Твори з української мови для 5 класу

Велична пісня
Одним з атрибутів державності нашої країни є офіційна урочиста пісня – Національний Гімн «Ще не вмерла Україна». Авторами його були наддніпрянець і галичанин – П. Чубинський та М. Верби цький.
Гімну властива широта осмислення історичної долі народу та надія на його духовне відродження. Головна пісня українців утверджує віру в свободу. Всі найбільші свята – День соборності, день народження Т.Г. Шевченка – закінчуються урочистим виконанням Національного Гімну, головної пісні нашої держави.

Національний

Гімн
Урочисто лунають звуки Національного Гімну «Ще не вмерла Україна»… Пройшовши через імперські тюрми, сибірські морози й соловецькі ями, пісня Чубинського – Вербицького стала музичним гербом нашої держави. Записана у 1910 році на грамплатівку у виконанні Модеста Менцинського, вона полонила душі людей, викликаючи почуття національної гідності. Клятвенно звучать рядки пісні:

Душу й тіло ми положим
За свою свободу
І покажем, що ми, браття,
Козацького роду.

Національний Гімн житиме й хвилюватиме наш народ в упевненому поступі до побудови соборної незалежної держави.

Українці вистояли з урочистою піснею у найважчі часи становлення. Пісня утверджує впевненість у воскресіння країни.

Історія появи книг
У приказці «Книга вчить, як на світі жить» висловлена народна пошана до дорогоцінних джерел – книжок, які мають свою історію.
«Сторінками» найперших книг були камені, стіни печер, вояцькі щити. А пізніше люди почали виготовляти «папірці» з тонкої козячої чи телячої шкіри. Першу книжку виготовили в стародавньому місті Пергамі, тому й папір називали пергаментом. Пізніше люди стали писати на папірусі.
Справжній папір, на якому пишуть зараз, був виготовлений дві тисячі років тому. А друковані книги пройшли довгий час, поки з’явилися на полицях. Тепер книга – наш найкращий друг, що дозволяє мандрувати по різних країнах у світ незвіданого, казкового.
Книга – порадник. Бережімо цей неоціненний скарб людської думки, який навчить добру й мудрості.

Дорогоцінний скарб народу
Народні казки – дорогоцінна скарбниця мудрості, що передається з покоління в покоління протягом століть. У них знайшли відгомін мрії та сподівання народу, що завжди прагнув утвердження справедливості.
У казках засуджуються неправда, жорстокість, заздрощі й підступність, й утверджуються чуйність, милосердя, вірність.
Казки – це безцінні перлини, що духовно збагачують і виховують людину, пробуджуючи в ній найкращі почуття.

Твір-мініатюра. Казка
Вечір. По місячній доріжці через скло тихо заходить Казка із лантухом пригод, фантазій, мрій, перемог. Світліє на душі.

«Книга вчить, як на світі жить»
Книга – це невичерпна скарбниця, яка містить у собі і долю рідного народу, і його традиції, і спогади про минуле.
Є різні книги. Кожна з них по-своєму корисна і цікава. У школі ми вчимося за підручниками, в яких панує мудрість. Удома читаємо художню літературу – це скарб, що передається через роки і покоління. Читати книги не тільки корисно, а й цікаво. З них дізнаємося про щось нове, незвідане.
Книга змушує міркувати, захоплюватись, співпереживати, вчить відрізняти добро від зла. За все це необхідно шанувати книгу – бездонну криницю мудрості.

Казка – чарівний світ мрій
Казка – прекрасний витвір народної фантазії. Вона пробуджує й плекає паростки доброти й чесності, справедливості й мудрості. Казка захоплює кмітливістю, розумом улюблених героїв. А герої -носії зла – завжди покарані за свої недостойні вчинки.
Читаючи казки, ми потрапляємо в світ фантастики та мрій. Тому частенько тягнеться рука до старенької збірочки казок, що скромно стоїть на книжковій полиці.

Ода казці
Чарівна віковічна наша розраднице, казко! Звертаюся до тебе зі словами вдячності за те, що ведеш нас через Терни зла і неправди до священних вогників добра і правди. За те, що ведеш через бурі та смутки до ясної днини.
Герої твої: кмітливі трударі, хоробрі воїни, чарівні красуні, розумні тварини – бережливо проносять часточки добра, даруючи надію на краще майбуття.
Казко! Віками плекала ти рідне слово, надихаючи в нього силу в скрутні грізні днини знищення.
Крокуй, наша казко, фантастичними дорогами до щасливих людей. Даруй мрії, слова і стій на сторожі коло добрих сердець.

З животворних джерел
З фольклорними творами ми знайомі з раннього віку. Засинали під колискові матері. Змагалися у кмітливості з друзями, шукаючи відповіді на загадки. Затамувавши подих, слухали бабусині казки.
А зараз настав час познайомитися з прислів’ями та приказками, творами, що узагальнюють життєвий досвід, знання людей про явища природи, різні події.
Прислів’я та приказки виникають постійно, але поширюються в народі лише найзмістовніші та найвлучніші. Наприклад, прислів’я «Пуши землю для пшениці, будуть пухкі паляниці», «Добре роби, добре і буде», «Вчи дітей не тряскою, а ласкою».
Приказки мають свою історію. Відома нам «після дощичка в четвер» з’явилася дуже давно, ще в дохристиянські часи. Четвер тоді був днем Перуна, язичницького бога війни, сонця, вогню, родючості, а ще він відав дощами, громами і блискавицями. Саме в четвер Перунові приносили жертву і просили дощу, але дощ, на жаль, не йшов. Отже, приказка є синонімом до слова «ніколи».
Уже давно письменники почали записувати народні вислови. Перший збірник був укладений наприкінці XVII – початку XVIII ст. поетом Климентієм Зиновієм. Він містить понад півтори тисячі прислів’їв і приказок. З того часу видавалося багато збірок цих живлющих народною мудрістю висловів.

Секрет боротьби зі злом за п’єсою-казкою А. Шияна «Котигорошко»
Твір «Котигорошко» відомий український драматург Анатолій Шиян назвав п’єсою-казкою. Слово «п’єса» взято з французької мови (ріесе), що означає драматичний або музичний твір. А з однойменної казки письменник запозичив образи (богатир-силач Котигорошко, його сестра Оленка і шестеро братів, їхні незвичайні пригоди) та ряд незвичайних ситуацій, в які потрапляють герої твору.
Багато лиха приніс Змій-лиходій людям, спустошуючи час від часу поля, забираючи у полон вродливих дівчат. На боротьбу з ним вирушає Котигорошко.
Хлопець був наділений казковою незвичайною силою, розумом. Односельці з повагою відгукувалися про доброту та лагідність Котигорошка.
І своїми вчинками він довів, що боротися зі злом можна тільки сміливим та добрим людям. Яскравим прикладом доведення цієї думки є образ одного з братів Котигорошка – їм і не наїмся.
Не встиг він вийти з темниці, як уже пристає до найменшого брата: «А їсти нам приніс?» Інші дякують Котигорошку за врятоване життя, а цей своє: «Дивіться, дивіться, скільки їжі!» А у складній ситуації їм і не наїмся виявляє боягузтво. Почувши, що Змій наближається, він злякано тремтить, кличе всіх ховатися. Так діють ті, підкреслює автор, хто думає тільки про власні потреби.
Котигорошко зовсім інший: сміливий, вірний, добрий. Тому й одержує перемогу над злом.
П’єса «Котигорошко» А. Шияна – одна з найулюбленіших серед українських школярів. Уперше була поставлена Київським театром ім. І. Франка в 1947 році. І з того часу користується незмінною популярністю.

Лицарі (за народними легендами й переказами про козаків)
Доба козацтва – найвиразніша сторінка в історії розвитку нашого народу. Як засвідчує народний переказ «Козацьке жило», жили козаки напрочуд просто. Все їхнє багатство складалося з шаблі-сестриці, братнього куреня й ікони.
Але які вони були гостинні! У козацькому курені завжди знаходилося місце на лаві й за столом для подорожнього.
Козаки були справжніми лицарями. їхня вірність, взаємодопомога, братнє ставлення один до одного були відомі далеко за межами України. Але найвизначнішою рисою козацтва була висока любов до свободи.
Народ шанував своїх захисників, створивши легенди та перекази, де козаки наділені найкращими людськими рисами: готовністю до самопожертви заради батьківщини, хоробрістю, доброзичливістю.

Танок хурделиці (за оповіданням М. Коцюбинського «Ялинка»)
Ліс дрімає, огорнутий теплою ковдрою снігу. Злегка погойдуються верхівки засніжених дерев. Угорі виблискують вечірні зорі.
Але що це? Несподівано налетів розбишака-вітер, почав несамовито гасати між деревами, зриваючи з них білі капелюхи. Все навколо піднялося, закружляло. Загули розбуджені дерева. Почали гнутися, хилитися в різні боки їхні гілочки. А хурделиця витанцьовувала все швидше та швидше, ні на мить не зупиняючись. Не було видно нічого. За хмарами сховались переполохані зірки.
Тільки вранці стомлена хуртовина уляглася. На хвильку визирнуло сонечко, осяяло засніжені дерева. І ліс знову поринув у спокійну дрімоту.

Особливості зображення природи в оповіданні М. Коцюбинського «Ялинка»
Відомий український письменник М. Коцюбинський вважається неперевершеним майстром зображення словом чудових краєвидів України. Михайло Михайлович зображує природу так, що вона постає перед нами, наче жива.
Маленьке зелене деревце ялинка стало одним з головних героїв однойменного оповідання. Воно по-своєму переживає події. Ялинка радіє, коли бачить Василька та його батька. Вона лякається і тремтить, наче людина, коли починають її рубати. Коливання гілочок письменник майстерно порівнює з рухами радості.
Вирушивши в небезпечну дорогу, хлопчик заблукав у лісі. Чарівна краса зимового снігу полонила Василька. Сніг зображений автором наче біла скатертина із самоцвітами.
Але чим далі рухається хлопчина, тим більше змінюється йог настрій – ним оволодіває жах. І ліс уже не є таким прекрасним. Ві стає схожим на чорну стіну. Дуби нагадували Васильку страховища що простягали свої руки-гілки.
Пригоди хлопчика закінчилися благополучно. І Василько, і ялинк повертаються додому.
Картини  природи  допомагають  письменнику  майстерн передати душевний стан головного героя.

Ранок у лісі (за уривком з казки М. Коцюбинського «Хо»)
Спочатку прокинулося сонечко. Піднялося в небо, розправило сво” промінчики, розсипало золото серед густих гілок.
За сонечком одна за одною почали прокидатися пташки, примушуючи своїм співом прокинутись все лісове царство.
Пташиний щебет поступово порозбуркував тварин та комах. Вони заметушилися, затурбувалися.
Найпізніше прокинулися дерева. Вони довго стояли наче у напівсні, а потім, скинувши з себе дрімоту, зашелестіли, затріпотіли всіма своїми гілочками.
Усі прокинулися, і почався звичайний для мешканців лісу день.

Тринадцятий минало…
Рано втратив Тарас матір і батька. Залишився сиротою. Люди пожаліли малого, взяли пасти овець.
Та нерідко сум і печаль огортали дитину, й тоді здавалося, що: «Село почорніло, Боже небо голубеє і те помарніло». Розпач від невлаштованості, розгубленість крають серце хлопчика. Але, як говорять, світ не без добрих людей. І нещасного, самотнього Тараса втішає дівчина, що почула плач. І знову: «Неначе сонце засіяло, неначе все на світі стало моє… лани, гаї, сади!…»
Так і зростав майбутній великий поет, тамуючи душевний біль, радіючи короткочасним світлим хвилинам. Про своє дитинство він написав вірш «Мені тринадцятий минало». Разом з Тарасом ми поринаємо у нещасливий світ сирітства, де іноді мерехтять вогники людського добра.

Відчуття народного болю (за віршем Т. Шевченка «Сон»)
Т.Г. Шевченко – видатний український поет – не міг без болю дивитися на страждання рідного народу.
У вірші «Сон» поет змальовує долю матері-кріпачки, яка змушена працювати з ранку до вечора на панському полі.
Немовля, що «сповитеє кричало у холодочку за снопом», вимагало уваги, ласки матері. Важка праця тягарем лягла на плечі жінки: …Втомилася; не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать.
Кріпачка засинає, годуючи дитину, й бачить дивний сон: вільне, щасливе життя вже дорослого сина.
Сон… На жаль, це тільки сон, коли «проснулася – нема нічого…»
Т. Шевченко змалював тяжку долю жінки-кріпачки, що злилася у величний, багатостраждальний образ України-матері, що сподівається на щасливе майбуття.

Колискова пісня – свідчення материнської любові
Важко переоцінити роль колискових пісень у житті українського народу. Під наспів матері виростали композитори, письменники, державні діячі, захисники Вітчизни, філософи. Лагідний материн наспів засівав дитячу душу любов’ю до людей, до природи, до всього живого.
За словами одного з древніх істориків, яким убогим було б наше життя, якби не мамина пісня. А відомий український письменник Микола Ільницький у книзі «Ой зацвіла черемшина» відзначав: «Великі дороги в широкий світ завжди починаються від материнської пісні, співаної над колискою».
Саме над колискою твориться найбільша таїна людського буття – переливання в душу дитини найщиріших материнських почуттів:
Ой щоб спало, щастя знало, Ой щоб росло, не боліло, На серденько не кволіло, Соньки-дрімки в колисоньки, Добрий розум в головоньки.
Колискові, їх надзвичайна ліричність здавна привертали увагу діячів мистецтва. їх публікували в своїх збірниках М. Максимович,

А. Метлинський, Я. Головацький. Записували й друкували колискові пісні Марко Вовчок, Іван Франко, Борис Грінченко.
Та з особливою любов’ю до усної народної творчості ставилася славетна українська поетеса Леся Українка. В її «Колисковій» струменить думка про те, що коли діти сприйматимуть застереження матерів про тяжкі випробування, які траплятимуться на життєвому шляху, то виростатимуть загартованими, мужніми, отоді й настане в Україні воля.
Століттями звучать колискові, передаючи з покоління до покоління любов, ніжність, ласку та доброту – одвічні загальнолюдські цінності.

Відданість материнського серця (за поезією Лесі Українки «Колискова»)
Поява колискових пісень – свідчення любові матерів до дітей. Прості й ніжні мелодії тихо линуть над колисками немовлят, захищаючи їх від усього лихого.
Всесвітньо відома українська поетеса Леся Українка в 1890 році написала вірш «Колискова», слова якого пізніше були покладені на музику Ю. Рожавською.
Цей вірш – монолог матері, яка захоплена красою ясної місячної ночі. Пестливі слова «місяць яснесенький», «промінь тихесенький» передають доброту й ніжність неньки. Але жінку турбує й думка про гірке життя людей. Вона хоче, щоб ще змалечку дитина знала всю правду про «тяжку хвилиноньку», «гірку годиноньку», які можуть принести лихо. Синові доведеться битися з лихою годиною, щоб вижити, щоб не бути невільником. А до таких битв треба готуватися змалечку, набиратися сил фізичних, духовних.
«Колискова» Лесі Українки – лірична поезія, в якій віддзеркалена щира відданість материнського серця, турбота за майбутнє сина та віра у його щасливу долю.

Утвердження милосердя в оповіданні Б. Грінченка «Украла»
Усі теми для оповідань про дітей відомий український письменник Б. Грінченко брав з життя. З великою задушевністю і теплотою зображував прозаїк маленьких героїв, котрим, на жаль, судилася нелегка доля.
В оповіданні «Украла» Грінченко відтворив один з епізодів тодішнього шкільного життя: дівчинка Олександра вкрала у подруги шматок хліба. Діти бачили, як був здійснений цей «злочин», згодом привели дівчинку до вчителя.

Учитель Василь Митрович досить майстерно розв’язує напружену сцену, зумівши викликати у дітей жаль і співчуття до дівчинки бо, як виявилося, крала вона хліб, тому що була голодною. Зважаюч на ті обставини, що діти терпіли страшні злидні, учитель пробуджу у школярів почуття доброти, здатності завжди підтримувати одн одного в житті.
Оповідання Б. Грінченка «Украла» сповнено авторським гуманізмом, в основі якого лежить віра в людину, в її здатність до милосердя.

Показ кмітливості простого народу в співомовці С. Руданського «Добре торгувалось»
Багатшим та різноманітнішим зробили світ художньої літератури співомовки Степана Руданського. У гумористично-сатиричних приказках письменник прагнув висвітлити негативні сторони людських характерів.
Показовим у цьому плані є твір «Добре торгувалось». Мужик з мазницею ходив по крамницях та шукав дьоготь. З нього вирішили покепкувати два купці:
«Здесь не деготь,- йому кажуть,-Дурні продаються!..»
Але мужик зумів постояти за себе, не дав зажерливим багатіям принизити людську гідність, відповівши:
«Добре ж у вас торгувалось, Що все розійшлося І на продаж тілько два вас В склепу зосталося!…»
Отже, цією приказкою С. Руданський підкреслив нескореність простого народу, який у віки кріпосницького рабства не втратив морального здоров’я. Легко поширюючись в усній передачі, співомовки Руданського робили велику, благородну справу підвищення народної самосвідомості, пробуджуючи в масах почуття людської гідності.

Контрастне зображення Федька І Толі (за оповіданням В. Винниченка «Федько-халамидник»)
В оповіданні В. Винниченка «Федько-халамидник» зображено двох хлопців. Федька називали розбишакою і халамидником, а Толю – «дитиною ніжною, делікатною».
Федько тільки удавав з себе бешкетника, а насправді був добрим, вірним, умів берегти таємниці. І найголовніше те, що він був чесним. Цими рисами хлопець викликав до себе повагу товаришів, був серед них лідером.
Толя ж, «чистенький, чепурненький», не міг знайти собі друзів, бо не вмів поважати інших, з погордою ставився до бідних людей. І завжди хотів уникнути покарання, переклавши вину на інших.
Тому і не дивно, що Федько благородно рятує Толю, допомагає уникнути гніву батьків, навіть сказав неправду. А Толя сприймає це як належне. Цей герой вражає почуттям егоїзму, жалюгідністю, непорядністю. У той же час Федько викликає захоплення силою волі, сміливістю і благородством.
В. Винниченка називають майстром контрастів. В оповіданні «Федько-халамидник» перед нами два світи, два характери, що викликають полярні почуття.

Найбільше горе Миколки (за оповіданням А. Тесленка «Школяр»)
Прожив на світі хлопчик Миколка – герой оповідання А. Тесленка «Школяр» – зовсім мало, але зазнав у своєму житті чимало нещасть. Бо зростав у бідній родині, постійно боячись гніву батька, який не бачив виходу з безпросвітніх злиднів.
Але була в житті хлопчика й велика радість. Батько дозволив ходити до школи. З величезною старанністю хлопчина здобував знання. Його вабило все нове, цікавило все незрозуміле. Нестримний потяг до знань селянського хлопчини помітив учитель, почав розвивати здібного учня, відкриваючи чудовий світ знань.
Та недовго тішився навчанням Миколка. Довелося зі школи піти в жебраки. Здобувати хоч якусь копійчину. Все це маленький хлопчик терпляче переносив. Але нестерпним горем було для нього розуміння того, що його мрія вчитися є недосяжною.
Миколка почувався нещасним не стільки через голодне дитинство, скільки через те, що не міг вчитися. Це і було його найбільшим горем.

Замріяне місто (за віршем М. Зерова «Київ з лівого берега»)

Микола Зеров, український письменник, як називали його сучасники, поет і метр української літератури 20-30-х років XX ст., щиро любив Київ. Своїм почуттям він звірявся у листі літературознавцю 3. Єфімовій: «Оглядати Київ треба навесні, коли цвітуть каштани і Дніпро ще не схожий на півдохле кошеня. Сіра й жовта цегла, червоні дахи, зелень,- і вулиці, що закінчуються повітряною ванною; скрізь залізні балкони з квітами – от Вам і ввесь Київ. Архітектура гарна лише стара. І завдяки ширині вулиць – тихо». Поет любив розповідати гостям про Софійський собор, Києво-Печерську лавру, Кирилівську церкву. А знаменита брама Заборовського була улюбленим місцем його прогулянок.
У вірші «Київ з лівого берега» М. Зеров називає місто замріяним, золотоглавим. Але серце митця стискається від болю за майбутнє рідного Києва.
Давно в минулім дні твоєї слави,
І плаче дзвонів стоголоса мідь,
Що вже не вернеться щаслива мить
Твого буяння, цвіту і держави.
Поет висловлює занепокоєння тим, що місто може стати «молодшим» після об’єднання республік у Радянський Союз зі столицею Москвою.
Але в душі майстра слова жевріє надія на те, що
Живе життя, і силу ще таїть Оця гора зелена і дрімлива, Ця золотом цвяхована блакить.
Ще на початку століття Микола Зеров усвідомив історичну роль Києва, його центрального місця в історії України.

Про що співають дзвіночки? (За віршем П. Тичини «Хор лісових дзвіночків»)
П. Тичина – відомий український поет – дуже любив природу рідного краю й намагався передати свої почуття в рядках прекрасних поезій. Одним із наймилозвучніших віршів творчого доробку письменника є вірш «Хор лісових дзвіночків».
Сонце, вітер, дерева, житні колосочки ніби грають й співають у природі, зливаючись в одну прекрасну мелодію лісів і полів – музику рідної землі. Люблять квіти сонце, славлять днину, що поступово панує над усім живим, і тінь, і прохолоду. Коли над землею панує спека, вони запрошують хмари окропити землю живлющою вологою. Бо бажають, щоб новий день починався з повної гармонії в природі.
Співають дзвіночки про ніжність і любов, що повинні огортати людське серце при замилуванні красою рідної землі.

Таємнича пісня лісових дзвіночків (за віршем П. Тичини «Хор лісових дзвіночків»)
Чи прислухалися ви до мелодій рідної землі? Чи були зачаровані лагідним сонячним світлом, що огортає чудові квіточки-дзвіночки? Якщо так, то ви зрозумієте мелодії поезії П. Тичини «Хор лісових дзвіночків».
Квіти погойдуються від легкого подиху вітру, розповідаючи про красу поля, лугу, трав, хлібів. Здається, у дзвіночків справжній злагоджений хор, пісню якого підхоплює ліс і гукає: «День! День». А потім мелодія стає тихіщою, повільно спадає, мов хвиля, і залишає в душах почуття теплоти й спокою.
Лісові дзвіночки піснею пробуджують чарівну природу, несучи радісну звістку про народження нової днини.

Твір-мініатюра. Зима
Спустилася на землю білява зима. Змінила все навколо: посріблила гілки та стовбури дерев, одягла річки та озера в льодовий панцир, повісила під стріхами дзвінкі бурульки. Змахнула своїм білим широким рукавом – маленькі пухнасті сніжинки закружляли в морозному повітрі. Дужий вітер підхопив їх й дмухнув на дороги та стежки, заплітаючи білі коси.
Тільки багатовіконні велетні-будинки можуть спинити стрімкий біг заметілі, яка підкориться тільки людині.
Ось в розгубленості спиняється заметіль, згортаючи білі крила.
Висипає з будинків гомінлива юрба дітей з санчатами. Малеча рада приходу примхливої красуні-зими.

Люблю весну (за однойменним віршем В. Сосюри)
Я дуже люблю весну, «коли життя цвіте, як пишний сад». Бо тануть сірі кучугури снігу, розбігаючись навколо дзвінкими струмочками. Усе навкруги починає оживати, струменіти, виспівувати. Немає жодного деревця, жодної маленької травички, жодної живої істоти, що не раділа б весні, яскравому сонечку, дзвінкому щебету пташок.
Весна несе з собою нове життя й нові надії.

Твір-мініатюра за віршем В. Сосюри «Весна»
Скільки мрій несподівано приходять до нас навесні! Скільки радісних та неповторних сторінок відкриває перед нами чарівна книга феї Природи. З теплим промінчиком весняного сонця пробуджується лісова таємна скарбничка звуків, що линуть у небесну безвість з ранньою пташкою. Легкий подих весняного вітерця приносить радість, пробуджуючи ніжні струни душі.
Весна! Прийшла весна!

Твір-мініатюра. Весна
Заквітчана розкішна весна принесла буйноцвіт та щедро розсипала його по звільненій від снігу землі. Укрився зеленню могутній дуб. Курличуть у небі журавлі – провісники весни, радо зустрічаючи сонце. А соловей рида од щастя, супроводжуючи гостророгий місяць по травах.
Прийшла наша улюблена пора року, перетворюючи життя у пишний сад.

Твір-мініатюра. Літній вечір
Зорі ясні. Сивий літній вечір їх ловить і протирає, щоб стали вони ще яскравішими. А з рукавів у нього висипається волохатий туман, зітканий з краплинок води: нею вмивається травичка.
А коли настає ніч, вечір лягає спати в колиску на Місяці.

Добро завжди породжує добро (за оповіданням Л. Смілянського «Лідер»)
Відомо, що природа сторицею віддячує людям за їх піклування і любов. Оповідання Л. Смілянського «Лідер» зворушливо розкриває гармонію взаємин між хлопчиком Степанком і пораненим голубом.
Дбайливо маленький піклувальник годував червоного красеня, мастив зеленкою рани від кігтів шуліки. Хлопчик наполегливо лікував голуба, який згодом видужав і радував свого рятівника блискучими польотами. Птаха люди назвали Лідером. «Він давно не злітав у височінь, скучав за блакиттю, і тепер грався над землею, мабуть, милуючись і сам своєю силою і вправністю…»
Багато пригод траплялося на шляху Чубарика та голуба. Але гірш за все було те, що хлопчик захопився тренуванням птаха й став пропускати заняття в школі.
Батько, вирішивши, що Лідер заважає Степанку вчитися, завіз птаха далеко від домівки. Хлопець дуже переживав розлуку з улюбленцем. Але одного ранку Чубарик прокинувся від вуркотіння. Лідер
повернувся. Радості хлопця не було меж. Навіть батько, вкрай здивований, вигукнув: «Ти дивись! Більш як тисяча кілометрів – а знайшов… Оце дружба!…»
Л. Смілянський підкреслив думку про те, що кожна добра справа людини винагороджується вдячністю з боку братів наших менших, вірністю. На мою думку, чекати вдячності не варто, бо добрі справи роблять благородною, в першу чергу, людину.

За законами природи (за віршем М. Підгірянки «Співанка про місяці»)
Вірш Марійки Підгірянки «Співанка про місяці» допомагає нам краще осмислити ті зміни, що відбуваються в природі протягом року. Кожен з місяців має своєрідні риси, які приваблюють чи килимами трави, чи достиглим колоссям, чи морозом, що «на водах мости будує». Талановита поетеса підмітила й стриманість зимових місяців, дзвінкість весняних, духмяність літніх та щедрість осінніх.
«Співанка про місяці» нагадує народну пісню, яка не має кінця. За одним місяцем слідує другий, що вказує на плинність життя, його нескінченність у вінку прекрасної природи.

Символи життя (за віршем Д. Білоуса «Хліб і слово»)
Хліб… Яке вагоме слово! Для нас воно не тільки є визначенням паляниці, зерна у колосі чи в засіку, а й синонімом найнеобхіднішого для людини.
У вірші Д. Білоуса струменить любов до хліба, який «у стінах храмів і колиб сіяє нам святково». Не випадково-поет з однаковою ніжністю, пошаною ставиться і до випеченої паляниці, і до українського слова. Для поета вони тотожні. Він утверджує думку про єдність матеріального та духовного в житті. Хліб – одвічна мрія людини, одвічна її турбота. Символ мирного життя. І глибокий зміст у тому, що «життя» й «жито» – спільнокореневі слова.

Хліб і слово (за однойменним віршем Д. Білоуса)
Пошана до хліба передається із покоління до покоління. Тому так багато звичаїв і обрядів пов’язано з хлібом, який завжди символізував гостинність, доброзичливість, щирість нашого народу.
З такою ж святістю люди ставляться і до рідного слова. Бо ним можна передати і гнів, і любов. Рідне слово зберігає почуття, традиції, духовні цінності народу.
І як заповідь, звучать слова Д. Білоуса: «Не кидай хліба, він -святий, не кидай слів на вітер».

Школа добра і краси (за віршем В. Бровченка «Два хлопчики»)
Відомий український педагог В. Сухомлинський, звертаючись до дітей, писав: «Краса – це радість твого життя. Людина стала людиною тому, що побачила глибину блакитного неба… ніжну стеблинку і голубий дзвіночок проліска – побачила і, вражена, пішла по землі, створюючи нову красу.
Зупинись і ти в здивуванні перед красою – і в твоєму серці розквітне благородство».
Вірш В. Бровченка «Два хлопчики» змушує нас замислитися над чарівним світом природи, над тим, що важливіше у цьому бурхливому житті. Поет зображує хлопчину, який сприймає ліс як джерело достатку:
Один із них прискалив миттю око Й прикинув діловито: «Скільки дров!»
Інший хлопець помітив і відчув прекрасний світ природи, де «навкруги і щебетало, й квітло», він вигукнув: «Скільки світла!»
Поет називає першого дроворубом, а другого – садівником життя.
Отже, краса природи надихає нас на творчість, спонукає до активного діяння, розпалює бажання робити добро. Бо природа є школою добра і краси.

Зерна любові до України (за віршем В. Симоненка «Грудочка землі»)
Зерна любові до рідної землі проростають у серці людини змалку. У вірші В. Симоненка «Грудочка землі» розповідається про те, що природа України, милозвучна українська пісня органічно вплітаються в мереживо життєвого шляху кожного патріота. І трепетні ліси, й безтурботна стежка дитинства назавжди закарбовуються у пам’яті людей. Поет підкреслює думку про те, що той, хто поважає працю своїх співвітчизників, ніколи не зможе зрадити Батьківщину, народ. З Україною митець хоче ділити «радощі, турботи і жалі». У його грудях стукотить, як серце, «грудочка любимої землі».
Всім своїм недовгим, але яскравим життям Василь Симоненко довів свою безмежну відданість Вітчизні та українському народу.

Добром зігріте серце (за оповіданням В. Земляка «Тихоня»)
Добрі справи завжди породжують добро. А доброта у ставленні до тварин повертається вдячністю й зворушливою самовідданістю. В оповіданні «Тихоня» Василем Земляком, відомим українським письменником, змальована дружба між хлопчиком та кобилою Тихонею.
Толя приїхав до бабусі під час канікул і вже на другий чи третій день пішов шукати роботу, бо соромно було підліткові сидіти на бабусиних хлібах. Довелося хлопцю працювати з Тихонею, яку конюхи майже не годували й не поїли, бо не здатна вже була для роботи в полі. Зазнала вона жорстокості від людей. «Окрім гострого скребка і дошкульного батога іншої ласки не бачила». А хлопчик зміг знайти підхід до Тихоні. Спочатку напоїв та нагодував норовливу тварину. А потім «за ту ласку вона платила добром, стала покірною і слухняною». Звичайно, траплялися й неприємності. Тихоня, яку вчасно не прив’язав Толя, зіпсувала добру копу кавунів. Але хлопчик пояснив Маковею, що у всьому винен сам.
Не можна без хвилювання читати, як вийшла Тихоня на перон проводжати свого колишнього господаря. Тварина, відчувши людську ласку, із вдячністю дивилася на вікна вагонів. Толю охопило хвилювання. Він почав частувати бабусиними гостинцями пасажирів, щоб стримати хвилювання й легше перенести біль розлуки.
Таким чином, автор підкреслив істину: добро породжує тільки добро. І не тільки в стосунках між людьми.

Від совісті кожного (за оповіданням Є. Гуцала «Лось»)
Людина є часткою природи, але всесильною. На неї покладена відповідальність за збереження всього живого на землі.
В основу оповідання «Лось» відомого українського письменника Є. Гуцала покладені справжні факти. На початку твору перед нами постає красень-лось: «Це був великий звір з широкими грудьми, які легко здималися од дихання, його груди нагадували низькорослий кущ, із якого обнесло листя». Тварина потрапила в біду. Лід на річці не витримав ваги лося, і він провалився у величезну ополонку. На щастя, з’явилися хлопці, які заходилися рятувати тварину. Старший узявся рубати лід, а молодший дуже хвилювався і зітхав, «нетерпляче бив себе по стегнах». Хлопці ризикували своїм життям, щоб врятувати з води лося. Автор показує, що любов дітей до природи не обмежується лише спогляданням її краси. Вони рятують лося, виступають проти браконьєра. Тим самим хлопчики утверджують свою активну життєву позицію в ставленні до природи.
Болем відлунює постріл у серцях дітей, коли куля браконьєра, дядька Шпичака, звалила величну тварину. Автор засуджує жорстокість деяких людей, що байдужі до всього прекрасного, прагнуть тільки наживи.
В оповіданні «Лось» возвеличено перш за все добро. Ставлення до природи – це ставлення людини до самої себе, до майбутнього. А збереження фауни і флори рідного краю цілком залежить від совісті кожного.

Твір-мініатюра. Смерека
Петляста стежина, яку ледь помітно у високих травах, розходиться на два боки. То тут, то там поодинокі буки, смереки. Вони крислаті, густокронні, бо зростали на просторі. А одна, найвища, мабуть, найрясніша смеречина, з корінням вивернута нічною бурею, лежить, простягає своє віття до стежини, мов говорить: «Підведіть мене, я ще довго буду прикрашати цей гай».
Ясний, але досить студений ранок, з гір на долину легеньким серпанком стікають тумани, і там, де розривається серпанкова пелена, під сонцем спалахують роси, немовби ті краплини не з води, а з казкового горючого кришталю. Довкола все таке чисте, буйне і соковите, яке можна зустріти, мабуть, лише в щедротах карпатської природи. Навіть повалена бурею смерека ще довго не засохне, не помре, хапаючись за землю останніми корінцями.

Проблема збереження рідної природи в оповіданні А. Давидова «Рятували Конотоп»
Сьогодні все гостріше постає питання не про захист людини від природи, а про захист природи від людини. Не можна допустити того, щоб, руйнуючи природу, людство знищило, в першу чергу, себе.
В оповіданні А. Давидова «Рятували Конотоп» розповідається про спроби мешканців одного з сіл України врятувати від забруднення річку, яка з колись повноводної перетворилася на мілководну, де й «горобцеві по коліна». Автор показав нам згуртованість усіх мешканців села, які зібралися на збори й почали розробляти заходи щодо збереження ріки. Позаторік Петро Васильович, голова, не погодився на пропозицію меліораторів перетворити Конотоп на канал.
Це рішення було правильним. Бо згода означала б повну загибель ріки.
Мешканці села, серед яких найактивнішими були вчитель Іван Михайлович, Ігорьок зі своїм дідусем, розпочали роботу по відновленню джерел, розшуку колись засипаних криниць та посадки дерев вздовж річки. А. Давидов підкреслює думку про те, що збереження річки не залишило байдужими людей. З яким ентузіазмом розкопують джерельце Ігорьок з дідусем! А «джерельце, немовби дякуючи, що звільнили його від земляних пут, струмувало все дужче й дужче».
Люди врятували річку від висушення. Тільки на п’ять сантиметрів вдалося підняти рівень води. Але й це перемога. Бо, як сказав учитель Іван Михайлович, осушити річку легко, а от «вилікувати» її важко: десятки років треба на це.
Добре, що люди почали турбуватися про екологію рідного села. А скільки ж їх в Україні!

Образ матері в поезії В. Підпалого «Матері»
Головне джерело художніх творів – невичерпна народна пісня. У багатьох українських народних піснях оспівується образ матері-тру-дівниці, виховательки, берегині роду.
Мотивом подяки неньці перейнята поезія В. Підпалого «Матері». Ліричний герой вдячний матері за те, що «вчила правді і добру», за те, що «до праці привчала змалку». Виховуючи дитину, вона передавала свій життєвий досвід. І тому всім, що кожен має, повинен завдячувати найдорожчій людині. Велике, щедре серце в неньки, і його вона без останку віддає дитині. «Ти все дала й нічого не взяла,» – підкреслює поет.
Сила вірша В. Підпалого «Матері» у непідробній щирості й задушевності, у чистому почутті любові до неньки.


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд
(6 votes, average: 3,67 out of 5)


Твори з української мови для 5 класу