Твори з літератури для 7 класу

Уславлення патріотизму українського козацтва в народних думах

Українські народні думи відображали події героїчного характеру, підносили ідею патріотизму. У них возвеличувалась звитяжність героїв борців за незалежність вітчизни. Герої народних дум наділені незвичайною силою, мужністю, розумом, кмітливістю. Таким узагальненим образом захисника рідної землі є козак Голота. Це відважний і дужий воїн, який завжди готовий захищати свій край від ворогів. Він розважливий, впевнений у своїх силах, досвідчений, спритний.

Мужній

герой Самійло Кішка з однойменної думи п’ятдесят чотири роки пробув у турецькій неволі, але не скорився ворогові, а у слушний час організував повстання козаків і вивів їх додому. У думі «Іван Богун» оспівуються народні герої України, активні учасники національно-визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Богдан Хмельницький та Іван Богун. Українські народні думи утверджують високу патріотичну свідомість народу, щире співчуття до невільників, вірність батьківщині, поняття совісті та моралі.

Славетна героїня Маруся Богуславка

Справжнім літописом українського життя стали народні

думи. Народні співці засвідчили героїчні і трагічні сторінки вітчизняної історії, емоційно і пристрасно оспівали славетних воїнів-козаків, справжніх патріотів своєї землі.

Окреме місце посідає «Дума про Марусю Богуславку», яка, на відміну від інших, уславила подвиг жінки. Знаємо з історії, що татари своїми набігами спустошували українські землі, а люд зганяли в полон. Безліч молодих хлопців і дівчат змушені були все життя провести в неволі. Схожа доля і у Марусі Богуславки. Це не історична особа, а узагальнений образ жінки-полонянки, яка потрапила в неволю і одружилася з турецьким султаном. Та й на чужині не забула вона Україну. Бажає допомогти співвітчизникам визволити їх, на ясні зорі, «на тихі води, у край веселий, у мир хрещений». Сімсот людей завдячують їй своїм порятунком після тридцяти літ неволі.

Я дуже співчуваю Марусі Богуславці, тому що вона гірко сумує за Батьківщиною, але волею злої долі «вже потурчилась, побусурменилась». В той же час вона розуміє, що все те чужинське «лакомство» — «нещасно». Мені здається, що в цих словах звучить її зневага до самої себе.

Я захоплююся мужністю і розумом дівчини, ім’я і подвиг якої увічнено в думі.

Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси?

Глибоко зворушила мене народна балада «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси».

Із вражаючою виразністю в ній протиставляються дві жінки: свекруха і невістка. Дівчина щиро і чесно «навік полюбила молодого хлопця». Чого б іще бажати його матері? Але та зненавиділа свою невістку. Як тільки син пішов у солдати, закляла її так, що та «до сходу сонця тополею стала». Але злодійка не зупинилася на тому — воліла б, аби тополина була зрубана руками її сина. А дівчина, навіть ставши тополею, не втратила любові й ніжності: «Не рубай, коханий, бо я — твоя мила». А зворушливий рядок «На моєму листі спить твоя дитина» підтверджує, що занапащене було не одне життя.

Я теж колись вийду заміж. Але не доведи Господи мати таку свекруху.

Розмаїття українських пісень

Навчаючись у школі, ми читали твори усної народної творчості. Народні пісні вивчали щороку. А коли в сьомому класі я ознайомилася із ліричними піснями, то ще раз переконалась, що не дарма говорять, що українці — співуча нація.

Пісня була моєму народові оберегом усе життя, була найближчим товаришем, допомагала в найтяжчі хвилини лихоліть. Але в кожну епоху життя нашої країни пісні звучали по-різному, відтворюючи історію життя і боротьби нашого народу, їх переживання, мрії, прагнення.

Пісня увібрала в себе найніжніші почуття кохання і розлуки, гіркої долі і смутку, радості і печалі, оповідаючи про життя людини. Українські пісні вражають своїм безміром і величчю, своєю тематикою: обрядові, історичні, родинно-побутові, суспільно-побутові, літературного походження. І кожний вид має безліч підвидів. От хоча б взяти обрядові пісні. За жанром вони поділяються на колядки, щедрівки, веснянки, жнивні, русальські, купальські, весільні, голосіння. Усі пісні надзвичайно мелодійні, чарують красою образів, пахнуть весняними дощами, запашними чорнобривцями, духмяним хлібом. Неповторність і незбагненність української пісні лікує душу і серце.

Я люблю задушевні українські пісні. Вони розкривають переді мною світ краси, життя людей, природу рідного краю.

Відгук на пісню «Заповіт»

На уроці української літератури, вивчаючи поезію Т. Шевченка, учителька дала нам можливість послухати пісню «Заповіт». Вірш Т. Шевченка ми вже знали напам’ять, і от — пісня.

Мелодія «Заповіту» пройнята мінором, але в ній немає суму і безнадійності, пов’язаних із думками про смерть. Музика звучить оптимістично, життєстверджуючи. Правда, спочатку повільно і неголосно, але мужньо, без усякого суму. Потім на словах «серед степу широкого» спів посилюється, голоснішає, викликає враження величі і безмежності неозорих українських степів. На словах «на Вкраїні милій» звучання пісні знову спадає, зменшується, і ця фраза звучить тихіше, відчувається безмежна любов до свого краю.

Другий куплет співають голосніше, ніж перший, і на словах «як реве ревучий» досягає найбільшої сили. Так композитор передає могутність стихії, непоборного, невгамовного Дніпра.

У третьому куплеті мелодія звучить у прискореному темпі, рішуче, з гнівом до ворогів.

Останній куплет виконується з глибоким ліризмом і теплом, мрійно і натхненно, з упевненістю в кращій долі свого народу.

Пісня «Заповіт» викликала в мене схвильовання. Слухаючи її, я вперше захотів співати за грамзаписом. Я вважаю, що ця одна мелодія Г. Гладкого, полтавського учителя, прославила його навіки.

Заповіт нащадкам

Заповіт — це висловлення останньої волі людини. Заповіт митця — ліричний твір, в якому той висловлює своє бажання не лише особистого, а й громадського, суспільно-політичного характеру.

Тарас Шевченко мріяв бачити Україну вільною і незалежною. У кар-тинах-мріях він малює повну єдність чарівної природи і життя її трударів. У поезії «І виріс я на чужині» поет, мріючи про справедливе суспільство, поетично відображає прекрасну картину всенародного щастя та вільного життя. Відчувається турбота Т. Шевченка про долю рідного народу, про його майбутнє і в поезії «Заповіт». У вірші поет звертається до рідного народу з наказом:

… вставайте, Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

У цих рядках висловлене його заповітне бажання, здійсненню котрого він віддав усі сили і помисли. Це програма його життя, за виконання якої він мужньо боровся. Помираючи, він заповідає нащадкам порвати кайдани неволі і побороти ворогів і недругів, що несуть зло на рідну нашу землю. Т. Шевченко впевнений, що народ збудує нове суспільство — «велику сім’ю, вольну, нову». Друге прохання особисте і дуже скромне. Нехай не забудуть його, хай інколи згадають «незлим тихим словом».

Твій заповіт виконаний, Тарасе. Тебе ніколи не забуде Україна.

Моє враження від оповідання О. Довженка «Воля до життя»

Оповідання про війну О. П. Довженка — це великої сили твори, які в ті грізні роки допомагали людям вистояти і перемогти. Багато з них про реальних людей і невигадані події, бо письменник сам пройшов дорогами війни.

Мене дуже вразило оповідання «Воля до життя». А слова: «Є воля — є людина! Нема волі — нема людини! Скільки волі, стільки й людини» примусили й мене замислитися над своєю волею і вчинками.

Я був вражений тим бажанням жити і боротися за своє життя зраненого Івана Карналюка. Навіть хірурга, який, здавалось, вже все бачив на війні, вразила сила волі пораненого, життя якого ледь у знівеченому тілі. Мужність, бажання жити воїна прогнали і втому хірурга, який почав працювати натхненно, рятуючи воїнові життя.

А епізод, коли палата аплодувала Іванові після повернення з операційної,— це епізод, який і нас вчить жити, боротися за життя, дошукуватись своїх вершин буття, з надією дивитись у майбутнє.

Оповідання О. Довженка примусило мене і моїх ровесників замислитися над ціною і сенсом нашого життя, над такою рисою нашого характеру як воля. Це оповідання мені так сподобалося, що я почав читати й інші твори письменника.

Роздуми над поезією

(За віршем В. Симоненка «Ти знаєш, що ти — людина?»)

«Ти знаєш, що ти — людина?» З таким вимогливим запитанням звертається Василь Симоненко до кожного свого читача. Без зайвих слів і «красивостей», чітко, ясно, лаконічно. Задуматися має кожен. Хто я в цьому світі? Навіщо живу? З відповідями на ці питання рано чи пізно доводиться визначатися кожній людині. Будучи дуже молодим, Симоненко відчував, що життя надто швидкоплинне, аби розбазарювати його. Автор нагадує про найвищу цінність, неповторність людського життя. Хто не вірить в себе, свої сили, має пам’ятати про свою унікальність на цій землі. Кожен з нас несе відповідальність за себе, тому що тільки «сьогодні усе для тебе». Залишити по собі гарні спогади, добрі діла — нелегка справа. Тому й «жити спішити треба», «кохати спішити треба», аби «не проспати».

Як на мене, вірш надзвичайний. Без розлогих художніх засобів виразності, динамічний, напружений, змістковний. Мені здається, що настановами, проголошеними в поезію, керувався насамперед сам Василь Симоненко. І хоч прожив лише 28 років, він «не проспав» своє життя, а встиг злетіти за цей час яскравою зіркою не виднокрузі української культури. Був митцем. Був людиною.

Мрія про вільну Україну (за віршем Т. Шевченка «І виріс я на чужині…»)
Тарас Григорович Шевченко в своїй творчості правдиво відтворював життя українського народу, його жадання здобути волю. Це поєднувалося з пекучими переживаннями за долю Вітчизни.
Такі почуття зображено у вірші «І виріс я на чужині…», де переплітаються мотиви суму за рідною стороною й болюче розчарування рабським становищем народу. Ліричний герой, відірваний від рідного краю, прагне опинитися на Батьківщині. Коли йому довелося там побувати, то прекрасні картини природи зразу ж затьмарилися тяжким становищем народу. І спогади про дитинство, які мали б бути лише приємними, тільки посилюють переживання. Бо згадується, як мати «поклони тяжкії б’ючи, Пречистій ставила, молила, щоб доля добрая любила її дитину…», не змогла зробити щасливим свого сина. І доля ліричного героя – це лише частка загальнонародної недолі:
Аж страх погано

У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди;
повсихали Сади зелені,
погнили Біленькі хати…

Люди змирилися з таким існуванням: «німі на панщину ідуть, і діточок своїх ведуть!..» Поет підкреслює, що такі явища спостерігаються по всій країні:
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві…
Ліричний герой страждає на чужині, нещасливий він і вдома. Цей вірш – біль душі поета, яка прагнула найкращої долі для України. Кобзар мріє про спокій, свободу, добро для Батьківщин Щастя народу – це те, чому присвятив великий геній все своє життя.

Справжній син України (за віршем П. Грабовського «Сон»)
Усе подвижницьке життя Павла Грабовського, вся його пристрасна поезія були віддані Україні. Він працював, боровся і поневірявся.
Поет любив Україну. Тому її образ часто зустрічається в йог поезіях. У вірші «Сон» ліричний герой згадує в тюрмі «зелений га пахуче поле» рідної землі. Але всю цю красу перекреслює реал ність: «…там знудилась мати, і знудьгувалася сестра».
Болить поетові народне горе, його нужденне тяжке життя, в яком не залишилося ні крихти надії:
Поблідло личко, згасли очі, Надія вмерла, стан зігнувсь…
Не дають йому спокою важкі думи. І хвилюють ліричного геро не тюрма та власні страждання, а болі та муки рідного краю.
Україна, її щасливе майбутнє, її невмирущість – ці мотиви при таманні творчості справжнього сина українського народу. – Павла Грабовського.

Співець народний (за віршем Б. Лепкого «Журавлі»)
Богдан Лепкий – тонкий і ніжний лірик. Його поезія ввібрал в себе красу народної творчості, біль рідної землі.
Вірш «Журавлі» навіяний долями багатьох українців, що змушені були покидати свою землю. Люди втрачали свою Батьківщину, не сподіваючись її більше побачити:
Чути: кру! кру! кру! В чужині умру, Заки море перелечу, Крилонька зітру.       ,
Образ журавлів бентежить думку про повернення, бо вони тільки на деякий час покидають рідні місця.
Ця поезія бере свої витоки з пісні, тому і знана вона була як народна пісня. Співали її в Німеччині, в Канаді, в Австралії – скрізь, куди емігрували українці. Поет розкрив трагедію людини, яка втрачає найдорожче.
Талановитий митець, несправедливо забутий на довгі роки, своїм поетичним словом оспівував Україну, тужив разом з її народом, цим здобув пошану земляків і збагатив українську культуру.

Тема збереження рідної мови в творчості М. Рильського
Рідний, рідна, рідне – корень народу і роду. Рідна матуся і рідний тато, рідна земля і рідна Україна, рідна мова. Поки живе мова -доти живе й народ. Але чому так трапляється, що діти відрікаються від рідної мови? Чому забувають те, що набуто віками?
Це болюче питання завжди хвилювало кращих майстрів українського слова: Лесю Українку, Івана Франка, Тараса Шевченка. Більшість своїх поезій присвятив рідній мові й Максим Рильський. Він порушував проблему трагічного минулого української мови у вірші «Рідна мова»:

Хотіли вирвати язик,
Хотіли ноги поламати,
Топтали під шалений крик,
В’язнили, кидали за ґрати.

Але заборонити слово не може жоден сатрап, поки є люди, що закликають берегти рідну мову:

Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде…

Автор заповідає майбутнім поколінням берегти рідне слово. У цьому виявляється відданість письменника своєму народові, мові, Україні.

Екологія душі (за віршем М. Рильського «Мова»)
В останні роки набуло поширення словосполучення «екологія душі». Воно означає відчуженість від рідної мови, історії, культури взагалі, що призводить насамкінець до деградації душі. Як же зберегти молоді серця від зчерствілості, розум від спустошення?
Відповідь на це питання може бути одна: повернути святість словам: мати, мова, Батьківщина, земля. Викоренити паростки байдужості піклуванням про прийдешність. І допоможе нам у цьому рідна мова, яка є духовним багатством української нації.
Відомий український поет М. Рильський у своїх поетичних творах закликає бути уважними до рідної мови. Блискучий знавець її скарбів, він звертався до сучасників і наступних поколінь:

Мов парость виноградної лози
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде…

Поет радить вчитися у народу, бо в нього кожне слово – то перлина, то праця, то натхнення, то людина. Він наголошує на потребі домагатися високої мовної культури, частіше «заглядати у словник», повертаючи святість одвічним цінностям. Тільки так збережемо душі й розум від спустошення.

Звеличення хлібороба у вірші «Спасибі» М. Рильського
Багато творів М. Рильський присвятив народові, його працьовитості, духовній красі. Поет славив все те, що було створене розумом і роботящими руками людини.
У вірші «Спасибі» М. Рильський возвеличує працю хліборобів. З давніх-давен український народ понад усе цінував хліб, сіль та честь. Хліб – символ багатства, гостинності, працьовитості. Земля любить тільки старанного, дбайливого господаря, сенс життя якого в «чеснім хліборобськім щасті». Хліб – символ невмирущості народу, тому й порівнюється він у поезії з сонцем:
Щоб хліб, як сонце, сяяв на столі У кожній хаті, домі та колибі…
Здавна шанувалися народом хлібороби. Схиляв у пошані перед ними голову й талановитий поет М. Рильський:
Уклін земний працівникам землі! Вам, сіячі, плугатарі, – спасибі!

Краса рідної землі у вірші В. Сосюри «Солов’їні далі, далі солов’їні…»
В. Сосюра у своїх поезіях художньо відтворив мелодії, барви, багатства рідного краю. Таким трепетним почуттям любові до рідної землі перейнята поезія «Солов’їні далі, далі солов’їні…» Для зображення України поет використав народно-поетичний образ весни – символ молодості, щасливого майбутнього:
Знов весна розквітла на моїй Вкраїні. На гіллі рясному цвіт, немов сніжинки, Знову серце б’ється молодо і дзвінко…
Красу природи, красу України ліричний герой сприймав серцем, тому поезія є водночас і пейзажною, й інтимною. Україна для ліричного героя – це солов’їні далі, «у росі фіалки», «ріки у тумані». Пісенність лірики Сосюри підкреслюють слова:

Серце моє лине й птицею співає
Про весну чудесну на моїй Вкраїні…

Поезія В.Сосюри перейнята мотивом єднання людини з природою, з рідною землею, любові до неї, що є найвищим почуттям.

За життя варто боротися (за новелою 0. Довженка «Воля до життя»)
У короткій новелі «Воля до життя» О. Довженко показав справжню силу духу звичайної людини.
Іван Кармалюк – головний герой твору – був тяжко поранений у бою. Сили покидали його: «Вибігши з небезпечної зони, він якось зразу втратив лють і спинився. Спинився, затужив і розтанув, мов той віск на сонці. І упав».
Здавалося, що вже нічого не зможе повернути цю людину до життя. Вважаючи його безнадійно хворим, лікар навіть не призначив Кармалюку перев’язки. Та не міг солдат так просто піддатися смерті. Бажання жити змусило його, безсилого, піднятися й вимагати в лікаря порятунку. У той момент, коли Кармалюк стояв на порозі операційної, за словами автора, він був «страшний і прекрасний». І цей протест проти смерті глибоко вражає навіть звиклого до «кривавих справ» хірурга. Лікар почав працювати «весело, з надзвичайною енергією». І якщо «ранок був змарний, сірий», то потім «Сонце, що зазирнуло було на хвилину з-за хмар в операційну, мов усміхнулося йому, наче обіцянка щастя».
«Ви навчили мене жити»,- скаже хірург Кармалюку. Ця коротка фраза влучно характеризує вчинок солдата, який довів, що волю до життя не може здолати навіть смерть. Новела О. Довженка змушує замислитися над цінністю людського життя, його миттєвістю.

Твір-мініатюра. Матері (за віршем М. Сингаївського «Від серця поклонюсь»)
Здавна мати вшановувалась як берегиня роду, як господиня, як порадниця.
У поезії М. Сингаївського «Від серця поклонюсь» вшановуються матері, які, співаючи дітям колискових, «ніжне серце сповнили добром». За материнськими заповітами діти вчаться йти по «найперших на землі стежках», виростають роботящими й щирими. Матері навчають дітей ходити по землі з піснями й оберігати мир та спокій людей.
Скільки б нам не було років, завжди будуть потрібні матері,
їх тепло, ласка, чуйність. Вклонімося ж Матері, її внутрішній красі, сердечній доброті й працьовитості.


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд
(6 votes, average: 2,50 out of 5)


Твори з літератури для 7 класу