Немає народу, байдужого до рідної мови. Мотиви звеличення рідного українського слова звучать у творах найвизначніших синів України.
Поетичне слово закликало народ берегти мову, бо, як писав С. Воробкевич у вірші «Мово рідна», хто забуває рідне слово, «той у грудях не серденько, тілько камінь має».
У кріпацькій поневоленій Україні лунало застереження Тараса Шевченка:
Хто матір забуває,
Того Бог карає,
Чужі люди цураються,
В хату не пускають;
Свої діти – мов чужії…
З найдорожчою перлиною порівнює рідну мову В. Самійленко в однойменному вірші:
Але єсть одна перлина,
Що з усіх найкраща в світі.
Купувать її не можна
Або нею торгувати…
У мові віддзеркалена нелегка історія народу, тому поет ототожнює її зі «сльозою святою», що «за нещасний люд пролита». Думки й почуття людини закарбовано в рідному слові. Тому його треба берегти й цінувати, «як парость виноградної лози». Сучасникам і нащадкам М. Рильський у поезії «Мова» заповідає дбати про чистоту й красу мови, вчитися мудрості у народу, збирати, «як розумний садівник, достиглий овоч у Грінченка й Даля».
Багато українських поетів звеличували багатство, милозвучність, красу рідної мови, бо мова – це найбільший скарб, який подарував нам народ.