Твори з української мови для 6 класу

Коштовні самоцвіти народу

Величезні скарби таїть у собі усна народна творчість. І найбільшою окрасою її є народні пісні.
Як коштовні самоцвіти виграють розмаїттям кольорів, так і народна лірика виблискує багатством найрізноманітніших тем і мотивів.
У народі будуть вічно жити героїчні захисники рідної землі, оспівані в піснях. Завжди будуть хвилювати і зворушувати пісні про кохання, про людські взаємини. Немеркнучими будуть іскорки дотепів, веселощів жартівливих пісень.
У цих невеличких за розміром перлинах

вмістилася вся велич народного досвіду і мудрості. І тому пісня народу, як і його душа, невмируща.

Безсмертна народна пісня
Немає жодної людини, яку б з дитинства не чарувала народна пісня. Починаючи від материних колискових, вона сповнює наше життя ніжністю, розповідає про історію народу, відкриває перед нами світ.
У піснях оспівані неповторні пейзажі рідної землі: її тополі, явори й смереки, зорі, стежечки-доріженьки. У перлинах народної творчості звеличено працю, засуджено ледарство, черствість, байдужість. Прославлено в піснях щедрість і гостинність нашого народу.

Краса пісень сприймається

душею. У цих словах втілено глибокі почуття любові до Батьківщини. І саме тому народна пісня є безсмертною, як і сам народ.

Зернини духовності
Український народ є творцем чудової обрядової пісні. Здавна пов’язана з язичницькими віруваннями, обрядова поезія славила звичайну людину-трудівника, вела її в ідеальну країну вимріяного та бажаного. Перед Новим роком та Різдвом виконувалися щедрівки та колядки. Із «засвіченою» зіркою від хати до хати ходили дружини колядників, бажаючи господарям
Жито, пшеницю та й засівати, Жито, пшеницю, всяку пашницю.
А перед Новим роком дівчата виспівували щедрівки, бажаючи «добрим людям» багатий урожай, здоров’я та «славних гостей».
Відомий український письменник І. Франко писав: «…бідолаха хоч на хвилю бачить себе заможним господарем, у якого подвір’я чисто заметене, хата гарна, світла, в хаті прибрано по-святковому, недостатку нема, а натомість за столом сидять гості, славні та величні… Пісня радує його, а глухе почуття дійсних життєвих клопотів хоч на хвилю уступає на бік, випливає сльозами,- не гіркими, але такими, що облегшують душу. Оце й єсть сила і суть поезії».
Колядки та щедрівки, незважаючи на своє багатовікове існування, не застаріли і несуть в собі духовну красу нашого талановитого народу.

Веснянковий розмай
Навесні пробуджується матінка-природа, несучи найніжніші почуття, радісний неспокій, викликаний, початком польових робіт, сподівання на багатий урожай. М. Костомаров відзначав, що «в цих піснях (веснянках) постійно зустрічаються порівняння й символи, саме тому деякі пісні співаються раніше від інших, ніби узгоджуючись із станом природи.
Люди вірили в магічну силу весни, яка повинна була принести щастя та добробут:
Принесла я вам літечко,
Ще й рожеву квіточку,
Ще й зеленеє житечко,
Ще й озимую пшеницю
І усякую пашницю.
Головною героїнею веснянок була дівчина. її турботи, настрій передавалися в драматичних діях – хороводах. З усіх куточків сіл лився чарівний мотив весняних пісень, що приносили на своїх крильцях маленькі «жайворонки».

Тепло жниварських пісень
Увесь людський вік супроводять пісні: від колискової матері до патріотичних. Жниварські пісні становлять окрему сторінку в історії зародження й розвитку усної народної творчості.
Жниварський обрядовий цикл пісень становить згусток хліборобської гордості за результати своєї праці. У ньому струменять мрія про добробут, любов до рідної землі. Землероби звертаються до ниви, сонця, знарядь праці з надією на благополучне завершення робіт:
Ой кресали серпики на горі, Дожинали житечко прь зорі. Ой кресали серпики, кресали, Доки ми все житечко дожали.
Жниварські пісні пройняті оптимізмом, любов’ю до рідної землі. Як колоски пшениці в полі, котять вони свої мелодійні хвилі по українських просторах, прославляючи людину-трудівника.

Глибинний світ історичної пісні
Українські історичні пісні є славою народу, предметом його національної гордості. Вони були вірними супутниками історії нації, яка пройшла тернистими шляхами принижень, поневірянь, зради. Історичні пісні – згусток благородних ідеалів, що був рушійною силою дійової любові до батьківщини. Нам відомі пісні про напади турецько-татарської орди та визвольну боротьбу 1 848-1854 років під приводом Богдана Хмельницького, про славних ватажків народних повстань та героїчні подвиги українського народу.
Відома українська письменниця Марко Вовчок відзначала, що «…краще від українських пісень нема ж в усьому світі великому». Бо в них струменить світлий оптимізм, властивий народній творчості. Пісні були складені кобзарями, що закликали воїнів на боротьбу із загарбниками, творили славу їхній хоробрості. М. Рильський писав у поезії про вічність історичної пісні:
Линуть звуки благовісні, В’ється радість, наче птах. Наша дума, наша пісня Не загине у віках.

Перший байкар
Байка – дивний витвір мистецтва, в якому віддзеркалений критичний людський розум. Це один із сатиричних жанрів, який зародився ще в античні часи й розвивається і сьогодні.
Хто ж був першим байкарем? Легенда розповідає, що ним був римський раб Езоп. Першу згадку про цю людину було знайдено в працях відомого старогрецького історика V ст. до н. е. Геродота.
Езоп описаний некрасивим, горбатим рабом учителя філософії Ксанта. Пізніше байкар був викуплений з рабства й служив при дворі лідійського царя.
Найдавніша збірка байок Езопа, яка дійшла до нас, містить близько двохсот творів. Талановитий байкар виражав і захищав інтереси простих людей. Він вважав, що в світі, де панує зло, людина повинна вміти завжди постояти за себе. У творах Езоп не сміється над людськими вадами, а намагається навчити викорінити їх.
Один із дослідників античної байки М. Гаспаров відзначав: «…він (Езоп) раб, але мудріший за вільних; він некрасивий, але вищий за красенів». Вищий і мудріший, бо вчив людей жити серед боротьби добра і зла, правди і кривди.

Пробудження таланту (за повістю С. Васильченка «У бур’янах»)
Як народжується талановитий письменник? Чому його світобачення відрізняється від світосприйняття пересічної людини? На ці питання можна знайти відповідь в уривках з повісті С. Васильченка «У бур’янах», де художньо змальовано дитинство видатного українського поета Т.Г. Шевченка. Характер свого героя, його духовний світ повістяр подає в розвитку.
Малий Тарас ріс надзвичайно допитливим. Його цікавило, звідки сходить сонце, де стоять залізні стовпи, що підпирають небо, і ворота, куди сонце заходить. Хлопчика захоплювали мелодійні пісні, що заронили в серці майбутнього поета римовані зерна, які згодом проросли буйною зеленню геніальних віршів.
Тарас гостро сприймав прояви будь-якої несправедливості, бо рано пізнав гіркоту сирітства, поневіряння по наймах.
Та виріс я в наймах, в неволі. Та не було долі ніколи…-
лунав журливий спів хлопця, «ніби намагаючись мури якісь розбити». Мури кріпацтва, які не давали свободи вибору майбутнього шляху. Але, незважаючи на важке життя, ясне сонце, до якого нестримно тяглося серце маленького генія, вказувало на вірний шлях творчого служіння людям.

Своєрідність краси рідної землі у вірші Т. Шевченка «Зоре моя вечірняя»
Т. Шевченко був палким патріотом. Рядки його геніальних віршів сповнені любові до України, її широких просторів, безмежних ланів, неосяжного неба. Нас чарують пейзажні картини:
Село на нашій Україні -Неначе писанка село, Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади…
Здавалося б, що на такій землі повинні щасливо жити люди. Але слова «неволя», «недоля» вказують на те, що в мальовничому куточку України панують закони соціальної нерівності. Кобзар говорить, що «сам Бог витає над селом», і в той же час бажає палатам «терном порости».
Отже, змальовуючи красу рідного краю, автор з невимовним сумом розповідає вечірній зорі, що на величній землі панує несправедливість, яка примушує палке серце патріота стискатися від болю за долю рідного народу.

Використання мотивів античної літератури в оповіданні П. Куліша «Орися»
Відомий український письменник XIX ст. П. Куліш намагався в своїй творчості використовувати мотиви античної літератури. Яскравим прикладом цього є оповідання «Орися», навіяне Гомеро-вою «Одіссеєю». Письменник переніс події давньогрецького епосу на старосвітську Україну.
Дочка феацького царя Алкінея Навзікая перетворилася на кра-суню-сотниківну Орисю, а цар Ітаки Одіссей – на «миргородського осауленка, отамана у своїй сотні».
Оповідання «Орися» є взірцем широкого використання українського фольклору. Образ дівчини змальований у народно-пісенному дусі: «як поглянеш на дівоцьку вроду, то здається тобі, що вже ні на землі, ні на небі нема нічого кращого».
Автор ввів у твір романтичну легенду про золоторогих турів та князя, що не може знайти дорогу до рідного міста.
Отже, широке використання мотивів античної літератури в поєднанні з національним колоритом робить оповідання незвичайним, самобутнім.

Зображення сили материнського почуття в оповіданні Марка Вовчка «Горпина»
Марко Вовчок – авторка творів, у яких змальовується тяжке життя бідного народу. її оповідання вражають силою почуттів і переживань простих людей.
В оповіданні «Горпина» Марко Вовчок зобразила долю бідної жінки-кріпачки. Весела від природи Горпина була дуже щасливою після того, як у неї народилася донечка. Та недовгим було її щастя. Недовго сім’я милувалася «славним, веселим і здоровим дитяточком». Саме тоді, коли донечка захворіла, Горпину змушують виходити на панщину. На пана треба працювати, «…а не з дитиною панькатись!» Не маючи змоги ні доглядати, ні лікувати свою дитину, Горпина йде на панщину і втрачає свою єдину дитину. Цього горя не витримує материнське серце, і Горпина божеволіє. Марко Вовчок у своєму оповіданні майстерно описує силу материнського почуття, викриває бездушність, жорстокість, несправедливість кріпосників, які безжально нівечать життя простих людей.

Викриття несправедливого судочинства в байці Л. Глібова «Щука»
«Українським Криловим» називають найвидатнішого байкаря в Україні Леоніда Глібова. У творах талановитий письменник викриває феодальне та буржуазне судочинство. Найвиразнішою є байка «Щука» – зразок сатири на панський суд.
Страшні злочини скоїла Щука: «Того заїла в смерть, другого обідрала». Отже, звинувачення цілком слушні, судді змушені жорстоко покарати «катюгу». Але стряпчий проголошує таку промову перед добренькими й плохенькими суддями, яка вимагала найжорстокішого вироку Щуці:
Щоб більше жаху їй завдать І щоб усяк боявся так робити,-У річці вражу Щуку утопити!
Таким чином, кара перетворилася на милість, і «Щуку кинули -у річку». Л. Глібов викрив несправедливий царський суд, який виправдовував багатих, жорстоких кривдників, хабарництво та кругову поруку чиновників.

Трагедія селянської родини в оповіданні Панаса Мирного «Морозенко»
Панас Мирний – геніальний майстер зображення побуту українського народу після скасування кріпацтва.
В оповіданні «Морозенко» відображено життя бідної селянської родини, зокрема, доля вбогого хлопчика Пилипка. Цей твір починається сумною драмою і закінчується трагедією: маленький Пилип-ко, аби втішити в тяжкому горі матір, потайки їде до хрещеного батька за новорічним подарунком, але збивається з шляху й замерзає в глухому лісі. Над холодним тілом дитини вмирає й нещасна мати – в неї розірвалося серце.
Отже, в оповіданні зображені реальні картини буденного життя селян, з болем та горем, радощами й утратами. Чи Морозенко став головним винуватцем трагедії? Звичайно ж, ті, хто створив Катрі та її сину нестерпні умови життя. Злидні вигнали дитину з хати. Навіть сусід після смерті Пилипка вимовив такі жахливі слова: «Раніше вмерло, менше горя знатиме». У цих словах – гірка правда про злиденне життя селян у суспільстві другої половини XIX ст.

Кожен повинен боронити рідний край (за оповіданням Б. Грінченка «Олеся»)
Борис Грінченко – відомий український письменник – приділяв особливу увагу змалюванню дітей, які чарують неповторністю характерів, чистотою помислів та вчинків.
Оповідання «Олеся» починається розповіддю про далекі часи. У селі серед боліт на Волині жив старий козак Данило. Після турецького полону він повернувся в рідне село, прийняв до себе двох сиріт: дівчинку Олесю та хлопчика Михайлика.
Частенько Данило розповідав дітям, як знайшов їх серед трупів біля мертвих батьків. На дітей справляли велике враження не лише спогади, а й дідові слова: «Кожен чоловік повинен боронити від усякого ворога рідний край, не жаліючи свого життя».
І одного разу прийшов час випробування. Діти пішли в ліс п ягоди. І раптом побачили татар. Дівчинка одразу прийняла рішення-послала Михайлика попередити селян про небезпеку, а сама пішл попід лісом у протилежний бік, відволікаючи ворогів.
Дівчина кружляла поміж боліт, а потім зупинилась і сказал татарам: «Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відціль». Татарин ударив Олесю ножем у груди, «її голівонька схилилась, і чист-душа покинула тіло».
Селяни ховали хоробру дівчину, розуміючи, що вона загинула, рятуючи їх. Над могилою дід Данило промовив слова: «Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя!»
Ці слова має запам’ятати кожен, хто хоче прожити життя як вірний син рідної землі.

Невмирущість рідного слова (за віршем 0. Олеся «Рідна мова в рідній школі»)
Олександр Олесь – тонкий лірик і водночас поет з мужнім громадянським голосом, що гнівно засуджував реакційну політику переслідування української культури.
Як справжній патріот, письменник вважав за обов’язок спрямувати силу свого таланту на захист рідного слова. Олександр Олесь утверджував думку, що, втративши рідну мову, людина зрікається і перших материних слів, і колискових пісень, і рідної землі. А якщо передаватиметься з покоління в покоління рідна мова, то і в скрутний час людина сподіватиметься на краще:
Ні! В кім думка прагне слова, Хто в майбутнім прагне жить, Той всім серцем закричить: «В рідній школі рідна мова!»
Світлим променем живе серед нас поезія О. Олеся, пронизана щирою любов’ю до рідної мови.

Гармонія людини й природи (за віршем П. Тичини «Гаї шумлять…»)
Світ поезії чарівний і неповторний. Він може схвилювати людину, пробудити в душі різні почуття й переживання. Особливо, коли поетичне слово створене справжніми майстрами, що можуть торкнутися струн людської душі.
Викликає захоплення поезія неперевершеного митця Павла Тичини «Гаї шумлять». Цей вірш сповнений радісним світосприйняттям, зворушливістю перед прекрасним. Ліричний герой твору відчуває красу природи душею, тому зображує її, як живу істоту. Гай здається йому замріяним, хмарки на небі біжать, ріка «горить-тремтить, як музика». Людина і природа гармонійні, бо їх настрої тісно переплітаються, змінюються від радісного очікування світлого суму. Ліричний герой, милуючись навколишньою красою, дивується своїй єдності з природою.
Майстерно зображуючи красу рідного краю, Павло Тичина висловлював свої патріотичні почуття, синівську любов до України.

Гімн природі (за поезією П. Тичини «Гаї шумлять…»)
Павло Тичина є одним з найулюбленіших поетів нашого народу. Великою майстерністю відзначений вірш «Гаї шумлять…», в якому струменить захоплення людини красою природи рідного краю. У поезії використані образи, що часто зустрічаються в народних піснях: гаї, ріки, ластівки, хмари:
Гаї шумлять –
Я слухаю.
Хмарки біжать –
Милуюся.
Милуюся-дивуюся, Чого душі моїй Так весело.
Відтворюючи красу рідного краю, П. Тичина викликає в нашій уяві дзвін, думки:
Гей, дзвін гуде -Іздалеку.
Думки пряде – над нивами.
Безмежні поля порівнюються з морем, що купають людину у хлібних нивах-приливах. Відчувається світло золотосяйного сонця, яке сипле на землю промені на поверхні ріки.
Хвалебний гімн на честь природи переростає в поезії в гімн людині.

Любов до народної пісні в поезії М. Рильського «Пісні»
Лірика Максима Рильського зросла на благодатному ґрунті народної творчості, зокрема, піснях. Поезії майстра слова підкорюють щирістю й добротою, любов’ю до надбань рідного народу.
Вірш «Пісні» – гімн талановитому українському народу – створювачу надзвичайного скарбу, який чарує й полонить, хвилює й закликає. М. Рильський називає пісні цілющими травами, «в них юність виникає друга, висока світиться душа». При всій високості любові до національної пісні автор підкреслює думку про те, що необхідно з такою ж повагою ставитися до культурного надбання й інших народів:
У кожній мові, в кожнім слові Краси майбутнього шукай, Де в неохмареній любові Розквітне світу небокрай.
Без високої поезії М. Рильського не можна уявити українську літературу, без його імені був би неповним список діячів історії культури українського народу-творця.

Твір-мініатюра. Пісня
У красі майбутнього – мелодійна українська пісня, що пронесла через віки любов, сум, гнів, усміх народів.
Лунає пісня… Висока світиться зоря… З кожним звуком окрилюються почуття від сонячної прийдешності.

Ставлення до природи у «Мисливських усмішках» Остапа Вишні
Усе своє життя Остап Вишня був з народом і йому віддав свою працю. Його твори вміщують душевну щирість і любов, а також безкомпромісність до всього нечесного, негідного. Сміх письменника викривальний і повчальний.
Любив і тонко відчував Остав Вишня природу рідного краю. Тому в його «Мисливських усмішках» гуморески є одночасно і ліричними творами, що оспівують красу природи. У центрі усмішок -веселі, дотепні люди, які оповідають мисливські побрехеньки. Вони, як і сам Остап Вишня, кохаються в пташинці й звіряткові, деревці й квіточці. Натхненно описує автор маленьку пташку в усмішці «Перепілка»: «Чудесна пташка. Сіренька, з чорненькими на пір’ячку крапочками. Мініатюрна курочка. Вилупить свої жовтенькі, пухнасті перепелятка, отакусінькі, водить їх за собою й квокче».
Гнівно звучать слова гумориста, викриваючи руйначів природи, яких навіть людьми назвати не можна: «Браконьєр – це, власне кажучи, людина тільки зверху…» («Дика коза»)
В основі всіх «Мисливських усмішок» Остапа Вишні лежить глибока любов до всього живого, до рідної природи, до людей, які її охороняють.

Весна на журавлиних крилах (за віршем В. Сосюри «Гей, рум’яні мої небокраї»)
Бувають такі хвилини в житті, коли піднімається в душі бажання поділитися з оточуючими найпотаємнішими думками, відкрити їм своє серце, розповісти про радощі та сум. Поезія В. Сосюри під-корює нас саме таким підходом до творчості. Павло Тичина писав про Сосюру: «Майже в кожному творі він, немов дитина, весь перед читачем, нічого не приховує: ані торжества, ні болю. Таке благородство характеру властиве лише людям великої душі й обдарованості».
Вірш «Гей, рум’яні мої небокраї…» відкриває сторінку захоплюючої книги про природу рідного краю. В Україну прийшла веселкова весна, що порівнюється з усмішкою дитини:
Пролітає над полем, над гаєм, Сипле квіти з ясного чола, їй у відповідь серце співає, Скільки в ньому і світла, й тепла!
От що таке світ прекрасного! Ми ходимо його стежками за поетом, відчуваємо ту красу й стаємо благороднішими. Володимир Сосюра писав: «… людина може змінюватися на краще… коли пишеш про хороше, то й сам станеш кращим». Тому поезія славного художника слова нагадує провесну, яка несе на журавлиних крилах тепло й радість.

Надія на перемогу (за віршем В. Сосюри «Весняний сад, квітки барвисті…»)
В. Сосюра – співець високострунної музи, яка кличе й веде в світ краси, добра, творчості. Талановитого поета називають чарівником слова, ліриком боротьби і кохання, соловейком весни й – молодості.
У поезії «Весняний сад, квітки барвисті…» висловлена висока синівська любов до України, яка допомагала вистояти в буремні роки Великої Вітчизняної війни. Рідну землю шматували круки -фашистська чума, «втоптали чоботи криваві» намисто й квітки. Україна вважається автору матір’ю, розіп’ятою на хресті.
Але надія на перемогу переконливо звучить у рядках:
Луна пісень кругом полине,
Тебе ми знімемо з хреста,
І ти воскреснеш, Україно,
Моя ти страднице свята! У 1941 році пролунали ці слова-клятва з вуст письменника-патріота, який був упевнений у надзвичайній стійкості й мужності нашого народу.

Жити й творити для Вітчизни
(за віршем В. Сосюри «Хто в рідному краї    )
З думою та піснею про Вітчизну пройшов Володимир Сосюра свою життєву дорогу, її сухе груддя й вибоїни, круті спуски та натхненні підйоми.
У вірші «Хто в рідному краї…» поет-патріот замислювався над долею людей праці, які, не шкодуючи сил, намагалися зробити Україну багатшою, щасливішою у поступі до майбуття. Перед нами -металурги й хлібороби, вчителі й військові. Це вони «люблять Вітчизну свою» й називають її лагідною й турботливою матір’ю.
Поет закликав сучасників жити й творити для Батьківщини:
Вона ж, як весна, молода!
Для неї, для неї і жити, й творити
Під прапором миру й труда!
Кожний трудовий день рідної країни викликав у душі Сосюри радісний відгомін. Поет висловлював свою гордість за успіхи людей, «що будують квіт щасливий».

Хліб – усьому голова (за поезією П. Воронька «Пахне хліб»)
«Хліб наш насущний дай нам на кожен день»,- молили Всевишнього наші предки.
Сучасні письменники часто звертаються до образу хліба.
Платон Воронько в поезії «Пахне хліб» з надзвичайною ніжністю й любов’ю говорить про хліб:
Пахне хліб, Як тепло пахне хліб! Любов’ю трударів І радістю земною.
Дійсно, хліб – це наша національна святиня, це невтомна праця людини-сіяча, це його душа. Кругла, світла, запашна паляниця -досвід народу, дух пращурів, оберіг нашої землі. Зараз хліб – це вимір добробуту, багатства і щастя.
І сонцем, що всміхається весною, І щастям наших неповторних діб -Духмяно пахне хліб!
Тож вклонімося святому хлібові, бо в ньому – душа українського народу, наше майбутнє.

Шануймо святиню – хліб (за віршем П. Воронька «Пахне хліб»)
Здавна хліб уважався мірилом людської совісті. Хлібом-сіллю зустрічали друзів, молодят, немовлят. Слово «хліб» завжди викликало в людей особливе почуття святості. Відомий український поет Платон Воронько написав вірш «Пахне хліб», в якому висловлює особливу любов до виплеканої людськими руками паляниці:
Як тепло пахне хліб!
Любов’ю трударів
І радістю земною. Поет порівнює хліб із сонцем та щастям. Бо для кожної людини окраєць свіжого хліба – символ багатства, достатку. Тому його завжди берегли, ставилися, як до святині.

Твір-мініатюра. Хліб
З маленьких вусатих колосочків народжується диво – духмяна паляниця. У ній криється таємниця людського натхнення, любові й ніжності.
Щастєдайна зернинка – в рученятах малечі, що пронесуть її крізь роки й десятиліття. У вічність…

Щире слово вдячного сина (за віршем П. Воронька «Школа батьків»)
Повага до старших, батьків завжди вважалась в українців рисою, притаманною справжній людині. Вірш П. Воронька «Школа батьків» -щире слово вдячного сина батькові й матері, які вчили дитину найголовнішому в житті – праці й любові до пісні:
Привчав мене батько трудитись до поту, А мати – любити пісні. Спасибі вам, рідні, за щиру турботу, Наука згодилась мені. Сучасні композитори поклали на музику понад п’ятдесят віршів П. Воронька. Це свідчення таланту, працездатності письменника, який з самого дитинства усвідомив істину: справжньою людиною можна стати тільки завдяки роботі над собою. Поет звертається й до сучасників із закликом виховувати у власних дітей «серце крилате, бо їм наше завтра нести».
Отже, виховання працелюбності та любові до пісні передається в нашого народу з покоління в покоління. Життя й творчий шлях П. Воронька – яскраве свідчення вдячності справжньої людини батькам.

Храм природи (за віршем М. Вінграновського «Грім»)
Микола Вінграновський порадував наймолодших своїх читачів збірками «Андрійко-говорійко», «Мак», «Літній ранок», «Ластівка біля вікна» та іншими дивовижними поезіями. У віршах поет багато уваги приділив зображенню природи. Він захоплюється її чаром, красою, таємничістю.
У вірші «Грім» письменник відтворює фантастичні картини:
Грім жив у хмарі, і з гори Він бачив, хто що хоче: Налив грозою грім яри, Умив озерам очі.
Ми бачимо, що образ грому в постійному русі, в змінах. Він «натрусив зі сливи слив», вирішив допомогти груші. Незважаючи на похмурість, грім підкорює щедрістю та добрим настроєм. Його, наче живу істоту, хвилюють турботи дерев:
І дядько-грім сказав собі: «Потрушу я грушу, Бо небеса вже голубі Я покидати мушу».
Поет відкриває красу природного явища, що входить несподівано в нашу свідомість. Не такими вже й страшними здаються громовиці, бо приносять стільки корисного на землю. Після грози, рясного дощу оновлюється все живе.
Творчість Миколи Вінграновського невичерпна. Вона – храм людського духу й краси природи, де затишно кожному, хто любить справжню поезію.

Твір-мініатюра. Грім
Земля – у розливах громовиць. Спалах – життєдайна злива. Спалах – гуркіт – луна над садами.
Вітер гне додолу важкі від плодів дерева. Спалах – гуркіт – луна…
Сливи й груші лежать горілиць, омиті кришталевими краплинками дощу.
Добрий грім збирає врожай.

Поезію творить любов (за віршем Д. Павличка «У дитячому серці жила Україна»)
Відомий український поет Дмитро Павличко написав таку фразу в своїй автобіографічній нотатці: «Поезію творить любов…» Тим самим він підкреслив думку про те, що талант письменника плекається з дитинства любов’ю до батьків, рідної землі, мови.
У вірші «У дитячому серці жила Україна» поет пригадує злиденне життя на Західній Україні. Стару школу, де вчителі карали українських дітей за «мужицьку» мову.
Хлопчик леліяв мрію про краще майбуття, про вільний розвиток рідного слова.
Отже, з любові починається Україна, яка замінила поетові матір, з любові починається сонцесяйна поезія Дмитра Павличка.


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд
(10 votes, average: 3,30 out of 5)


Твори з української мови для 6 класу