Июл
04

Вклоніться, люди, низько їй

admin

22 червня 1941 року — початок страждань ваших, жінки України. Був мир, була родина, було звичайне людське щастя. Все потрощила жорстока війна. Пішли на фронт чоловіки, за ними — сини, лишаючи матерів, сестер, наречених. Якими ж довгими були дні й ночі, місяці, роки чекання того солдатського трикутника зі звісткою, що живий. І молилася матір за синів своїх: «Стою на зорях вечірніх і враніншіх і закликаю дороги, …аби не взяв його ні вогонь, ні вода. Сину мій, обороно моя!» (О. Довженко, «Повість полум’яних літ»).

Якими тяжкими були ті перші роки війни, чорні дні фашистської окупації в Україні. Доводилося орати в ярмах; не в хатах, а в землянках, темних льохах, біля зруйнованих будівель ростили дітей.

О доле жіноча! У фашистську неволю гнали вас, голодних і виснажених горем українських дівчат. Насильство, брутальність заполонили рідну землю. Жінка повинна була випити цю чашу ганьби й образи. У кіноповісті О. Довженка «Україна в огні» є епізод, коли відбувається суд над Христею, українською дівчиною, яка, щоб уникнути вивозу до Німеччини, стала дружиною італійського фашиста-карателя. Прокурор гнівно запитував, де її гордість і «національна гідність у велику добу боротьби святої Батьківщини». Дівчина відповідала, що немає у неї цих почуттів: «Але чому ж цього в мене нема? Рід же наш чесний… А я питала у вас, чи будуть німці у нашому селі: може б, я втекла? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталася під німцем. Всі чисті, а я ні… Навіщо кинули нас на знущання ворогу?»

Однією з причин появи дезертирів, оточенців, Слабкодухих Довженко називає ту, що «у грізну годину ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів». Єдина країна, де не викладалася історія її,-це Україна, країна виховання безбатченків «без роду і племені».

Але у цій країні були жінки, без чиєї сили, без чийого терпіння, віри не вистояла б Україна в грізну годину. Жорстоко кривдила війна жінку-матір. Скільки замордовано і вбито було вдів, сиріт, знівечено людських доль! Про одну таку високу смерть розповідає О. Довженко в оповіданні «Мати». Низько вклоняємося перед подвигом жінки, яка просила порятунку для чужих дітей — льотчиків, назвавши їх своїми синами. Повісили її німці на груші, а «трудящі руки її, що так багато сотворили хліба, прядива і насіння, простягалися долонями до землі, немов хотіли востаннє торкнутися своєї годувальниці».

Жінки тримали на своїх плечах тягар війни. Вони пройшли через заграви у сірих шинелях, незграбних фуфайках, важких солдатських чоботях. «Не музику дарувало життя їм, а гуркіт гармат, і не квіти, а полум’я пожеж і трупний сморід замість пахощів цвіту»,- писав О. Довженко у «Повісті полум’яних літ».

Тендітні дівчата виносили з-під водню поранених, перев’язували їм рани, сестрами-жалібницями схилялися над ліжками важкопоранених. Були зв’язківцями, радистками, снайперами, льотчицями.

Не зупинилась ти в дорозі,
Здолала сумніви і біль,
У всенародній Перемозі
Є частка і твоїх зусиль, —

віддаючи пошану жінці-героїні, писав у вірші А. Попов.
Мужньо переносили горе втрат українські матері. Височіють пам’ятники «бабам Онисям», що не дочекалися синів додому, по всій Україні. Вкрите зморшками обличчя (бо труднощі й лиха не запам’ятовуються, вони закарбовуються), очі, сповнені тривоги, дивляться на дорогу… Може ж, живий, може, помилилися? Застигли в чеканні матері. До останнього подиху жевріла надія на повернення рідних, бо, як писав Б. Мельничук, «найдовша дорога в світі — дорога з війни».

Тепер стоять у вічній скорботі Матері-Вітчизни над могилами воїнів. Стоять уже шосте десятиліття. Весь світ схиляється перед вікопомним подвигом жінки у Великій Вітчизняній війні за всі її муки, за тяжку працю, за голод і нестатки, смерть дітей, за вдовине життя, за красу вірності.

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Загрузка...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори:

Категорія: