Коли світити і жити є злочин, яким займається най могутніша в тоталітарній державі каральна машина, що розстрілює сузір’я, то винних поетів шукати не доводиться. Але десь має бути якась добра рука, яка ласкаво стримає їх перед вибором дороги знищення. Не було сили, яка б стримала Василя Стуса. І він вийшов на свою Сенатську площу.
Він розумів, що в кривих дзеркалах страху вибір його не буде навіть усвідомлений і оцінений. Зате… прийде нове покоління… Вічний мотив.
Твоє життя минуло й занебуло,
І гусне крик. Довліє злоба дневі.
І спроневіра спалює чоло,
І дивен див біжить поверхи древа,
І ніч біжить поверхи давніх днів,
І тінь лягла на заволоку часу
Поезія, краса моя, окрасо,
Я перед тебе чи до тебе жив?
Чи усвідомлював Василь Стус, що він несе у собі рідкісний національний скарб? Здається, усвідомлював. У всякому разі усвідомлював, що ціна на національний скарб зовсім упала. Обминувши державний прейскурант і цінності тодішнього літературного ярмарку, Василь Стус розумів, що посідає в українській літературі вакантне високе місце. Він почувався патрицієм, що несе високий обов’язок солдата: якщо не я, то хто?
Та відчайдушно пролягла дорога
несамовитих. Світ весь — на вітрах.
Ти подолала, Доле, слава Богу.
На хижім вітрі щезне й ниций страх.
Повторюють вічне питання: чи є сенс у донкіхотстві поета, коли він і дні його життя є неповторною цінністю? В цьому питанні є спроба вже навіть зараз перетягти його на свій бік… Тим часом нам треба зрозуміти: Василь Стус творив легенду свого життя не для слави, а в силу своєї натури. В трагічну добу нашої історії він мусив трагічно загинути, впасти смертю лицаря честі на самому дні тюремної системи. Стус не питав, чи тяжкий хрест, а природно і постійно ніс обов’язок честі, як спадок предків.
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи важкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті невідомих верств.
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття,
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті повернуся до життя…
Наш обов’язок честі — зберегти образ Василя Стуса правдивим. Ім’я його не надається для плакатного патріотизму. Під його прапором мають право збиратися безкорисні ідеалісти — саме ті, хто світить незалежно від обставин і погоди.
…І врочить подив: не спиняйся, йди.
То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.