Новаторство поезії Василя Стуса

Василь Стус… Це ім’я викликає подив, бо життя його було коротке, але яскраве. Доля — трагічна. Творчість — національна гордість, бо є духовним надбанням. В чому ж його сила і своєрідність таланту?! Так, саме таланту XX століття. Його поправу можна назвати Людиною з великою букви, бо вболівав за свій народ, переживав із ним печалі і радощі, був патріотом своєї землі, справжнім громадянином країни.

У своїх поезіях Василь Стус відтворив добро і справедливість, правду і гуманність. Він не мислив життя без України, ця безмежна

любов проходила через усі його твори.

О, земле втрачена, явися

Бодай у зболеному сні

І лазурово простелися,

Промийся мертвому мені!

І поверни у дні забуті;

Росою згадок окропи,

Віддай усе благій покуті

І тихо вимов: лихо, спи!…

Сонця хлопочуться в озерах,

Спадають гуси до води,

В далеких по життєвих ерах

Мої розтанули сліди.

Минуле, озовися, де ти?

Забуті радощі, жалі.

О, земле втрачена, явися

Бодай у зболеному сні,

І лазурово простелися,

І душу порятуй мені. Твори Стуса напливають на читача сюжетними гомінливими хвилями, вливаються в душу, суще, розум.

Мало знайдеться серед його поетичної спадщини «сюжетних? віршів, які читач міг би переповісти своїми словами

Його поезія — новаторська за своєю суттю, оригінальна філософським осмисленням буттям, вона нелегка для розуміння, бо поет часто відходить від установлених канонів образотворення, смислів деформує слова й поняття.

Він розмірковує над сутністю людського існування, шукає шляхи боротьби за людську правду.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі ,

Всі правдолюби, сорт би вас побрав!

Чи людська добрість — тільки доти добрість,

Поки без сил, без мужності, без прав

запомогти, зарадити, вступитися,

Стражденного в нещасті прихистить

І зважитись боротися, щоб жити,

І зважитись померти, аби жить?

Здебільшого вірші у збірках «Круговерть» та «Зимові дерева» — роздуми над життям людини, ‘виступити проти переслідувань, утисків усього українського.

У табірних поезіях звучить мотив трагічної долі, самотності, приреченості. В. Стус також перегортає заплямовані сторінки історії свого народу: міжусобиці в Україні, братовбивства, продаж українців у ясир, підняття руки на матір, У вірші «За літописом самовидця» автор подає жахливу картину:

Украдене сонце зизить схарапудженим оком, Мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа За хмарою хмари. З димом пожарів — високо Зоріє на пустку усмерть сполотнілим божа. Як бачимо, його поезія — це біль свого часу. Він відчував її гостро і тонко, він пророкував так точно, що ми зараз дивуємося. Все це робить його неповторним, вічним.