Твір «Захід сонця»
У стрімкому потоці людського життя безліч речей пробігають осторонь, залишаючись непоміченими. Справи частенько заважають нам зупинитись, прислухатись і придивитись, замилуватись і відчути себе свідком чогось звичного, але неймовірного. Чи часто помічали ми, як заходить сонце? Чи залишав нас небайдужим цей рубіж між суєтою дня і таємницею ночі?
Літній день добігає свого завершення. Небесне світило, ніби стомившись стояти високо на небосхилі, потихеньку спускається до лінії горизонту. Його проміння вже не пекуче, а ласкаве і ніжне, як мамина
Потихеньку завмирають звуки і навіть вітер перестає шуміти у верховітті. Сонячний диск вже не сліпучий, а темно-оранжевий, як величезний апельсин. Скісні промені підсвічують хмари, вони набувають незвичного кольору – від яскравого жовтого до ніжного фіолетового, а по всій ділянці передзахідного неба розливається рожеве світло. Сонце ще не покинуло своїх володінь, а у небі, мов переймаючи естафету, з’являється місяць.
Повітря робиться відчутним і прозорим, а у низинках на росяні трави напливають смуги густого молочно-білого туману.
Як тільки сонце торкається краю горизонту, починаються вечірні сутінки. Важко спостерегти той момент, коли світило ніби пірнає за небокрай. Землю повільно огортає темрява. Але ще деякий час, там, де сховалось сонце, залишається його бліда заграва.
Що ще робить захід сонця прекрасним? Відчуття часу. Спливають останні хвилини літньої днини. Хтось відчуває задоволення від виконаної роботи чи переживає залишки відблисків пережитого щастя, чи зі сподіваннями на краще очікує нового дня. А хтось відкриває душу оточуючій красі, живе в ній і разом з нею.
Вечір. Ніч.
Твір «Захід сонця»