Зустріч з минулим
Скільки років пройшло, а дідова хата ще, якимось дивом, тримається…
З плином часу не змінилося майже нічого: стара груша залишилась такою ж кострубатою, якою запам’яталась мені ще з дитинства. Тин, що колись був огорожею, зараз слугує пристанищем для горобців та іншої дрібноти. Цією забутою стежиною колись ходив до магазину з сусідською дівчинкою, а потім ми довго брели ґрунтовою дорогою, якої вже й не існує. Вона щось щебетала тонесеньким голосочком, та я майже не чув: замріяний та щасливий ніс її торбинку з крамом.
Пам’ятаю
Ось на верхівку цього дерева заліз малим, тікаючи від півня-розбишаки і довго плакав, доки бабуня не врятувала. «Ну й чого ж ти, телепень, видерся так високо?», – ніжно й зовсім не образливо говорила вона, зітхаючи.
Все це закарбувалося назавжди в пам’яті. Пам’ятаю…
Чомусь час, що навкруги стрімко звивається, намотуючись у клубок, затримує свою ходу у цій надзвичайній місцині. I якщо в мене виникає бажання відпочити від бурхливого потоку життя – я знову повертаюсь сюди. Так буде і наступного разу…
Оповідання на тему подія з життя.
Зустріч з минулим