Серед творів В. Стефаника на особливу увагу заслуговують ті, де порушується проблема пролетаризації українського села. Майже кожна новела
збірок «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово» — то гостра соціальна драма, трагедія людського життя; безвихідь, прірва, з якими віч-на-віч зустрілося західноукраїнське селянство, що змушене було кидати рідні землі й шукати щастя далеко за їхніми межами. Згадуючи про цей період творчості, В. Стефаник писав: «Я тепер борикаюся з пролетарієм сільським, з палієм, з анархією. Пишу за нею, а властиво за себе. Бо можна свої муки і розпуки класти кому-небудь на плечі, аби ніс межи людей, аби ними зівав на світ, як великою раною… Я не можу цілими днями дрижати в гарячці, ані не можу мозком так обертати, аби видіти все і найменшу гримасу пролетаря».
Особливе враження на читача справляє новела «Камінний хрест». Головні герої новели — селяни, позбавлені найголовнішого, того, що складає сенс життя, або без чого те життя не має жодного сенсу. Вони наділені здатністю у незмірно більшій мірі від інших людей переживати свою муку. Вони не бачать завтрашнього дня, не можуть прогнозувати своє майбутнє. Вони мучаться й терплять…
За своїм настроєм новела «Камінний хрест» трагічна. Але, як стверджує І. Денисюк, трагічна за ситуацією, а не за приреченістю героїв, фатальністю їхньої долі.
Згадаймо життя Івана. Воно пройшло з конем і «возом при праці». Сліди коліс, копит і широченних п’ят бідняка зрушували й тривожили довкілля, ніби стверджуючи єдність землі й космосу, що викликана динамічно-експресивною, але й дуже важкою працею.
Затурканий, але розумний від природи селянин усвідомлює, що далі жити так не зможе, а тому вирішує назавжди покинути рідну землю. Найбільше запам’ятовується епізод, коли Іван і його дружина, вбрані по-панськи, заходять до хати, де зібралися односельці, в очах яких не було радості.
Громада ридала: люди прийшли не на проводи, а на похорони. Дідухів хоронили заживо. Побачивши їх у новій одежі, сусіди раптом збагнули, що їх уже немає, що лише їхні душі залишилися витати над камінним хрестом, «…а розлучені з ними тіла в панськім убранні пливуть зовсім не в Канаду, пливуть на цвинтар».
Такий душевний стан був і в подружжя. Підтвердженням цьому є епізод з тексту: Іван ставить на пагорбі кам’яного хреста, висікає на ньому своє й жінчине ім’я.
Від’їзд до чужої країни розіграв в серці Дідуха зв’язок зі світом. Велика туга лягла на його душу, і здалося селянину-пролетарію, що життя покинуло його, бо він «кам’янів».
Страждання бідняка асоціюється з чорною ріллею, що дрижить під сонцем, а сльоза на очах — вираз того болю, символ нестерпного життя, яке котиться по мертвому камені.
І. Франко всім серцем своїм розумів проблему еміграції. Творчою інтуїцією він відчував: від’їзд до чужих земель — то розрив єдності з рідним середовищем, відчуття майбутньої духовної кризи. А якщо це істина, то чи зможе бути щасливою людина-емігрант?! Безумовно, ні. В одному з віршів циклу «До Бразилії» письменник ще раз підтвердив основну думку новели: на лицях тих, що зібралися на вокзалі, слід терпінь, надій марних; вони — емігранти.
Якщо у вас є готові твори, присилайте їх нам будь ласка за адресою: ukrtvory@ukr.net, підтримайте розвиток сайту!
Твір-мініатюра про весну. Яновський чотири шаблі скорочено читати. Благородний лицар дон кіхот герой і дивак. Володимир сосюра як не любити той край. Володька лобода собор.
Трагічне явище української еміграції в новелах Стефаника