Гроші, слава чи честь? (за творами Коломійця «Дикий ангел» та Гончара «Собор»)

У кожної людини є своя система цінностей. В одного — це багатство, гроші, в іншого — слава, почесті, ще інший найбільше цінує свою родину, теплі стосунки, дружнє спілкування. Часто ці прагнення переплітаються, і людину оцінюють по тому, що в ній переважає.

На перший погляд, у житті героя п’єси О. Коломійця «Дикий Ангел» Платона Микитовича найголовніше — гроші. До їх заробітку він привчає й дітей, спонукає їх працювати надсрочно, заощаджувати кожну копійку. Він навіть виганяє сина з дому «на власний хліб» за те, що той одружився

без дозволу й не маючи засобів утримувати свою сім’ю.

Уже дорослі діти здають батькові свою заробітну плату, якою він повністю розпоряджається. Коли ж уважніше придивитися до постаті Платона Микитовича, то можна зрозуміти, що це люблячий й мудрий батько, для якого гроші — мірило працьовитості й старанності, основа добробуту. Причому, Ангел-старший визнає лише чесний, відповідальний труд, який приносить користь собі й оточуючим. Тому навіть пориває із сином-начальником, що не подумав про людей і підписав проект спорудження житлового будинка в екологічно несприятливому місці. Кінець-кінцем діти Ангела,

які ображалися на батька, зрозуміли його правоту й далекоглядність. А сусід Крячко, що картав Платона Микитовича за ощадливість, грошолюбство, суворе виховання дітей, тепер пожинав плоди своєї праці — його син, не працюючи, живучи на батькових харчах, став на злочинну стежку й потрапив у колонію.

Володька Лобода з роману О. Гончара «Собор» — інший тип. За його нібито діяльнісною, навіть творчою натурою криється кар’єрист і окозамилювач, черства людина, що здала свого батька до притулку, зазіхнула на національну святиню — собор, викравши з нього охоронну табличку.

Звичайно, у сучасному світі не обійтися без грошей, якогось матеріального забезпечення. Нічого поганого немає і в прагненні підвищити свій професійний рівень, піднятися по службовій драбинці відповідно до здібностей і старання. Але при цьому не можна втрачати людського обличчя, поступатися моральними принципами чи вклонятися якомусь ідолові — грошам, славі, владі, чомусь іншому.

Художня література подає нам багато прикладів, як фанатична пристрасть до багатства, землі, речей, до слави вела людину до морального занепаду, розчарування і трагедій. Згадаймо Калитку І. Карпенка-Карого, Гобсека Оноре де Бальзака, Плюшкіна М. Гоголя та інших. Сучасний світ дуже змінився, але основні загальнолюдські цінності — чесна праця, порядність, мудрість — залишилися, і, думаю, залишатимуться завжди.

Основні мотиви лірики Б.-І. Антонича

Б.-І. Антонич Творча спадщина Богдана-Ігоря Антонича є свідченням того, що великий талант обов’язково зреалізує свої можливості за короткий час і проб’ється через перепони на дорогу передових думок часу, той шлях, який поєднує серце художника і серце його народу.

Перша збірка віршів поета вийшла в світ у 1931 році, коли він після багатьох митарств навчався на філософському факультеті Львівського університету. Вона називалася «Привітання життя» й зразу ж привернула увагу читача. «Привітання життя» — це екзамен на освоєння віршованої форми. Поет був переконаний у необхідності єднання ритму, мелодії й графічного зображення: Співають дні все менші, нерівні, піють до півночі півні і

ости, осокори, рій, ос і ось

вже осінь і. о

осінь інь нь («Осінь»)

Вірші такої форми не всім зрозумілі, а поетові здавалося, що саме в них — його зворушливі почуття. Автор писав своєю лемківською мовою (від назви селища, де він народився). Вона не схожа на ту мову, якою писали його земляки. Та заслуга поета в тому, що у своїх віршах він проголошує єдність лемків з усім українським народом.

У збірнику «Привітання життя» чимало поезій, написаних досконалою українською мовою і насичених громадянським змістом. Так, у вірші «Пісня про молодість» поет малює словесні картини з життя молодої людини. У П. Тичини — «Гей, життя, виходь на бій, пожартуєм для розваги», у Антонича — «Наші очі далеччю гартуймо», «Повними грудьми будем вітер пити», «Навпростець переїдемо усі перепони». Для автора вірша бути вічно юним, вічно молодим — наймолодша мрія.

Проте, якщо уважно перечитати вірші збірки, можна знайти в них і протилежні твердження. Людина, яку знає поет, нещаслива; майбутнє для нього —- за високими горами.

Ось у вірші «Об’явлення» він говорить:

У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі Заслуханий, задивлений поет — сліпий. Як бачимо, перша збірка повна суперечливих мотивів і вони — дзеркало душі автора.

Думи про роздерту душу поета вбачаємо у збірці «Три перстені.»: і світу ти не схопиш. Не вирвеш віршем корінь зла. («Гірська ніч») Йшли роки, змінювалися обставини, набирало нових відтінків суспільно-політичне життя, а разом з ним розвивався й зростав як художник Антонич. В поезії «Щастя» він занотував: Я є рушниця, радістю набита, Якою вистрілю на честь життя. У кожної людини буває найщасливіший день у житті, коли радієш сонцю, тішишся його красою, вбираєш у себе свіжість весняного повітря.

У сфері таких почуттів жив Антонич ««Трьох перстенів». З’являються вірші пейзажної лірики як символ краси рідного краю, рідної Лемківки («Елегія про співучі дерева», «Село»). У цих поезіях поет говорить про своє єднання з природою. Інші вірші («Довбуш») поет присвячує історичній темі. Його Довбуш добрий, фольклорний і занадто вразливий на жіночі спокуси.

Оригінально автор розглядає релігійну тему. Поет визнає якусь вищу силу в образі того, хто «легкість дав сарні, а бджолам квіти золоті і кігті сталені для рися», хоч основний мотив вкладає в рядки:

Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній… Антонич іде за цим покликом. Щоб мати добрі взаємини зі своїми богами, він вивчає їхні «мови», тобто мови всього живого на землі. Його віра в життя стає по-людськи видющою й вільною.

У віршах про невмирущість усього живого поет продовжує українську літературну традицію. Автор пейзажних віршів створює цілий ряд поезій про море, морське дно. Про ці поезії він писав: «Поет, намагаючись сягнути до дна, до самого кореня, до ядра, « глиб природи, зустрічає воду, море, як правічну царину природи». Він наказував дивитись:

У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, у надро слово і у надро сонця. На думку поета, криниця людського життя — це не походження людини, а походження духовної краси й сили. І, говорить він, нема й не може бути краю людському духові.

Вершина Антоничевої поезії — книга «Зелена Єванглія». У віршах цієї книги поет робить глибокі філософські висновки — все мусить падати, гнити, нищитися, ставати лоном для нового. І ці закони однакові для всіх, хто населяє землю. «Дерево музики» — так можна назвати кожен вірш збірки. Так спів не тільки переходить в повінь, не лише в квітковий пил, але обертається і в запах, і окріп мелодії.

Збірка переповнена зоровими і слуховими образами, які надають їй оригінальності. Вірш «Концерт» з цієї книги нагадує тичинівське «Не Зевс, не Пан, не Голуб — Дух…». І не тільки проблематикою, але й особливим настроєм і системою образів «Концерт» — це завеликий світ і для теслі, і для поета, дерево життя тут «всесвіт», а людина — відбиття, листок тієї рослини, якою є всесвіт. Письменник приходить до філософської розв’язки:

Не птах, не квіт, це грає зміс

Це грають первні речей і дій,

Музика суті, дно незглибле. Д. Павличко, осмислюючи творчість Богдана-Ігоря Антонича, писав: «З вітром століть приходимо до поета й беремо його у вітер століть. Мине небагато часу, і в мисль про українську поезію ввійде ім’я закоханого в життя прочанина, творчість якого буде засвоєна його Батьківщиною, тією «вічною землею, куди ведуть усі стежки і всі дороги».


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд
(1 votes, average: 5,00 out of 5)


Гроші, слава чи честь? (за творами Коломійця «Дикий ангел» та Гончара «Собор»)