Люблячи свiй народ, спiвчуваючи його тяжкiй долi, видатний український письменник I. Нечуй-Левицький вважав своїм обов’язком говорити йому правду, будити вiд тяжкого сну й апатiї, якi були викликанi довгими роками крiпосницького гнiту та злиднями. I правда ще висловлена у такiй досконалiй художнiй формi, з таким гумором та iронiєю, що це викликає смiх i сльози вже в багатьох поколiнь читачiв, примушує їх вкотре замислитися над вiчними iстинами добра i зла.
Перш за все ми бачимо, що життя селянина проходить у щоденнiй важкiй працi. Вона хоч i виснажлива, але, мабуть, жоден із героїв повiстi не уявляв себе без роботи. Омелько Кайдаш, окрiм хлiборобства, займався ще й стельмахуванням — робив вози та iншi вироби з дерева. Карпо i Лаврiн пiдробляли хурщиками: наймалися возити до залiзницi з панських сахарень та млинiв цукор i борошно. Уся сiм’я, зiбравши власний урожай, йшла заробляти у пана снопи, щоб розрахуватися з податками i на свої потреби залишити дещицю. Отже, ми виразно бачимо одну з найхарактернiших рис українського селянина — працьовитiсть, як i розпорядливiсть та господарнiсть.
У жiноцтва були свої щоденнi турботи — варити обiд, прибирати, прати, шити одяг. Коли почитаєш, як Кайдашиха, Мотря й Мелашка щосуботи пiдмазували комин, чепурили хату зовнi, прибирали, i все це у бiлих, гарно вишитих сорочках, то вимальовується ще одна, крiм працьовитостi, риса української селянки — її охайнiсть, потяг до краси в усьому. А якими привабливими були українськi дiвчата у свята! Ось Мотря йде до церкви. «… Вбралася в зелену спiдницю в червону запаску, пiдперезалася довгим червоним поясом.., одяглась в зелений з червоними квiточками горсет, взулась в червонi чоботи, надiла добре намисто… Павине пiр’я блищало i миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам». Яскравi, красивi, веселi кольори одягу характернi не лише для дiвчат, а й для жiнок. Кайдашиха на розглядини до Балашiв «надiла тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей i понадiвала всi хрести й дукачi, надiла нову юбку, нову бiлу свиту, ще й в жовтi чоботи взулась».
Кайдашi, як i всi селяни того часу, були глибоко релiгiйними, дотримувалися свят, а також неписаних моральних законiв. Старий Кайдаш постiйно нагадував Мотрi, щоб шанувала свекруху, бо та старша. Карпо вперше розсердився на жiнку, коли та кинула ложку на хлiб, повелася за столом нечемно. Щоправда, з цих намагань жити за народними моральними приписами часто нiчого не виходило через егоїзм, жорстокiсть свекрухи, яка викликала таку ж злостивiсть з боку невiстки.
Старше поколiння Кайдашiв — Омелько i Маруся — типовi представники селянства другої половини ХIХ столiття. Вони пережили панщину, яка наклала на них вiдбиток на все життя. У Кайдаша це виявилося в тому, що вiн, як колись панські люди пiсля тяжкої працi, запивав своє горе в шинку. Це й призвело його до загибелi. Кайдашиха набралася од панiв пихи та зарозумiлостi, бажання кимось командувати. Це добре вiдчули на собi спочатку Мотря, потiм Мелашка, адже саме жорстокiсть i грубiсть, егоїзм свекрухи найчастiше призводили до сварок, лайок i навiть бiйок у сiм’ї.
Отже, надмiрна емоцiйнiсть i нестриманiсть у стосунках, лайливiсть, хоч i не кращi, але ж типовi риси тогочасних селян, бо їм постiйно пiд впливом обставин доводилося вiдвойовувати своє «мiсце пiд сонцем». У цьому ми переконуємося, почитавши сторiнки повiстi про взаємини Кайдашихи, Мотрi, Мелашки, баби Палажки i баби Параски, батька та синiв Кайдашiв. Молодше поколiння — Карпо, Лаврiн, їхнi жiнки i дiти недалеко вiдiйшли вiд батькiв, успадкувавши їхнiй егоїзм, байдужiсть до громадських справ. Пригадаймо iсторiю з горбом, що був бiля Кайдашевого двору i на якому ламалося стiльки селянських возiв. Старий Омелько наказав синам трохи розкопати горб, але вони цього не зробили. Карпо говорить батьковi: «Цiлий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать… Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв». Лаврiн пiдтримав: «I я так само». Старий Кайдаш махнув рукою: «Не буду ж i я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак…»
Однак не можна не помiтити, якою поезiєю сповненi слова Лаврiна, Мелашки й iнших персонажiв повiстi у момент злету почуттiв. Герої говорять словами пiсень, так i сиплять прислiв’ями та примовками. Навiть суворий Карпо, залицяючись до Мотрi, подумав, як проспiвав: «Ой важу я на цю дiвчину вражу, та не знаю, чи буде вона моєю: в’ється, як в’юн у руках, та коли б не вислизнула з рук». А чого лишень не примовляла Кайдашиха на розглядинах у Довбишiв та Балашiв: «Будь же дочко, здорова, як риба, гожа, як рожа, весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай тобi, боже, спiшно робити; щоб твої думки були повнi, як криниця водою, щоб твоя рiч була тиха та багата, як нива колосом. Дай вам боже, iз роси, iз води; нехай ваше життя буде мiж солодкими медами, мiж пахучими квiтками». Отже, поетичнiсть, потяг до краси — невiд’ємна частка душi нашого народу.
Iскристим, соковитим гумором насичений дiалог синiв Кайдаша, коли вони говорили про вибiр майбутнiх дружин. I в цьому проглядається ще одна характерна риса українцiв — схильнiсть до жарту, гумору, вмiння посмiятися не лише з iнших, а i з себе. Кайдашиха, наприклад, згадуючи про невдалу для неї поїздку до Бiївцiв, говорить, що тепер її туди не заманять i калачем, бо мало голови собi не знесла, «а на очiпку зробила собi правдивi Западинцi». Лаврiн насмiшкувато запитав: «Зате ж, мамо, в вас на головi, мабуть, набiгли цiлi Семигори?»
Селяни до смiшного забобоннi i темнi, їх легко обдурити через довiрливiсть, як це зробив жид Берко, забравши громадський шинок в оренду i споюючи та обдираючи вiдвiдувачiв. Це теж характерна риса українцiв.
Отже, завдяки таланту I. Нечуя-Левицького ми мали змогу пройнятися духом доби, визначити риси нацiонального характеру українцiв. I хоч цi риси не завжди були привабливими, автор дає нам зрозумiти, що вони не стiльки вiд злої вдачi, а вiд тяжкої працi, нестаткiв — постiйних супутникiв селянина.