Художній дивосвіт — поруч

1 варіант
У кожної людини є так звана «мала» батьківщина, до якої прикипаєш серцем, яка здається наймилішою у світі, бо там виріс, звідти проводжала мати у далекі світи, там ти навчився розрізняти добро і зло, там було перше кохання. Мелодії рідного краю, його письменники, поети, художники викликають законну гордість, а твори, в яких згадуються рідні місця, відразу стають улюбленими…
Я родом з Полтавщини. Це прекрасна і щедра талантами земля. Можна назвати багато імен синів її, які прославили Полтавщину у віках. Але найвідоміші

з них, то, звичайно, Котляревський і Гоголь, Панас Мирний і Микола Зеров…
Читаючи їх твори, мимоволі поринаєш у дивний, загадковий світ художнього вимислу і в той же час знаходиш якісь цілком реальні деталі.
Світло «малої батьківщини» було з ними завжди, яка б доля їх не чекала, які світи не відкривали перед ними свої обійми. Наймилішими завжди є і будуть ті прості, незначні, «невиразні» для постороннього ока деталі, які найбільш повно характеризують рідне. Ці деталі завжди будуть з людиною, вони приходять у снах і мареннях, вони лишають відбитки на всій долі людини.
Ось як, наприклад, Микола Зеров описує звичайнісінькі дороги полтавські:

Я знаю їх — мов спомин ранніх літ,
Мов Гоголя невитравлений слід,
Мов співи давнини повноголосі,
У балки пливучи з розмитих круч,
В моїх ушах відрипуються й досі
Тягучі ритми опішнянських «куч»

Ці «тягучі ритми» залишили слід у всій творчості Зерова.
А Котляревський взагалі пробуджує в мені почуття гордості за свою рідну землю, за свою Полтавщину. Його Наталка Полтавка — то чудовий образ співучої нашої Полтавщини, уособлення усіх кращих якостей української дівчини, гордість мого рідного краю.
Тут і там на сторінках творів Котляревського зустрічаються назви полтавських міст і сіл, навіть розповідь ведеться співучою полтавською говіркою…
Здається, ці звичайнісінькі деталі, повз які проходиш, не помічаючи їх, коли живеш на рідній землі, перетворюються в образи-символи, коли ти знаходишся далеко від дому; образи, дивлячись на які, можна відчути навіть голоси рідного краю, його пахощі, смак його хліба…
Тут, на полтавській землі, зросла легендарна Мару ся Чурай. Усі знають, що ця проста дівчина давно перетворилась на співочий символ не тільки Полтавщини, а й усієї України. Це вона склала чудові пісні – «Ой не ходи, Грицю», «За світ встали козаченьки».,. У Полтаві є співоче поле, яке називається полем Марусі Чурай…
А як не згадати Гоголя, чиї «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» є улюбленою книгою багатьох поколінь читачів? Його колоритні образи, незвичайні ситуації приваблюють нас, полтавчан, ще й тим, що усі дії проходять на Полтавщині. А саме: коло невеличкого містечка Диканьки. Щороку проводиться Сорочинський ярмарок, який описував Гоголь, і щороку великий письменник зі своїми героями присутні на ньому.
Співоча, художня, таємнича… Така наша земля полтавська. І люди, які живуть на ній, можуть пишатися своїми славетними земляками,

2 варіант

Він завжди писав елітарну поезію і не орієнтувався на так звану широку аудиторію. Втім, навіть вузька вітчизняна аудиторія його докладно не знала. А Європа вже відвела йому почесне місце на літературному Олімпі. Книги Ігоря Калинця видавалися за кордоном, там його творчість досліджували поважні критики й літературознавці, а тут збірки ходили по руках у самовидавських списках. Нарешті, почали з’являтися публікації і книжки і в Україні.
Поетичний світ Калинця густо населений традиційно казковими, міфологічними істотами — князівнами і мавками, купалами і кострубами, ладами і русалками, перунами, ярославнами, відьмами, чортами і кам’яними бабами… Усе то — образи з тисячолітнім поетичним стажем, вони витримали великий іспит часу і в народній художній свідомості не мали жодної серйозної конкуренції. Тим то і в поезіях Калинця вони — уособлення чогось тривкого, глибинного, справжнього.
Але сам поетичний світ Калинця зовсім не певний, сталий і погідний. Навпаки, цей світ — хоч який він красивий і привабливий, хоч за ним тисячолітня історія — гине і вмирає на наших очах:

Безодня вічності ковтає вічно скарби,
пішли на дно і ткалі, й різьблярі..

Криниця, що була «богинею у правітчизні», замулюється і заростає жабуринням… «Остання в містечку відьма» пасе кози та журиться минулим.
Варвари XX віку руйнують «дерев’яне чудо людської праці та віри» («Церква»). «Осиротіли подніпровські горби високорівні («Перун»). У святого «втікає світ з-під ніг, гей, втікає», І він «читає апостола горобцям при дорозі» та мріє стати… опудалом на вдовиному городі («Святий»).

Скрізь руїна і занепад, те, що було справжньою поезією життя, відходить у минуле, і про себе самого поет
питає:

Чи не останній я
зі шляхетного родоводу
з гербом,
де на щиті блакиту
осінній листок калини?

І найбільша надія поета — надія на самого себе, на свою вірність духовним надбанням і традиціям народу: тому в його устах такий зрозумілий і природний заклик:

Здвигаймо далі над словами бані титлів,
вершім самотньо храм (ще буде повен).
Хай на підложжі підлості пасуться титули,
останьмо чисті, як поярка біла вовна.

Вершити самотньо храм на духовному руйновищі, вірити, що той храм «ще буде повен», в час, коли «з димом Десятинну, і десяток інших — Хай дибляться до Бога, хай дибають до дідька» — творити добро і красу, коли у відповідь, замість вияву вдячності і підтримки «на велелюдних судищах осудження», для цього треба не просто мати неабияку силу волі і певності, для цього треба бути відданим своєму храмові, своєму світові так, як тільки справжній патріот буває відданий своїй вітчизні — не тільки тоді, коли вона в славі і розквіті, але й тоді, коли вона гине:

слова вітчизна і матір такі близькі, що  між ними хіба може вміститися сльоза
«Отож яке місце Ігоря Калинця в сучасній українській поезії? Дехто може сказати: надто рано про це говорити. Але я переконана: наступні покоління говоритимуть про наш час як про добу Стуса і Калинця», — писала О. Гнатюк в передмові до першого тому поезій «Пробуджена муза», виданому 1991 року в Варшаві.
Я думаю, що коментарі тут зайві.