якихось змін, «жити і людей любити». Не можна, не час лежати «гнилою колодою». У вірші «Минають дні, минають ночі» поет-громадянин закликає кожного українця-патріота «не спати на волі», а залишити по собі добру славу дією, боротьбою. Кобзар підкреслює, що у його «серці тихому» погасло все добре, висохли сльози молодії, бо «прозрівати став потроху». У вірші «Заповіт» звучить гнівне, бентежне: .

.. Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте!

Отже, воля – мета, до якої треба йти проти будь-якого насильства, перешкод, негараздів, торуючи шлях до світлого майбуття, не шкодуючи власного життя. Чи може поет-патріот спокійно споглядати прини­ження, знущання з власного народу? Шевченко з болем пише рядки:

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

У першому своєму програмному вірші «Думи мої, думи мої» поет стверджував, що його твори – це «думи-квіти», «думи-діти», які він так доглядав, так ростив. Вони повинні йти в Україну, пробуджуючи громадянську свідомість мас.

Голос поета-співця звучить то лірично-зворушливо, то по-філософськи мудро, то пристрасно-полум’яно:

А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру…

Звідки ж черпає народний співець сили, чому його голос звучить пророчо?

А сила у впевненості в справедливості, у любові до людей, у ві­рі в кращі ідеали добра, гуманізму:

Встане правда. Встане воля,
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.

Таким чином, Кобзар бачить поета-дзвонаря мудрим, розсуд­ливим, чесним, благородним, волелюбним. Уособленням усіх цих рис був сам Шевченко, який любив Батьківщину, українську мову, народ. І спорудив вогненним, пристрасним словом нерукотворний пам’ят­ник народному співцеві.

Співці волелюбного духу народу (за поезіями Т. Шевченка)

Шлях кобзарів – це шлях народу.

Михайло Стельмах

Історія кобзарства і лірництва в Україні доволі багата й складна.

Хто ж вони, оті талановиті співці – музики, котрі створили й до­несли до нас невмирущі перлини – народні думи й історичні пісні?

Дослідники вважають, що ідеалом кобзарів була перш за все індивідуальна моральна чистота, самовдосконалення, основна їх фун­кція просвітительська. Крім того, народні співці розносили по всій Україні козацьку славу, поховану в українських могилах.

Чудовий образ кобзаря – народного співця – створив Т. Шев­ченко. Не випадково свою першу збірку поезій він назвав «Кобзар», а згодом і самого поета народ з пошаною і гордістю почав назива­ти Кобзарем.

Для нас особливо цікавою є поема «Невольник», в якій поет розповідає історію Степана: шалена буря прибила козацькі чайки до ворожого берега. Степан потрапив у неволю до турків-яничар. Утікав, але його впіймали й осліпили:

І згадав сирота Степан в неволі
Свою далеку Україну,
…Плаче-ридає.
До Бога руки здіймає,
Кайдани ламає,
Утікає на вольну волю…
Турки-яничари догнали
…Очі виймали.

Повертались з неволі нещасні сліпці, як і Степан, навчались грати на кобзі – бандурі. Сліпці…, а душею – всевидющі. Тому й стали вони в Україні втіленням волелюбності й правди.

На козацькій могилі сидить старий сивоокий кобзар:

Перебендя старий, сліпий,
-Хто його не знає?
Він усюди вештається
Та на кобзі грає.

І співає про євангельського Лазаря, про козака Чалого:

Тяжко-важко заспіває,
Як Січ руйнували,

про тополю, Гриця, веснянку. Кобзареві раді скрізь, бо

Він… тугу розганяє,
Хоч сам світом нудить.

Співець живе для людей. Його вважають химерним за те, що він швидко уміє перейти з веселої пісні на журливу.

Заспіває, засміється,
А на сльози зверне.

Перебендя не має хати, зате він вільний, «усе знає» і «все чує», його «думка край світа на хмарі гуля».

Головне багатство кобзаря – вміння слухати мову моря, «з Богом розмовляти».

Добре єси, мій кобзарю,
Добре, батьку, робиш,
Що співаеш, розмовляти
На могилу ходиш!
Ходи собі, мій голубе,
Поки не заснуло твоє серце.

Шевченко впевнений у тому, що поки б’ються серця кобзарів України, не заснуть серця людей, прагнутимуть волі й щастя.

Образ кобзаря оспіваний Шевченком у багатьох творах: у «Ка­терині» («Ішов кобзар до Києва та й сів спочивати…»), у «Тарасовій ночі» («На розпутті кобзар сидить і на кобзі грає»), у «Мар’яні-ча-рівниці» («Аж ось з хлопцем старий кобзар в село шкандибає»), у «Гайдамаках» кобзар підтримує повстанців.

Кобзарі – це співці волелюбного духу народу, борці за націо­нальне та соціальне визволення. Вони творили, боролись і помирали, як сотні тисяч безіменних козаків та селян-повстанців. Але думи і пісні, які вони складали в турецькій неволі чи у час коротких пере-починків між жорстокими боями – ставали справжніми літописами.

Талановиті народні співці – бандуристи Григорій Любисток, Ос­тап Вересай, Федір Гриценко-Холодний, Іван Кравченко – справжні патріоти своєї землі. Віриться, що ніколи

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…