Home » Твори з української літератури » Симоненко Василь » «Я воскрес, щоб із вами жити…»

«Я воскрес, щоб із вами жити…»

(В. Симоненко)

У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу ввійшов молодий, талановитий, із великим творчим потенціалом поет, який згодом став символом правди художнього слова і незрадливої любові до України. Ім’я цього поета — Василь Симоненко.

Так уже склалося для України, що найкращим її дітям судилося несправедливо коротке життя: 47 років — Т. Шевченку, Б. Грінченку, В. Стусу, 42 — Лесі Українці, 38 — П. Грабовському і зовсім мало — 28 — В. Симоненку. І хоч коротким було життя поета, однак він чітко окреслив для себе справжні життєві цінності й утвердив їх у своїй творчості, яка відкрита читачеві. А найдорожчою цінністю для людини є Батьківщина, без якої немає щастя людині:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

(«Лебеді материнства»)

І боляче щемить серце, коли слухаєш слова пісні «Виростеш ти, сину…», бо вона пережила літами автора слів. Але і радісно, бо разом із піснею живе в пам’яті людській й ім’я її автора — Василя Симоненка. Сила поезії Симоненка — у безмежній щирості й правдивості і тому вона житиме. То давайте «гляньмо ж в очі віршам Симоненка» як закликає Т. Коломієць у вірші «Пам’яті Василя Симоненка», бо його поезія сьогодні промовляє до нас із вічності, шле свої заповіти:

Мріяти й шукати, доки жити,

Шкварити байдужість на вогні!..

(«Гей, нові Колумби й Магеллани»)

Поважати труд людський і піт,

Шанувать Вітчизну мою милу,

Бо вона одна на цілий світ.

(«Грудочка землі»)

Можна жить, а можна існувати,

Можна думать — можна повторять.

Та не можуть душу зігрівати

Ті, що не палають, не горять!

(«Можна»)

Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя.

(«Можливо, знову загримлять гармати»)

В. Симоненко відверто заявив про своє прагнення до пошуку істини, до непримиренної боротьби зі злом. Спокійне існування — не для нього:

Я хочу буть несамовитим,

Я хочу в полум’ї згоріти,

Щоб не жаліти за прожитим…

(«Я хочу буть несамовитим»)

Мета життя поета — самовіддано служити Батьківщині, її народові, боротися за її розквіт:

За нашу землю, дорогу й кохану,

Я рад прийнять на себе всі вогні.

(«Можливо, знову загримлять гармати»)

У поезіях митця зустрічаємо думки, що і його пам’ятатимуть люди, його Україна:

Я залишу мужицькими ногами

Хай не глибокі, та чіткі сліди.

(«Я в світ прийшов не лише пити й їсти»)

У передмові до книжки «Лебеді материнства» Олесь Гончар писав: «Не примеркла з літами поетична зоря Василя Симоненка… Його творчість живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до України, яка навіки увінчала поета своєю любов’ю.

…І так виразно чуємо його свіжий голос, яким він і сьогодні вітає життя:

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!

Здрастуй, свіжосте нив!

Я воскрес, щоб із вами жити

Під шаленством весняних злив. Хвороба підривала здоров’я письменника, не друкували його віршів, а він писав, бо вірив:

Немає смерті. І не ждіть — не буде.

Хто хоче жить, ніколи не помре.

…..

І в сіру ніч, коли мене не стане,

Коли востаннє римою зітхну —

Я не помру, лиш серце в грудях стане,

Схолоне кров, а я навік засну.

(«Немає смерті…»)

І відчуваючи кінець свого земного життя, він прощає всім:

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.

…..

Та краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.

(«Не докорю ніколи і нікому»)

У вірші «Пам’яті Василя Симоненка» наш сучасник Микола Побе-лян пише:

Я Симоненка Переріс літами — Яка несправедливість На землі: Пересічні Миколи — Разом з нами, А помирають Віщі Василі. Так, це дійсно несправедливо, що життя В. Симоненка обірвалось так рано, але живе його поезія, і сподіваюсь, що ще не одне покоління відкриє для себе поезію В. Симоненка, і поет житиме в їх серцях:

Земле рідна!.. Я живу

тобою і для тебе.

(В. Симоненко)

Не судилося Василю Симоненку довгого життя. Може, лише третину відміряв свого шляху, багато чого не встиг, багато лишилося по той бік трагічної межі…

А те, що написав, позначено печаткою високої обдарованості божої, яскравістю, щедрістю і одвертістю почуттів. Тому не померкла з роками його поетична зоря, тому хочеться раз у раз повторювати:

Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я душу молоду.

Визначне місце у творчості Василя Симоненка посідає інтимна лірика. Його ліричний герой особливий — по-юнацьки відвертий та щирий, по-лицарськи благородний, нестримний та відкритий. Вражає проникливість і чистота його рядків:

І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти? А які епітети, метафори, порівняння знаходить поет! Мереживо його поезії тонке і прозоре: то овіяне сердечною тугою, то бурхливою радістю кохання і буття:

І ти ясна, і я прозорий, І душі наші мов пісні, І світ великий, неозорий Належить нам — тобі й мені. Глибина почуттів поета розкривається не тільки через особистий духовний світ, він уміє прислухатися до емоційного стану інших людей: коханої, друга, просто жінки, що йде вулицею. Чутлива поетова душа завжди готова відгукнутися на чужий біль, чужу радість, бо коли співчуваєш комусь, то це вже і твій біль, і твоя радість:

Не дивилась ні на кого

Йшла й не чула, напевне, ніг

Але щастя твоє ще довго

Голубіло з очей у всіх.

Серед безлічі сьогоднішніх сумнівних істин, що часом ллються з телеекранів, як ковток свіжої води сприймаються проникливі рядки В. Симоненка про перше цнотливе почуття: Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе, Захмеліть, одуріти від твого тепла. Я кохаю тебе. Мені більше не треба, Адже й так ти мені стільки щастя дала. Я відкрила для себе В. Симоненка, і від того часу з радістю говорю: цей поет — гордість нашої літератури, застава її майбутнього. Його творчість залишиться у скарбниці світової культури, тому що слово його — щире слово поета про вічні і безсмертні істини. До нього можна звернутися за порадою, його вірші можна читати й перечитувати і знаходити потрібні слова, щоб утамувати біль чи образу, стримати злість, навчитися розуміти і любити людей.

Що залишу майбутньому дневі,

Чим ділитися буду з ним?…

(В. Симоненко)

Уся творчість Симоненка — це крик ХХ віку, і він не пролунав, а «прогримів золотим салютом, молодим повесняним громом» (А. Малишко, «Рядок про Довженка») й відлунюватиме і в наступні віки. Прийдешні бачитимуть нас ясніше із образів Василя Симоненка: жорна, які ми крутили у переддень космічної доби, отих дідів, які заповіли нащадкам додумати їхні думи, бабусь Онись, Оришок, Насть, що мали б, підвівшись з колін, зійти на п’єдестал найвеличніших пам’ятників, Перехожого, що гордо й натхненно творив ходу, як і отих ситих, відгодованих демагогів і брехунів, що «крила зв’язали дядьковій вірі, пробиваючись у крісла і чини», що гноїли людську працю і нівечили душу. Усе це — крик двадцятого віку, крик душі, зболеної, зганьбленої, але не зламаної і нескореної.

Якщо реалізм — реальність, то Василь Симоненко — найвиразніший його представник, бо він разом із літературними побратимами 60-х повернув ХХ віку його справжню, історичну сутність. Народила його «найгеніальніша з породіль», «велика мати» — українська земля, як надію свою — помолодіти і побачити весну, з наказом — стати «жорстким катом недоумства, підлоти й брехні».

Його родовід не кінчався за дідовою хатою Федора Щербаня, він починався з духовними обійстями інших родичів — «діда Тараса і прадіда Сковороди».

«О, якби мені духовний меч! — мріяв про переможну зброю Сковорода.— Я б знищив… скупість, убив би розкіш і дух нетверезості, вразив би честолюбство, вигнав би страх перед смертю і бідністю…»

Василь Симоненко був вільний від цих моральних пороків і став духовним мечем свого покоління, вкладав цю зброю в руки інших — і не його вина, що для декого ця зброя виявилася надто важкою…

І все ж найпершу надію «найгеніальнішої з породіль» він справдив: він наближав весну незалежності, і в тому, що Україна її зустріла і побачила — є і поетів внесок.

Став він і «жорстоким катом недоумства, підлоти й брехні». І знову ж, не його вина, що того зілля на нашій землі так багато, що його вистачить і нинішньому поколінню, і наступним… Треба тільки пам’ятати, що спопеляючі слова Симоненка диктувалися великою всеосяжною любов’ю, яка ніколи не була руйнівною, а завжди творчою. Думка про те, що залишає він майбутньому дневі, чим поділиться з нами,— ніколи не покидала Василя Симоненка. Що можу я, коли дрімають люди? Що можу я, коли заснули ви? Він рано відчув дихання смерті, уже в вісімнадцять років, а в двадцять писав:

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ з’явилась в серці втома,

Що в тридцять смерті в очі подивлюсь.

Слабка плоть Василя Симоненка не витримала наслідків воєнного і повоєнного сирітства, недоїдання, перемерзання, а пізніше побиття при загадкових обставинах — і він, як би не протестувала наша свідомість проти його передчасної смерті, уже став нашою літературною історією, частиною нашої духовності.

Сьогодні бути «співцем громадянської теми» набагато важче, ніж в часи Симоненка. Шукати поетичного оновлення не всі готові і здатні. Слідом Симоненка піде той, хто виявить цю здатність.

Не горджуся тим, що українець,

Я цим, як риба річкою, живу.

(Чернілевський)

І, як бачимо, дехто вже почув крик ХХ століття, крик Василя Симоненка. Почує його ХХІ вік — нація і державність будуть врятовані і розцвітуть.


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (No Ratings Yet)
Loading...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори: