Home » Твори з української літератури » Шевченко Тарас » Знову відкриваю “Кобзар”

Знову відкриваю “Кобзар”

Великий геній українського народу Т.Г. Шевченко знаменує своєю постаттю воскресіння творчих сил трудящого люду після вікового сну, спричиненого гнітом. У чому ж виявляється тісний зв’язок поета з народом? Звичайно, це і зовнішні дані Шевченкової біографії, і нерозривний внутрішній зв’язок, що давав Шевченкові право назвати свій «Кобзар» «мужицькою книгою».
Томики «Кобзаря» займають найпочесніше місце в оселі справжніх українців, бо в них не знайти й рядка незрозумілих простим людям слів. А що стосується освічених, то «Кобзар» для них – невичерпне джерело для ретельних досліджень розмаїття тематики, композицій та сюжетів. Досягненням справжнього художника слова є те, що галерея образів взята суто з народної творчості, життєвого матеріалу, власного серця поета.
Підкорюють віршовані описи природи. Перед нами й ревучий Дніпро, й білі українські хати, й вишневі сади, безмежні степи. Це їм сповідується у вічній любові поет, передаючи часточки цієї щирої любові кожному, в кого б’ється серце українця-патріота:

Праведная душе! Прийми мою мову,
Немудру, та щиру. Прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилинь до мене хоч на одно слово
Та про Україну мені заспівай!

Відомо, що оцінка першого «Кобзаря» Шевченка у пресі була суперечливою. У той час у 1840 році, в журналі «Отечественные записки» з’явилися статті-рецензії на першу книгу поета. Читаємо: «Вірші п. Шевченка найближче підходять до так званих народних співів. Вони такі безпосередні, що ви їх легко приймете за народні пісні й легенди малоросіян… Але нащо п. Шевченко пише малоросійською, а не російською мовою?.. Якщо п. Шевченко зріс у Малоросії, якщо його поставила доля в таке відношення до мови, якою ми пишемо і розмовляємо, що він не може висловити нею свої почуття, якщо з дитинства його уявлення зодягались у форми південного наріччя, то невже для цього треба закопувати талант у землю?» Так зверхньо-схвально писала російська критика про книгу, яка стала дороговказом для всього українського народу. Саме «Кобзар» заявив світові про право на існування українського слова. Т. Шевченко не тільки сам відстоював національну гідність, а й закликав українську інтелігенцію: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

Сучасні літературознавці відзначають, що «Шевченко великий тим, що він поет української нації, а ще більше тим, що він поет народний». Шевченко належить до тих геніїв світу, які всі свої думи, весь вигонь свого палкого серця віддали справі відродження почуття національної гідності. Його популярність зростала і зростає з кожним днем. Він завжди зі своїм народом. Пригадується вірш нашого сучасника, який перегукується з почуттями, що виникають після прочитання всесвітньо відомого «Кобзаря»:

Коли в душі моїй тривога,
Коли в душі пекельний щем,
Іду до нього, до живого,
У Всесвіт віршів і поем.
І в дощ, і в сніг карбую кроки,
І чую, дивлячись в блакить:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Щоб розбудити всіх, хто спить.

«Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь…»
Т. Шевченко

Не шукайте,не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила,і воля.
Т. Шевченко

Національний геній українського народу Т.Г. Шевченко зробив великий, можна сказати, неоціненний внесок у духовну скарбницю людства. Ставши символом своєї епохи, він вивів українську мову на світовий рівень. Ми щиро захоплюємося постаттю великого Кобзаря, його громадською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, прозрінням думки та високістю духу. Незабутнім для всього світу на всі часи поет став завдяки своїй національно-політичній та філософській поезії. Його мучив національний біль, що надав особливого характеру мотивові національної самокритики, «національного сорому».

Здається, що у його рядках відчувається стукіт зболеного серця. Слова, вихоплені з глибин відкритої і щедрої душі, промовляють до нас схвильовано й правдиво. Рішучий заклик до просвіти відчувається в рядках його творів, адже народ, не освячений у храмі науки, не має майбутнього. Шевченко справедливо вважає, що освіта повинна бути всебічною, підкріплюватись високою моральністю. Але як на це не схожа реальність, яка оточує Кобзаря: це верхівка, розбещена і безпринципна, замість того, щоб сприяти розвиткові науки та прогресу, лише на словах підтримує передові теорії, а на ділі тільки шкіру дере «з братів незрячих гречкосіїв». Звісно, пануючій верхівці не вигідно розповсюджувати освіту серед простих людей, адже ці знання могли збудити свідомість народу. Для нього це новий привід для роздумів про правду і кривду, багатство і бідність.
Саме тих особливо засуджує Шевченко, хто, одержавши за кордоном освіту, знаючи іноземні мови, маючи навіть домашні театри, залишився, по суті, жорстоким кріпосником, тих, хто з-за кордону привіз «великих слів велику силу, та й більш нічого».
Кобзар намагався довести, що кожен народ повинен мати свою національну гідність, мораль, освячену віковими традиціями. Він послідовно відстоював розвиток української національної культури, вважав, що культура кожного народу має свої характерні риси, які базуються на історії рідного краю. Саме вона відображає своєрідність стану нації.
Гострий меч свого полум’яного слова Тарас Шевченко спрямував проти лжепатріотів, які читали Шафарика, Коллара, знали всі слов’янські мови, окрім своєї рідної. Що чекає таку націю у майбутньому? Яким може стати народ, що забуває своє коріння? Поет-пророк з болем нагадує народну мудрість:

Хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не впускають…

Ось з такою забутою матір’ю Шевченко порівнює українську культуру, від якої так легко відцуралися її сини. Не повинен наш народ, якому стільки довелося перенести принижень, болю і страждань, втратити почуття національної гідності, стати Іванами без роду і племені, яким байдуже, якою мовою вони говорять. А «правнуки погані славних прадідів великих» не повинні забувати, що «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».
Людина, відірвана від своєї рідної культури, задихнеться, як древньогрецький Антей, якого Геракл одірвав від матері-землі.
Наскрізно просякнутий любов’ю до національного Т. Шевченко мав тверде переконання, що культура кожного народу базується на своєрідному ґрунті, який треба вивчати, збагачуючи себе знанням світового досвіду, таким чином розвиваючи свою культуру.
Шевченко хотів бачити своїх співвітчизників освіченими, вільними, сповненими гідності, тому й закликав українців до всебічної просвіти і свідомого патріотизму. Поет вірив: треба тільки докласти трохи зусиль, щоб збагатити свій розум і душу,- то все це неодмінно стане реальним.
Гнівно тавруючи «рабів та підніжків», що цураються своєї культури, поет відстоював свої громадянські принципи. Саме в цьому аспекті він піднявся величчю свого духу не тільки над сучасниками, а й над цілими поколіннями українців, ведучи до пізнання піднесеності духу власного народу.


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Loading...

Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net , підтримайте розвиток сайту!

Схожі твори: