Jul
03

Український твір-опис

admin

Барви осіннього лісу
Початок осені завжди чарівний. Повітря стає прозорим, а все навкруги виграє-яскравими кольорами.
Невеличкий ліс теж золотиться, багряніє, палає і з кожним ранком заливається все блискучішим вогнем. А після дощику з кущів вилазять гриби.. Кумедні, товсті. На старих пеньках туляться один до одного тонконогі опеньки. Розсипалися по галявинах червоноголові підосичники, зеленуваті й рожеві сироїжки, запашні рижики. Особливо поважними здаються серед них товсті гриби під червоною шапкою з білими крапочками – мухомори. Намистинками розсипалися по кущах різнокольорові ягідки. Барви лісу доповнює і волохатий зеленувато-сірий мох на деревах. Пахне грибами, чебрецем, дощем і ще чимось дивним, приємним.
Пишається проти сонця ліс, пломенять осінні вогневі барви. А разом з лісом пишається й осінь тим, що створила таку красу.

Прихід зими
Крокую рідним містечком. На доріжках, деревах, будівлях лежить пухнастий сніжок, переливаючись на ласкавому сонечку. Маленькі зірочки, що повільно сідають на ніс, щоки, вії, наче вітаються зі мною, мовчазливо повідомляючи про прихід найчудовішої пори року – зими.
Сніжинки мають найрізноманітнішу форму.
Ось на рукаві затримується одна, дозволяючи милуватися собою. Шестикутна пухнаста красуня з перетинками повільно тане, нагадуючи про скороминучість усього прекрасного. Але все одно на душі залишається світле почуття від причетності до природи…
Білі зірочки все летять і летять з просвітленого, м’якого, затишного неба, вкриваючи килимом землю, захищаючи її від лютих морозів.
Люблю зиму з ЇЇ непостійністю, чарівністю, жорстокими хуртовинами, веселими ігрищами дітвори, привабливістю білого кольору. Вітаю прихід однієї з найдивовижніших пір року.

Писанка
На Гуцульщині є незвичайний музей, де зібрані писанки. За далекими народними повір’ями, писанка – символ весняного пробудження природи. Сприяє добробуту, багатому врожаю.
Писанкарство – один з найдавніших і найцікавіших видів творчості українського народу. В експозиції музею «Писанка» є роботи талановитої художниці Марії Боледзюк. На писанках майстрині  чудо-олені, казкові птахи, риби, квітне свячена верба. Все зображено найрізноманітнішими фарбами: червоною, жовтою, зеленою. Кожен штрих точно передає почуття любові до рідної природи.
Погляд зупиняється на писанці із зображенням осяяної яскравим світлом бані церкви з написом «Христос Воскрес!» Малюнок обрамлений безкінечним і безвічним, як світ, орнаментом гуцульських візерунків.
Мініатюра народної художниці приваблює самобутністю, чистотою кольорів, складністю малюнків.
Завдяки таким чарівницям, як Марія Боледзюк, писанкарство не піде у небуття, а дивуватиме фантазією не одне покоління українців.

Ромашка
На лісовій галявині серед зеленого різнотрав’я красується скромна квіточка ромашка. її білі пелюстки нагадують віночок-хустинку, що облямують краплинку сонця – жовту серцевину. На тоненькому зеленому стебельці рослина гордо тримає свою голівку-віночок, що тягнеться до яскравого сонечка.
Ви помічали, що лісова красуня-ромашка широко використовується людиною як лікувальний засіб? Збирають суцвіття рослини з липня до вересня, виготовляють з них настойки, застосовують у косметиці та парфумерії.
Тому необхідно берегти цю привабливу рослину, витрачати ощадливо, як і власне здоров’я.

Улюбленець родини
“Кілька років тому батько приніс додому маленьке, немічне, дрижаче від холоду кошеня. Подивитися на нового члена родини поспішили бабуся, матуся, молодша сестра. Усі вони почали клопотатися про створення найкомфортніших умов для цієї переляканої живої істоти. Бабуся пожертвувала під підстилку свою маленьку подушечку, мати налила в блюдце молока, сестричка заходилася підбирати іграшки для кошеняти. Усім була робота.
Згодом Васька (так назвали ми кота) вже гордо походжав по кімнаті, знайомлячись із новим житлом. Його сіре хутро з темними смужками на спині та на кінчиках вух переливалося у світлі лампи. Зелені круглі очі із здивуванням зупинялися на тому чи іншому предметі. І до всього треба було торкнутися кошеняті лапкою із гострими кігтями.
Батько з усмішкою кинув на адресу тварини: «Нащадок нубійського кота». Виявляється, що у стародавньому Єгипті кішка користувалася неабиякою пошаною. П’ять тисяч років тому єгипетські фараони вивозили з Нубії – однієї з найдавніших країн Африки – котів. Поступово цих тварин стали обожнювати. За образу котів навіть могли стратити людину. З Єгипту нубійський кіт потрапив у Південно-Східну Азію, Південну Європу, Індію. Зустрівшись тут з лісовим диким котом, нубійський дав потомство, яке стало предками всіх сучасних свійських котів.
Васька став уже дорослим. Він відчуває нашу любов і доброту, даруючи радість спілкування.

Тарас-пастух
Перед нами картина І.С. Їжакевича «Тарас-пастух». Видатний митець присвятив багато творів зображенню визначних постатей української культури. Але найбільша кількість із них – про Т.Г. Шевченка.
Художник зобразив малого пастуха в момент, коли той, забувши про все на світі, щось записує в саморобну книжечку. Хлопчик не звертає уваги на овець, що пасуться самі по собі. Нам відомо, що Тарас – нещасливий сирота та ще й кріпак у пана.
Подерта сорочка, солом’яний бриль свідчать про злиденне життя. Але у хлопця є неоціненне багатство – талант. Тому так захоплено працює Тарас над своєю книжечкою, вписуючи туди власні вірші та оздоблюючи їх малюнками й візерунками. Тим паче, що навколо все таке чудове: і невеличкий зелений гайок, і мальовничі біленькі хати, і безхмарне блакитне небо.
Поряд із співчуттям до маленького сироти виникає і радість за те, що є в нього талант, який буде вічно служити такій милій Тарасовому серцю Україні.

Золота осінь
Під час відвідин художньої галереї мене дуже вразила картина В.Д. Полєнова «Золота осінь».
Самому художникові в той день, коли задумав намалювати цей пейзаж, увесь гай здавався золотим. Смугу лісу посередині перетинає блакитне полотно річки, яка повертає вправо. На правому березі ще залишився зеленим могутній дуб. Його величезне кострубате гілля наче обіймає стрункі берізки, одягнені в золоті шати. Ліс на протилежному березі здається широкою смугою.
Але найбільше мене вразило небо. Його віддзеркалює вода в річці. Небо міниться, блідне, заспокоює око. Воно ніби охоплює ліс, огортає його своїм теплом.
На галявині, що поряд з лісом, ростуть молоді ялинки, біжить кудись стежка. Мабуть, люди до лісу проклали.
У похмурий непривітний зимовий день золота осінь знов повернулася до нас з картини і підняла настрій.

Незабутнє
Художник Юрій Ракша відзначається чистим, життєстверджую-чим сприйняттям народної долі.
Картина «Тил» – пам’ять воєнного дитинства митця. Скупий графічний пейзаж, картопляне поле, діти, що допомагають жінкам,-основа картини.
У центрі – образ матері художника. Жінка стомлено спирається на лопату, бо саме на її плечах і турбота про майбутнє дітей, і важка праця за чоловіка, який захищає Батьківщину на фронті. Художник підкреслює нескореність, мужність жінок, яким довелося в тилу підтримувати надію на перемогу над ворогом.
На передньому плані картини – дівчинка, яка допомагає матері вибирати картоплю. Художник зображує її постать яскравішою фарбою, тим самим підкреслюючи думку про нерозривну єдність поколінь.
Назавжди залишаться в пам’яті народній роки Великої Вітчизняної війни, щоб не повторилися в історії народу поділ на тил і фронт, скалічені жіночі долі та сирітське дитинство.

Перший подвиг
Микола Обриньба – один з найвідоміших живописців. І особливо цікавила його тема війни. Одна з картин воєнної тематики цього майстра має назву «Перший подвиг».
Теплої осінньої днини хлопчина Андрійко вирішив піти до лісу, щоб назбирати грибів та ягід. Був початок осені, й дерева подекуди вже починали скидати з себе жовте листя. Хлопчик зайшов у глибину лісу, де стояла напівтемрява, і лиш де-не-де сонячний промінчик пробивався крізь густе гілля дерев.
У лісі було тихо й спокійно. Але раптом десь віддалік почувся приглушений стогін. Андрійку стало якось не по собі, відразу схотілося втекти, повернути назад. Але думка, що він може комусь допомогти, змусила перемогти страх. Пробираючись крізь зарості, хлопчик пішов у той бік, звідки чулися звуки.
На невеличкій галявинці він побачив двох бійців. Це були юнаки в синій формі льотчиків. Обоє – тяжко поранені й не могли пересуватися. Як потім з’ясувалося, їхній літак був збитий фашистами.
Хлопчик пообіцяв бійцям привести на допомогу дорослих, щоб ті надійно сховали поранених. Додому Андрійко повертався поспіхом, тривожно прислухаючись до кожного звуку в лісі. Удома він все розповів мамі й бабусі. Ті швидко зв’язалися з партизанами. Поранених забрали в партизанський загін, надали їм медичну допомогу.
І на все життя льотчики запам’ятали хлопчину Андрійка, що врятував їх від загибелі. Це був справжній дорослий, сміливий вчинок юного героя. Тому художник і дав назву картині «Перший подвиг».

Вулиця Сумська у Харкові
Я люблю своє місто Харків за красиві споруди, за прекрасні парки, чудові театри та музеї. Однією з головних вулиць мого рідного міста є Сумська. Вона поєднує історичний центр міста з новим адміністративним. І тому в ній органічно злито історичне з сучасним, завжди вирує життя. За однією із версій цією дорогою добиралися до сусіднього міста Суми. Звідси і назва вулиці.

Вулиця Сумська є культурним осередком міста, бо на ній знаходяться два театри: Державний академічний український драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка та оперний театр ім. М.В. Лисенка. Ряди будинків на вулиці перериваються парками, садами, скверами. Біля входу в міський сад ім. Т.Г. Шевченка підноситься пам’ятник Великому Кобзарю, який визнано кращим серед існуючих монументів поету. Улюбленим місцем відпочинку як дорослих, так і дітей є зоопарк, в якому зібрано фауну всіх континентів.

У 1894 році харківськими студентами було закладено міський парк. Зараз тут розбиті майданчики для ігор, дитяче містечко, є затишні алеї та галявини.

У першу повоєнну весну було закладено сквер Перемоги, а в 1947 році там споруджено фонтан «Дзеркальне джерело».
Стильова різноманітність будов, що гармонує із зеленню садів і парків, надає Сумській вулиці неповторності. Вона є справжньою оздобою нашого міста.

Ріка мого дитинства
Через усе моє дитинство тече річка Сіверський Донець. Починається вона десь там, де води його ще по вінця затоплюють прарічище повенями, де колись військо князя Ігоря купало коней, де землі дарують справді царські скарби археологам.
Береги ріки рясно поросли вербами, густо помережані стежками людських доль, тягнуться кудись далеко, щоб на обрії злитись з небом і знову повернутися над селом обрамленням Чумацького Шляху, створити вічну взаємодію землі й неба, плинного й вічного, насущного і почасового.

Приємно купатись у водах Сіверського Дінця, у ніжності зоряних ночей, у пісенному морі сільських вечорів, коли село співає кожним своїм гомоном, де діти збираються на ігрища, де селяни просто вечеряють після втомливої цілоденної праці на толоці.

Саме звідси в мене природна любов до рідного краю, села, повага до людей.

Вулиця Харківських Дивізій
Харків – один з найбільших індустріальних, наукових та культурних центрів України. Його площі, проспекти, парки, вулиці мають свою історію, привабливі архітектурними спорудами, вражають величністю, красою і неповторністю. Знати героїчне минуле свого рідного краю, рідної вулиці, на мою думку, повинен кожен з дитинства. Оскільки любов до Вітчизни починається саме з того місця, де ти народився, де пройшли твоє дитинство і юність.

Я живу на вулиці Харківських Дивізій. У 60-х роках XX століття на колишній околиці Харкова почалося будівництво на той час високих п’ятиповерхових будинків. Вулиця вважається однією з головних транспортних магістралей селекційної станції. Батьки розповідали мені, як з’явилися житлові будинки, як їх мешканці почали висаджувати обабіч головної дороги липові алеї. Зараз дерева сягають висоти четвертого поверху будинків. Коли приходить пора цвітіння, то повітря наповнюється запахом липи.

На початку вулиці у 70-х роках XX століття була встановлена стела, що має форму п’ятикутної зірки. Автори пам’ятника – скульптор СЯ. Якубович та архітектор В.Ф. Васильєв. На стелі зображений воїн-визволитель у момент стрімкої атаки. Біля пам’ятника завжди є квіти від вдячних нащадків, які шанують воїнів, що загинули в ім’я світлої Перемоги над фашистами в часи Великої Вітчизняної війни.

На будинку № 3 є меморіальна дошка, де названі ті дивізії, що були удостоєні назви Харківських: 89-а гвардійська Білгородська стрілкова дивізія, 252-а стрілкова дивізія, 84-а стрілкова дивізія, 299-а стрілкова дивізія, 116-а стрілкова дивізія, 375-а стрілкова дивізія, 183-я стрілкова дивізія, 15-а гвардійська стрілкова дивізія, 28-а гвардійська стрілкова дивізія, 93-я гвардійська стрілкова дивізія.

Поблизу розташована середня загальноосвітня школа МИ ступенів № 2, учні якої проводять велику пошукову роботу.
Вздовж вулиці розташовані крамниці, розбитий парк для малечі з атракціонами. У парку, що був закладений у 80-х роках XX століття, ростуть різноманітні дерева. Парк – одне з найулюбленіших місць відпочинку мешканців нашого мікрорайону.

Вулиця останнім часом оновилася. Будівельниками зведені кілька багатоповерхівок. З’явилися новосельці, що стурбовані наведенням порядку перед будинками. Вони розбили клумби, посадили деревця, обладнали майданчики для дітлахів.
Я люблю свою вулицю, з повагою ставлюся до людей, які зберігають у пам’яті тих, хто ціною свого життя забезпечили нащадкам щасливе дитинство.

Пам’ятник засновникам Києва
На честь 1500-річчя Києва в парку було відкрито пам’ятник «Засновникам Києва». Автор його, В. Бородай, працював над ним двадцять років. Його уяву полонили розумні й сильні люди, що заснували нашу славетну столицю.
Стоїть скульптура понад самим Дніпром, і здається, що могутні хвилі гойдають човен, який прибув сюди з далекого минулого. На човні стоять, дивлячись удаль, три брати – Кий, Щек і Хорив, а поруч них – славетна сестра Либідь.
Кожному образу скульптор зумів надати характеристику.

Кий – це державний муж, і тому він владним рухом показує на те місце, де буде споруджено місто. Хорив – будівничий, у руках він тримає сокиру. Щек – видатний полководець. Лук та стріли в його руках свідчать, що він не дозволить ворогам наступати на їхнє місто.

Скульптуру видно навіть здалеку. І, незважаючи на великі розміри, композиція виглядає легко й красиво. Бо створив її справжній майстер – Василь Захарович Бородай.

Пам’ятник Великому Кобзарю
Біля входу до саду імені Т.Г. Шевченка у Харкові височіє велична постать Кобзаря. Навколо пам’ятника – розкішна клумба з яскравими квітами, серед яких любі серцю Тараса чорнобривці та мальви.

Монумент було споруджено у 1935 році скульптором М.Г. Ма-нізером та архітектором І.Г. Лангбардом – натхненними трудівниками на ниві нашої культури. Руками цих майстрів було створено цілу галерею образів, але особливе місце посідає образ народного поета Тараса Шевченка.

Будучи сином кріпака, справжній геній українського народу піднісся до найвищих щаблів людської культури. Доля не шкодувала йому страждань, але й щедро наділила талантом.

Бронзова статуя поета висотою в п’ять з половиною метрів установлена на трьохгранному пілоні з полірованого чорного лабрадориту. Пілон оточують шістнадцять фігур, що символізуюь наростання визвольної боротьби народу за свободу. Серед них є й змучені тяжкою працею кріпаки, і мужні гайдамаки. Загальна висота монумента сягає шістнадцяти з половиною метрів.

Скульптура, створена руками справжніх майстрів, прикрашає одну з центральних вулиць Харкова і допомагає глибше збагнути значення діянь Великого Кобзаря. Недарма ж цей пам’ятник вважається одним з кращих серед усіх існуючих монументів Т.Г. Шевченку.

Софія Київська
Мені пощастило побувати в Києві, чудовому й багатому на пам’ятники культури місті. Але незабутнє враження справила на мене перлина світової архітектури – Софія Київська.

Збудована в XI ст. з ініціативи князя Ярослава Мудрого, вона є втіленням культурної та історичної спадщини народу.
Це прямокутна споруда, яку вінчають тринадцять бань, що поступово піднімаються від крайніх малих до центральної великої. Всередині собор оздоблений фресками та мозаїкою, серед яких чудово зберігся груповий портрет сім’ї Ярослава Мудрого.
Мозаїка Софійського собору вражає свіжістю й яскравістю барв і сьогодні.

Фрески зацікавлюють дивовижною різноманітністю. На них відтворено циркові змагання, полювання, релігійні обряди.’ З великою майстерністю виконано композицію «Скоморохи», де зображено стародавніх музикантів і акторів. За малюнком навіть можна вивчити будову музичних інструментів.

І сьогодні собором милуються мільйони людей, відчуваючи захоплення і зачарування майстерністю стародавніх зодчих, довершеністю ліній і форм.

Хатинь
Серед пам’ятників жертвам фашизму всесвітню славу одержав меморіал на місці спаленого гітлерівцями 22 березня 1943 року білоруського села Хатинь.

За три роки окупації Білорусії фашисти перетворили на руїни 209 міст, 9200 сіл, розстріляли, повісили, замучили й спалили близько 2 мільйонів 200 тисяч громадян. У Хатині загинуло 149 чоловік, з них 76 дітей.

У 1966 році було прийнято рішення про створення меморіального архітектурно-скульптурного комплексу «Хатинь». Авторами цього ансамблю є білоруські архітектори Ю. Градов, В. Занкович, Л. Левін, скульптор С. Селіханов та. головний інженер В. Макаревич.

На невеличкому пагорбі розташовані основні меморіальні пам’ятники та споруди. Це – ідейно-композиційний центр.
Вражає постать старого, що тримає на руках перед собою тіло вбитого хлопчика. Обличчя людини похилого віку вкрите глибокими зморшками скорботи. Очі здаються пустими. Він ніби звертається до людей із закликом пам’ятати про звірства фашистів.

Справа над землею – вирублений з граніту архітектурний об’єм, що символізує дах сараю, куди були зігнані мешканці села. У передній частині цього моноліту – рвані сколи, що відмічають місце воріт. Звідси втікали ті, кому вдалося врятуватися від вогню, але їх зустрічали смертоносні кулі. Звужуюча дорога з білих мармурових плит, що обрамлені чорним гранітом, веде до «сараю», обривається біля сколів, що символізують «ворота». Це – «Остання путь», траурна дорога. Наступного дня селяни сусіднього села поховали тіла вбитих. На цій могилі споруджено «Вінець пам’яті».

З центру Хатині доноситься скорботний дзвін кожні 26 секунд. За кількістю спалених у селі хат.
Дзвін стає все тривожнішим, закликаючи людство бути пильним.

Бронзовий солдат
Відлитий з металу солдат застиг на гранітному постаменті, встановленому на високому кургані. Його зображення ми бачимо на картині видатного художника О.О. Широкова «Безіменний герой».
Олексій Олександрович Широков – автор багатьох художніх полотен, та найбільше його хвилювали події Великої Вітчизняної війни.

Зображено пам’ятник так, що наче сама історія вихопила його з бою і поставила на сторожі миру. Він застиг навіки, щоб постійно нагадувати людям про страхіття війни, про загиблих невідомих героїв, що поклали голови заради миру.
Мовчить солдат, оточений березовим гаєм. Біля нього палає Вічний вогонь у пам’ять про тих, хто не повернувся з війни. І, дивлячись на картину, розумієш одне – головне, щоб це не повторилося. Щоб люди милувалися небом і спали спокійно. Щоб матері виховували дітей, а не чекали їх з війни.

Подвиги безіменних героїв не повинні забуватися. Тому й горить полум’я немеркнучого вогню біля бронзового солдата. Тому й лежать біля його підніжжя квіти. Вічна пам’ять та вічна слава всім загиблим!

Вірування в цілющу силу води
Воду, як могутню стихію Всесвіту, глибоко шанували наші предки. Особливо велику магічну Силу мала за їхніми уявленнями так звана «непочата» вода, набрана в криниці до схід сонця. У ній, настояній на зірницях, купали новонародженого, нею напували корів, щоб давали більше молока, і вмивалися, щоб не боятися пристріту, лихого ока.

«Здраствуй, водо Ульяно, колодязю Авраме і джерело Борисе»,-так на ім’я зверталися до води наші предки, перш ніж попрохати зцілити недугу, забрати лихо, принести вдачу, кохання. Воду, освячену в церкві на Водохрещення і Стрітення, колись зберігали в кожній родині упродовж року. Нею кропили в хаті, як дошкуляв домовик, освячували пасіку, коли уперше виносили вулики із зимівника, вживали від зурочення.

Бігуча вода – в струмку чи річці – могла забрати і понести далеко всі хвороби, варто було лише викупатися в ній до схід сонця в чистий четвер перед Великоднем чи на самий Великдень опівночі.Отакі дива відбувались із звичайною водою.

Народні вірування про магічну силу води допомагають бережливо ставитись до одного з найважливішого для життя людей витвору матінки-природи.

Щоб хату обійшли злі сили
Український народ з великою любов’ю будував хати, де жили десятиліттями, оберігаючи себе від злих сил. Люди вважали злидні, терпіння й саму смерть справою демонічних сил. У народі проти них були вироблені засоби боротьби. Найсильнішим з-поміж них вважали вогонь і його відповідне забарвлення – червоний колір.

Червоною смугою вище долівки обводили стіни. Утворене таким чином замкнуте коло закривало доступ у хату нечистих сил. Магічне значення мали і настінні розписи. Вірили, що барвисті малюнки, орнаменти можуть захопити увагу лихої сили і відвернути її від людей.
При виборі місця для житла зверталася увага на те, щоб під хатою не проходила колишня дорога.

Таємно, щоб ніхто не бачив, насипали на кути купки жита. Перед сходом сонця дивилися, чи вони цілі. Якщо збереглися – добре місце. Добрим місцем також вважалося те, де лягала худоба.

При закладці хати в землю закопували гроші, щоб водилися в домі, вовну, щоб було тепло, жито для довголіття. Усе це було своєрідною «будівельною жертвою».

Як закладали перший вінець, робили гостину для майстрів, які завжди сідають на зруб, щоб хата була сухою. Такими були повір’я при зведенні хат, щоб жилося в них радісно, добротно.

Сорочка в народних повір’ях
У давнину сорочка вважалася досить небезпечною в розумінні негативної магічної дії на здоров’я. У Карпатах, наприклад, щоб знешкодити подібний вплив на людину нової сорочки, від коміра до низу пропускали ніж або голку. Згідно з давнім світоглядом, метал своїм блиском має силу знищувати зло. На Покутті, аби усунути небезпеку від нової сорочки, перед одяганням загортали в неї хліб.

У лемків залишком уявлень про небезпечну сорочку зустрічаємо повчання, що коли в жінку «поселився злий дух», то треба зірвати одяг. У гуцулів, щоб вилікуватися від недуги, кидали на Івана Купала сорочку на воду й утікали від неї, не озираючись. У центральних районах України робили те ж саме, щоб вивільнитися від «клевети-клеветищі, поговору-поговорища».

Мотив «небезпечної» для життя сорочки нерідко зустрічається і в фольклорі: парубок або дівчина засинають мертвим сном, одягнувши на себе нову сорочку.

Таким чином, щоб сорочка була не в силі завдати людині шкоди, необхідно було здійснити відповідні заходи, одним з яких і стало нанесення вишивки, котра мала не лише знешкодити вищеназвану небезпеку, а й перетворити сорочку на своєрідний «панцир», щоб не проникла зла сила. Власне, тому орнамент і наносився на найбіл ьш небезпечні для людини місця – комір, манжети.

Орнамент складався не просто з малюнків, а із своєрідних оберегів – хрестиків, що уособлювали сонце, ромбів, які символізували землю, та інших знаків, проти котрих, згідно з народним світосприйняттям, була безсила всіляка «нечисть».

З часом магічний смисл орнаменту забувся, проте з. нього розвинувся зміст моральний: вишивка на сорочці стала уособлювати любов і відданість, що мали вберегти від усього недоброго: загибелі, злидарства, гріха, відступництва. Ось чому саме сорочку дарує хлопцеві дівчина, синові – мати, чоловікові – дружина. Наречена, даруючи своєму коханому вишиванку, ще й прикріплює до її уставок барвінок, щоб бути чоловікові милою, як квітка, та колоски, щоб було хліба досить.

І ще один з найважливіших моментів. Сорочку необхідно було вишивати з любов’ю. Одяг, пошитий з позитивними емоціями, буде енергетично обігрівати людину, захищати її від усього злого. Доведено сучасними дослідниками, що одяг має свою «пам’ять», тому шити його треба тільки в гарному настрої.

Дуже багато дізнаємося з давніх джерел. Варто лише уважно прислухатися до їх звуків та вдивитися в їх незнищенні корені.

Дім – це цілий світ
З давніх-давен у народі існували правила, згідно з котрими в помешканні суворо заборонялося сваритися. Наприклад, не можна було сваритися біля порога, бо під ним, вважалося, перебувають духи предків, що оберігають родину. Якщо потурбувати їх сваркою, то вони образяться і принесуть нещастя.

Заборонялося сваритися біля вікна, оскільки вважалося, що на вікні перебувають охоронці-ангели, які пильнують дім, дитину. Вони боялися лайки, якщо її чують, тікають, залишивши дім напризволяще.

Не годилося сваритися й біля печі, особливо, коли в ній горів вогонь. Піч вважалася уособленням сімейного добробуту й охоронцем родинних таємниць. «Що за піччю діє, то він знає», – говорили про людину, яка була добре обізнана з чиїмись родинними справами. Народ вірив: якщо шанувати піч, то вона дасть силу, достаток, здоров’я. Негідна ж поведінка в хаті, сварки могли осквернити піч.

Ось чому жінка, якщо було сказано щось недобре, промовляла: «Шануючи сонечко святе і піч…», а зачинаючи розмову про щось неприємне, промовляла: «Не при печі згадуючи…» Закликаючи когось до порядку, казали: «Мовчи, бо піч в хаті», а чоловік, утримуючись від лайки, вигукував: «Сказав би, та піч в хаті!»

Таким чином, у помешканні фактично не залишалося місця для сварки. Це дисциплінувало людей, не дозволяло їм вирішувати свої взаємини з близькими людьми конфліктним шляхом.

Дім – це цілий світ, маленька незалежна держава зі своїми законами, традиціями, яких необхідно дотримуватися.

Лицарські чесноти

Козацький характер овіяний легендами. Іноземні автори чи й наші історики, що поверхово судили про життя і діяльність козаків, нерідко наділяли їх лише негативними рисами. Приписували пияцтво, гультяйство, розбійництво. Історичні першоджерела свідчать, що козаки були людьми мужніми, але й сердечними, чистими.

Доброта і безкорисливість, щедрість і совість, повага і чуйність – притаманні запорожцю чесноти. А щирість дружби так цінувалася на Січі, що гріхом вважалось обманути навіть чорта. Глибоко шанували січовики літніх людей і заслужених воїнів. Воронь Боже було їх образити! Славилась Січ і гостинністю. Приймали всіх по-доброму, просто. «Приїжджай туди будь-хто, віткни у землю спис, повісь янчарку (шаблю) і лежи собі хоч три місяці – пий і їж усе готове. Тільки і діла, що встань та помолись Богу…» – так описує Пантелеймон Куліш запорізькі звичаї.

Особисту принциповість і чесність козаків визнавали навіть ті, хто їм зовсім не симпатизував. «Хоча в Січі,- відзначав католицький патер Китович,- жили люди всякого роду – біглі й відступники від усіх вір – однак там царювала така чесність і така безпека, що приїжджі з товарами чи за товарами, чи в інших якихось справах люди не боялись і волоска втратити з голови своєї. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не боючись, що вони будуть вкрадені. Будь-який злочин проти чиєї-небудь чесності, гостя чи січового мешканця, негайно карався.смертю».

Отож у нашого народу споконвіку стійкі загальнолюдські моральні устої. Візьмемо ж сьогодні на озброєння доброчинні козацькі духовні цінності.

Майстер пензля Сергій Васильківський і українська природа

Україна дала світові багато талановитих художників, портретистів, графіків ХУІІ-ХУІІІ стст., історичного живописця Лосенка і чародіїв пензля Левицького та БоровиковсьКого. А картини Т. Шевченка «Катерина», «Сільська родина», «На пасіці» є виявом дивовижної любові майстра пензля до своєї батьківщини.

Україна – мальовничий край з прекрасною природою. Саме на цій землі зустрінеш безмежні золоті поля, смарагдові лісосмуги, гори з чудовими водоспадами. Тому й не дивно, що майстрів інших країн приваблювали краєвиди України. Астраханець Іван Іванович Соколов малював наш край, Лев Михайлович Жемчужников з Ор-ловщини видавав Шевченкову «Мальовничу Україну», курянин Костянтин Олександрович Трутовський писав картини на українські мотиви. Полотна цих художників старанно зроблені, але, на жаль, особливості української природи вони передати не змогли.

Творчість славнозвісного майстра Сергія Васильківського доводить незаперечну істину: зображення природи задля природи не досягає своєї мети багатогранного впливу на почуття. Справжній художник любить і оспівує природу не задля неї самої, а заради людини, яка змужніла на її лоні. Палаюче сонце робить південця засмаглим. Гірська природа – стрімкі скелі, круті провалля, різко освітлені й затінені місця – лягли в основу переважно геометричного характеру орнаментики, часто контрастного в кольорі живопису, що вплинуло на підвищену збудженість горців. Сонячний рівнинний ландшафт з його різноманітною флорою позначився на задушевній пісенності й м’яких кольорових поєднаннях мистецтва мешканців лісостепового краю.

Сергія Васильківського істинно українським художником називали вже за дипломну .роботу «По Дінцю». Він був здатний передати пісенність української природи, створити поетичний образ України на полотнах «Весна на Україні», «Степова долина».

Але найпоказовішою в цьому плані є картина «Козача левада». Вона умовно поділена на три основні частини: трохи менше нижньої половини займає земля, неширокою смугою посередині – ліс, решта – небо. Простір обмежується в ширину зрізами рами, а в глибину – деревами. Звужені масштаби надають краєвидові характеру затишного, обжитого куточка. Під одним з кряжистих берестів вид-ніються люди, візок. А посеред левади біля озерця пасуться воли. Світлим плямам води на луках у лівій частині картини по кольоровій масі відповідають білі хмари-лебеді на синьому небі. Все це врівноважується великими темно-зеленими силуетами крислатих дерев праворуч на рівні обрію.

Художник створює ілюзію глибини з допомогою доріг, що йдуть від переднього плану картини в глибину, звужуючись у перспективі. Але цього замало. Васильківський спробував побудувати картину виключно на повітряній перспективі, фарби клав так, щоб барви висвічувалися ніби зсередини. Природа, тісно пов’язана з людиною, допомагає їй навіть у буденщині знайти високе, замилуватися краєвидом і вивищитися у діяннях та думках.

Сергій Васильківський досяг своїми творами глибини та ясності, народності. Його картини називають піснями й думами у фарбах. Вони сповнені поезії, задушевної і водночас могутньої.

Картини Васильківського глибиною свого лірико-поетичного змісту, природністю організації і безпосередністю живописання, багатством кольорів – речі мистецької культури європейського рівня.



1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (Еще не оценили)
Loading ... Loading ...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори:

Ви зараз читаєте: Український твір-опис