Образ Миколи Джері в однойменній повісті Івана Нечуя-Левицького

Найбільшим творчим досягненням І. Нечуя-Левицького є повість «Микола Джеря». У ній письменник дає зразок антикріпосницької соціально-побутової повісті й разом з тим створює широкі картини поневірянь заробітчан, що стають найманими робітниками на фабриках та в артілях. Нечуй-Левицький показує такі похмурі явища суспільного життя, які почасти стали надбанням історії: ворожість, навіть ненависть, що проймала всі стосунки панів і селян; деспотизм панів, які усвідомлюють свою силу і владу, і беззахисне становище селян.

Найповніше

соціальне становище, психологія, зростання свідомості тогочасного селянства втілені в образі Миколи Джері. Він любить волю і вже не може змиритися з рабством, зносити знущання і приниження. Кріпацтво, що постає зі сторінок твору, як найтяжче лихо, суперечить природним чуттям людини: Микола мріє про любу дівчину, а осавула жене його на панщину; щастям стало для нього народження дитини, а той же панський посіпака б’є нагайкою його дружину за те, що вона не вийшла відразу після пологів на панське поле. Але Миколі не притаманні рабські почуття, і він першим не виходить жати до панського лану, а йде на своє поле, бо жито вже сипалось; не кориться осавулі, а піднімає на свій захист серпа.

З гуртом селян він утікає від пана на сахарні, сподіваючись, що знайде там краще життя. Втеча від поміщиків — типове явище того часу. Це була своєрідна форма протесту кріпаків, вияв їхньої зненависті до кріпосницької системи.

Тяжкі поневіряння випали на долю Миколи: у казармах, де сплять покотом, повно сміття, чад від махорки їсть очі, від кислого борщу та бурлацьких онуч немає чим дихати. Людей годують тухлим пшоном і юшкою з тарганами…

Серед бурлаків починається моровиця. Вимирає і частина заробітчан з Вербівки, а серед них і Кавун — вірний товариш Миколи. Пан Бжозовський скрізь розшукує Миколу, маючи намір віддати його в солдати. Багато років бурлаки тинялися по світу. Зрештою їх ловлять і кидають у в’язницю. На них чекає Сибір. На судовому процесі Микола тримався гордо і незламно: «Його не зігнула недоля і тяжка неволя».

У цей час відбулася реформа 1861 року. Повернувшись додому, Микола не застає живими ні матері, ні дружини. Над похилим хрестом могили Нимидори перед ним промайнуло все безрадісне життя: коротке, мов спалах, щастя з дружиною, яку він покинув, ідучи шукати кращої долі, але так і не знайшовши її. Так і не діждалась його Нимидора, так і не побачила свого Миколу навіть перед смертю.
Довелося доживати Миколі свого віку у дочки і зятя. І до кінця свого життя Джеря йшов «проти панів та жидів: так вони багато нашкодили йому і скривдили його, занапастивши його вік»: не дає голові своїх коней, добивається, щоб багатого голову скинули й обрали чередника; усі громадські шинки повіднімали у жидів і віддали вербівським чоловікам; збунтував громаду не орати і не сіяти на шпилях понад крутими балками.

…Тихими літніми вечорами, зібравши на пасіці онуків, розповідав їм старий Джеря про свої поневіряння, пошуки волі, і в його очах спалахували гнівні вогники, яких не могли погасити ні страждання, ні злидні.
Мене дуже схвилював образ Миколи Джері. Протягом усього твору він постає невтомним шукачем правди, борцем за щастя. В його образі втілені могутні духовні сили українського народу. «Микола Джеря, — писав Іван Франко, — хоч кріпаком родився, був одна-ко з тих здорових натур, що скоріше вламляться, а зігнути не дадуться, один із світлих лицарських типів українських».