Українське слово

Слово рідне, мово рідна… (твір мініатюра)

Мова — це душа народу. Це проста і разом з тим правдива істина. Якщо забувається мова, то народ, який користувався цією мовою, зникає, але не фізично, а морально. Українська мова — одна з найкрасивіших і милозвучніших мов світу. Багато різних письменників з усього світу прославляють українську мову. Ось деякі вислови з цього приводу: «Мова — це зброя», «Не бійтесь заглядати у словник, це пишний яр, а не сумне провалля». Художню культуру людства, його мораль і естетику український

народ збагатив своїми історичними піснями і думами. Українські пісні і думи — це національний епос, у якому відбилася історична пам’ять народу, його національна свідомість. «Українська пісня — це геніальна поетична біографія українського народу», — сказав Олександр Довженко. Ми винні втратити таку гарну мову, бо світ втратить одну з кращих перлин свого скарбу.

О рідне слово… (твір-роздум)

Нещасна, неправдива людина, що добровільно й легко” зрікається рідної мови; щаслива, праведна людина, що в радості і горі будує слово своєї землі. Нещасні, прокляті батько й мати, що народжують перевертнів;

щасливий, непереможний народ, що породжує своїх захисників і оборонців.
«Ну, що б, здавалося, слова… — чуємо з малих літ тихе запитання довіри, здобуте з найбільших глибин. — Слова та голос — більш нічого! А серце б’ється — ожива, як їх почує! — І спрямоване в саму душу світу, священне: — Знать, од Бога і голос той і ті слова ідуть меж люди!..»
У відповідь — кредо: «Вогонь в одежі слова», — твердо, як з-під ковальського молота.
І, як руків’я наскрізсічного меча, поєднання довіри й кредо: «Слово моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!»
В головах стоїть свідомість, у головах свідомості стоїть слово. Вони з купелі крові, що пульсує в грудях і заливає мозок.
Слово не значок, не символ — це вогонь, сорочка духу народу.
Вона досконало-вишукана і коштовно-прекрасна – невтомно шита з покоління в покоління і турботливо передавана з роду в рід для найвищого, повного довершення, що йому не буде кінця.
Вона вся з гомону полів, лісів і морів отчої землі, мережана сходом і заходом сонця, гаптована сяйвом місяця, зірок, переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Вона з голосу тура, мисливських сурем, скрипу дерев’яного рала, крику погонича, стогону вола в борозні, рокоту комбайна — вся з колосся, осмаленого війнами і торкнутого «мирною» радіацією. Вона з блиску козацької шаблі і весла невільницького човна — вся з шляхетного лицарства, що йому ніщо найстрашніші муки і тортури. Вона, як паруси волі, зіткані з останнього поклику воїнів і борців повстань, революції, битв за волю, честь і незалежність — вся змочена удовиною сльозою, повита дівочою тугою. Вся спрямована в стрімкий лет, щоб наша доля нас не цуралась. Вона з першого радісного щебету немовлят і тяжких похоронних планів. Вона з колискової матері над первістком — уся з шелесту дерева життя й пізнання зі старого в новий світ. Вона вся з тучі й грому; як з води й роси, — така українська мова. Ніжна й тендітна, а міцніша броньованої сталі, бо єднає дух і тіло, бо в її основі — непорочність і чистота.
Слово — поводир народу.
Це було істиною тисячоліття, тепер і завжди. І ніхто нею так не користався і так не зловживав, як прадавні завойовники. Грабіжницьке: «Хліба й води!» — неприкрите гасло підкорення й підбиття, освячене узурпаторськими законами найвигаданіших податків: рекрутське, подушне, за вікно, за вишню, за вола, за дорогу — ще не означає цілковитого пригноблення і пригнічення. Допоки в народу залишається його мова — його серце, «воно знову оживає і сміється знову»: народ внутрішньо не підкорений, вільний і здатний на боротьбу. Перемога над ним ще не перемога: нелюдські утиски зроджують протест і бунт.
Завойовникам завжди мало хліба і м’яса, молока й меду, вовни й шкіри, трав і дерев, вугілля і руди — мунущого й набутнього, вони посягають на вічне — на дух народу, на його слово.
Здійснюється це як грубою силою, так і витонченим яничарством.
Результат? Він один і той же: приручення народу, привласнення його розуму й рук.
Скинути з плечей і віддати останню сорочку — ще залишитися живим, а скинути сорочку духу — віддати свою душу, самознищитись.
Тож бережімо і плекаймо рідну мову, наше найбільше багатство!

Станьмо на сторожі слова!

Т. Г. Шевченко поставив своє вогненне слово на сторожі «малих отих рабів німих». Важко навіть уявити, якими б ми були без його поетичного слова…
Та минули роки, пронеслись бурі, і нам тепер необхідно поставити слово на сторожі., самого слова, як літературного, так і говіркового.
Ну, літературна мова — це зрозуміло, — скажете ни. А навіщо нам говіркові слова? Адже діалектизми «засмічують» мову, «розхитують» літературні норми…
М. Рильський писав:
…Немає
Мудріших, ніж народ, учителів: У нього кожне слово — це перлина, Це праця, не натхнення, це людина.
Так, письменники завжди цінували народну мову, вміло використовували говіркові самоцвіти. А ми повели в 50-х роках «боротьбу» з діалектизмами, які порівнювали з бур’яном серед квітучого поля. А що з того вийшло? Саме така «боротьба» призвела до того, що, відмовшись від своєї говірки, люди переходили здебільшого на російську мову, легко відмовляючись від літе-1 ратурної мови. Саме так поступово нівелюється особистість, втрачаючи свої індивідуальні мовні (та й не тільки мовні!) риси й стаючи такою, як усі.
Як результат, народ з сукупності яскравих особистостей перетворюється на сіру, безлику масу.
Ми всі повинні говорити чистою літературною мовою, бо зараз панує тільки суржик, а діалекти «вимерли», — кажуть нам. Але якби писали свої твори «чистою та правильною літературною» мовою, хто б їх читав? Це все одно, що пити дистильовану воду — без барви, запаху і смаку.
Прислухаючись до поради поета О. Довгого:
Не забувайте, звідки ви і хто ви, Чиїх очей лежить на вас печать. У світі слів немає випадкових, Хоча вони й століттями мовчать.