Вірність Батьківщині (за поемою Миколи Вороного «Євшан-зілля»)
Багато є легенд українського народу: про історичне минуле, про славетні подвиги… І багато українських письменників також писали твори на цю тему.
Наприклад, у Миколи Вороного є поема «Євшан-зілля». Це поетична інтерпретація легенди про юного половця, якого взяв полон Володимир Мономах. Життя хлопчика в чужині було розкішним: він ні в чому не знав відмови, жив у достатку. Все було б гаразд, але на Батьківщині половця залишився батько, що дуже тужив за сином і хотів повернути рідну дитину, бо батьківська любов найсильніша
Усі спроби були марними — половець став русичем. Ні колискові, ні звитяжні пісні, ні батькові страждання не зачепили жодної душевної струнки, але статки диво: почувши запах євшан-зілля, хлопець мов прокинувся з довгого сну. Із запахами в людини пов’язані найгостріші спогади. Ось і дук привільного, широкого, безкрайого степу повернув юнака в дитинство, коли він був ще зовсім маленьким, бігав по ньому, а євшан-зілля наповнювало цей степ терпким, солодким, духмяним ароматом свободи. І душа перевернулася… «гаряча половецька кров зажадали свободи, волі, свого власного
Микола Вороний, мабуть, хотів сказати, що обов’язок кожної людини — це любов до своєї країни, свого отчого дому, своєї Батьківщини. Ось і половецький юнак обрав рідний край, ніякі подарунки, ніяке розкішне життя не замінить рідного краю. Йому ми можемо пробачити, він був захоплений в полон, а що сказати про людей, які кидають рідну землю, шукають кращого, простішого життя, не дуже переймаючись долею своєї землі, продають її за «13 сребреників Юди».
Автор ставить нелегке питання: де взяти євшану для України? Зілля не допоможе, треба людей, які люблять Україну понад усе, не важливо, яка вона є, — багата чи бідна, привітна чи ворожа, прекрасна чи потворна, добра чи гнівна — це не суттєво. Адже ми розуміємо, що головне —це зміст, а не форма, внутрішній стан. Важливо діяти, а не говорити. Бо слова — вони можуть бути пусті, позбавлені смислу, якщо не підкріплені ділом. Де ж взяти дійсно дійову людину, людину-патріота, для якої горе власної землі болить, як своє власне?
Людину, яка вдихнула б запах степового євшану і захотіла перетворити свою землю на степ, але не пустку, а широкий, безкраїй, вільний, «від спогляданя якого хочеться орлом полетіти до синього неба і з височини споглядати свою землю й радіти квітучому краю». Тоді, напевно, душа радісно співатиме від волі, свободи і не залежатиме від якихось незрозумілих перешкод. Бо якщо людина нічого не хоче зробити для себе, навряд чи вона буде щось робити для своєї країни. І доводиться «летіти однокрилим пораненим чорним круком над випаленим, оголеним, розораним, спаплюженим степом…».
Вірність Батьківщині (за поемою Миколи Вороного «Євшан-зілля»)