«Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім» (за новелою Коцюбинського «Intermezzo»)

І. Франко Герой і громада… Поет і суспільство… Література і життя… Думаю, що цей ряд слів синонімічний. Всі вони продиктовані життям. Роль митця і призначення мистецтва — проблеми віковічні.

Передові мужі українського народу не відокремлювали мистецтво від суспільних проблем. Великий Кобзар свою Музу присвятив «отим малим рабам німим» і на сторожі коло їх поставив слово; І. Франко підкреслював, що він — син народу і його поклик — праця, щастя і свобода, відірваний від рідного краю Павло Грабовський, заперечуючи чисте

мистецтво, проголосив, що він не співець байдужої природи і всі чуття свої віддає рідному народові, Леся Українка жадала, щоб її слово було гострим, як криця, і зривало вражі голови з плеч.

Людина праці з її турботами всіма — ось головний лейтмотив письменників, чиї імена я перерахувала вище.

їх когорту поповнює і М. М. Коцюбинський, талановитий український прозаїк, новеліст. З біографії ми знаємо, що він різко засуджував творчу практику декадентів. Своє світорозуміння письменник опоетизував у новелі «Intermezzo».

Новела — не тільки наслідок роздумів Коцюбинського над питанням про значення літератури,

а й тлумачення поняття морального обличчя митця. Думаю, що це також глибока відповідь тим культурним діячам, які хотіли з літератури зробити панську забаву, позбавити її великої суспільної виховної сили.

Головний герой новели — ліричний герой. Він в якійсь мірі нагадує нам Михайла Михайловича, але не ототожнюється з ним. Життя втомило героя фізично і морально, «залізна рука міста» тяжіє над ним. Він не може бути байдужим до людського горя, до долі трудящих, які кидають то серця героя свої страждання, але сили поступово вичерпуються, і він від’їздить до Кононівських степів. Митець любить свою землю, її розкішну природу, її звуки і фарби, але й тут його серце «болить чужим і власним горем». І навіть у сні, кажучи словами П. Грабовського, у нього «з ума не йдуть знедолені народи». Упиваючись красою пейзажів, ліричний герой у цьому казковому світі не може не помітити людини-трударя: «Ми таки зустрілись на ниві — я і людина».

Втеча від людського життя, метушні була тимчасовою. Та й чи була вона насправді? Хіба був впевнений ліричний герой в тому, що там, на Кононівських полях, він не зустрінеться з людиною, з її бідою, з її проблемами? Ось він милується природою. Його очі повні сяйва і раптом все гасне: митець бачить село, яке задушили зелені руки. Зелені руки — панські лани, де гнуть спину прості селяни. Мене до глибини душі вразила сцена зустрічі ліричного героя з мужиком, від якого він тікав, покидаючи місто, щоб бути самотнім. Людське горе спіймало ліричного героя: розповідь селянина малює страшну картину з реального життя, в якому проста людина — ніщо. І ліричний герой зрозумів, що не може бути самотнім. Його душа розкривається в сцені зустрічі через внутрішній монолог: «Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю».

Образ селянина в новелі — це втілення людського горя, яке проникає в найпотаємніші куточки серця ліричного героя. З розмови він дізнається про жахливі картини в час розгулу реакції: хвороби, голод, приниження, знущання. Ці картини змивають утому ліричного героя, минули його дні інтермецо — він знову готовий бути поряд з людьми, його струни натягнуті, душа готова відчувати, і він повертається до міста.

Філософське трактування образу допомагає нам зрозуміти алегоричні образи: «Розпечи гнівом небесну баню… Погаси сонце й засвіти друге на небі».

М. М. Коцюбинський, як і його ліричний герой, ніколи не зраджував своїм ідеалам:

Він ходив полями і гаями,

Він любив, він жив, горів, Творив.

Він «самотній» — завжди друг людині.