Твори за романом Павла Загребельного “Диво”

Символ духовності нації
Увага багатьох поколінь дослідників була звернена до історії Київської Русі. Образ цієї великої держави створив Павло Загребельний у романі «Диво». Звичайно, творів про ті часи було написано дуже багато, але нікому раніше не вдавалося так широко розкрити суперечності давньої доби і разом з тим створити такі яскраві художні образи. Це розповідь про справжнє диво архітектурного мистецтва наших предків – Софію Київську, про її складну долю та місце в історії нашого народу.

І чому появу шедеврів

в історії завжди пов’язують з іменем правителя? А де ж справжній, нікому не відомий творець? Чому не увічнено його ім’я? Відповіді на ці питання хотів дати Павло Загребельний у своєму романі «Диво».

Собор святої Софії у Києві, наче жива істота, є одним з головних героїв роману. Цей мистецький витвір змальовано як незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться». Читачі роману стають свідками створення цього дива, знайомлячись з будівником Софії Київської – Сивооком. Цей талановитий древлянин багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі, потрапивши до Візантії, працював

у константинопольського майстра як будівельник і оздоблювач храмів. Згодом, дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, він повернувся до Києва, на рідну землю. Повернувся не лише тому, що кликала його рідна земля, але щоб створити Софію, собор, в якому використав традиції предків та досвід, який він здобував по всіх світах. Один із героїв твору роздумує: «А з чого починається мистецтво? Чи не з протесту? Проти природи. Проти власного безсилля. Проти нікчемності». Саме таким протестом була побудова шедевру світової архітектури.

Сивоок – чудовий талант, майстер своєї справи, якій віддав себе до останку. Він розумів, що просто красивий, але звичайний собор не може здивувати світ, а тому задумує щось величне і неповторне. Перед тим, як втілити свій задум, митець вимріював його усе життя: ….. він хотів упіймати в барві й показати людям усе на світі: дівочий спів, пташиний політ, блимання зірок з чистого неба і сонце». Все це він хотів подарувати людям, бо будував собор більш для людей, ніж для Бога. І Сивоокові це вдалося. «Цей собор вже з першого дня існування, певно, мало хто вважав за житло Бога – він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу почувався дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі… Диво!»

Ще одним важливим персонажем твору постає князь Ярослав Мудрий, образ якого дуже складний і суперечливий, але повністю відповідає його часу. Прогресивний розбудовувач Київської держави, він привабливий у деяких рисах і водночас жорстокий виразник інтересів свого класу, далекий від турбот про життя простого народу. Це освічена, закохана в книги людина. Ярослав задумав спорудити собор на зразок величних візантійських храмів. Цим собором він хотів здивувати світ. Йому сподобався задум Сивоока, бо ця ідея поєднувала нове, чуже, зі старим своїм. Ярослав Мудрий згодом зробить відкриття: Сивоок схожий на свою землю. Порівняння, звичайно, несподіване, але справедливе. Він спорудив собор, який став символом єднання поколінь, і це вміло відобразив автор, змалювавши події в різні часи.

Під час Великої Вітчизняної війни, коли над народом нависла жахлива загроза бути рабами фашистської Німеччини, на захист святині підіймається Гордій Отава. Ми знову спостерігаємо двобій між двома ідеологіями. Грабіжницькій силі, що намагається знищити духовність народу, щоб забув, хто він є, протистоїть дух нескореності, що вбирає в себе все краще з минулого. Син Гордія зберігає пам’ять про батька і продовжує наукову роботу про встановлення імені творця Софії Київської. Таким чином, у шістдесяті роки двадцятого століття собор стає виміром патріотизму, започаткований Сивооком. Саме в цьому аспекті можна провести паралель між «Дивом» Павла Загребельного та відомим твором Олеся Гончара «Собор», де струменить заклик берегти собори людських душ, творити вічне в ім’я народу, його добробуту та щастя.

Протягом століть різні завойовники намагалися знищити собор та, незважаючи на те, він «стояв уперто, несхитно, вічно, так, ніби не будований був, а виріс із щедрот київської землі».
Талановитий письменник П. Загребельний у романі «Диво» створив урочистий гімн безсмертю тих, хто в єдності з народом творить дива – символи духовності нації, одним з яких стала Софія Київська.

Звітуючи перед вічністю (за романом П. Загребельного «Диво»)
Час – категорія плинна. Минають над нашою маленькою й такою дорогою Землею роки, століття, тисячоліття. Одне покоління людей приходить на зміну іншому й несе нові проблеми, мрії, надії, а іноді – жах війни, біди, страждання, сльози. І від того, що залишається у спадок нащадкам, залежить рівень духовності народу.

Золотом переливаються бані церков, соборів, сягаючи далеко в чисте блакитне небо, закликаючи людей до відродження доброти1, людяності, справедливості. Бо саме ці цінності полинуть у Вічність,’ залишаться в пам’яті прийдешніх поколінь, як і краса витвору рук людських – архітектурних пам’ятників. Саме на цьому хотів наголосити, працюючи над романом «Диво», відомий український письменник П. Загребельний, який мав на меті «показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, залишений нам історією, існує не самодостатньо».

Отже, в центрі роману – Софія Київська. Цей архітектурний пам’ятник змальовано як незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться», як символ духовного надбання українського народу. Багато невирішених питань постає перед Сивооком, хлопчиком, якому довелося пізніше стати зодчим, вимріяти й подарувати людям диво дивнеє – Софію Київську. Понад тридцять років герой йшов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для Сиво-ока нерозривні, й незадовго до загибелі він відкриває для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я – сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись в мені».

А пісні лунали з фресок собору різноманітністю барв. У процесі пізнання, ще з дитячих років, кольори – природні і створені язичником дідом Родимом, Звениславою, майстрами церков – навально входили в єство Сивоока, щоб потім забуяти в його задумах і малюнках.

Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике й незвичайне, бо малість не може здивувати світ. У його уяві собор стояв як образ його землі, який народився з давніх спогадів і зустрічі з Дніпром і пущами, це був «… образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі…» І церкву Сивоок вимріював не як пристанище Бога, а як символ краси рідної Вітчизни. І він, перемігши посередність Міщила й обережність Ярослава Мудрого, «заганяє» всього себе у собор. В Оранті передає тихе зітхання матері й сполохані очі Ісси, її постать, що приречена на загибель. У процесі творіння Сивоок наче самознищувався, вбираючи розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах,- це і є та формула таємниці художника, яку відкрив П. Загребельний у Сивоокові. «На кожну барву життя,- думає герой,- повинна бути своя – неодмінно точна – барва мистецтва». І було споруджено собор, якого не знала навіть Візантія.

Безумовно, собор – це виквіт душі народної. І які б чужинці не намагалися знищити його, «зітерти його з земної поверхні», їм цього не вдавалося, бо це був людський дух, дух громадянства і мудрості, «… собор стояв уперто, несхитно, вічно, так, ніби не будований був, а виріс із щедрої Київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!»

П. Загребельний у романі зумів показати історію України, об’єднавши три її шари: давнину, Велику Вітчизняну війну й сьогоднішній день. А головний об’єднуючий центр – це образ Софії Київської. Есесівець Шнурре під час другої світової війни за наказом хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Учений Гордій Отава ціною власного життя зберіг творіння прадавнього генія, «… вбитий був у самому соборі, загинув самотнім, нікому не відомим бійцем. … діяв відверто, сміливо, може наївно, та інакше не міг…»

Представником нового покоління вчених у романі виступає син Гордія Отави Борис, який продовжував справу батька, бо його кличе до цього обов’язок перед пам’яттю батька, містом та наукою. Софія
Київська для нього така ж святиня, символ надбання українського народу, як і для попередніх поколінь. Архітектурний пам’ятник зв’язував покоління, і одночасно із «Собором» Олеся Гончара роман П. Загребельного «Диво» закликав сучасників «берегти собори людських душ», будувати майбутнє свого народу, його добробут і щастя. Створений майстром образ Софії Київської проступає крізь товщу століть і втілює невмирущість духовності народу.

Нехай же над Землею спочивають старі та піднімаються нові золотоверхі бані соборів, дивуючи світ, звітуючи перед Вічністю про нашу високу духовність, талановитість українських митців.

Храм для прийдешніх поколінь (за романом Павла Загребельного «Диво»)
Кожна людина, котра вважає себе інтелігентною, не може, живучи в сучасному світі, не тримати в пам’яті водночас історичний та культурний досвід свого народу, навіть цілого людства. Адже без цього багажу вона порожня і її годі назвати людиною мислячою. Давня істина: сьогоднішній день – похідне вчорашнього, а завтрашній – похідне сьогоднішнього. Наша ж історія культури – це своєрідний храм, який цінний не тільки працею, що в нього вклали будівники, а й працею всіх прийдешніх поколінь, без якої той храм давно перетворився б на руїни.

Коли ж я думаю про історію культури народу, то перші асоціації, які постають в уяві, – це Київ, а в ньому – Софія Київська. Київ – це те місто, звідки тягнуться і куди стягуються всі нитки нашого культурного буття, а Софія – його образ. Так сталося, що наше мистецтво, наша історія розвивалися пульсаційно: часи розквіту й часи занепаду. Зводилася будівля духу, але й падала під ударами всіляких завойовників, умирала в руїнах, а потім знову відбудовувалася.

Я усвідомлюю, що древом пам’яті для нас повинні стати книги, які б відкривали читачеві і сиві віки, і боротьбу наших пращурів за свободу й незалежність. Саме таким твором є роман П. Загребельного «Диво». Цей твір – розповідь про чудо архітектурного мистецтва наших предків – Софію Київську, про її долю та місце в нашій духовній історії.

Софія Київська – мистецький витвір, змальований автором як незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться». Кожен, хто торкнеться сторінок роману, стає свідком створення цього дива, знайомиться з будівничим Софії Київської – СивОоком. Його доля – це доля талановитого раба з древлянських земель. Він багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом потрапив до Візантії, де працював у константинопольського майстра як будівник і оздоблювач храмів. Дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, він повернувся до Києва, у рідну землю. Повернувся, щоб створити Софію, собор, в спорудженні якого використав традиції батьків та досвід, набутий по всіх світах. Сивоок – чудовий талант, котрому віддав себе до останку. «Мистецтво знаєш?» -допитувався князь Ярослав. «Все роблю»,- сказав Сивоок. Приступаючи до спорудження собору в Києві, майстер задумує щось велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. Словом, в його уяві собор стояв як образ рідної землі, а уява народилася з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був «образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі…». Велична споруда стала символом краси рідної Вітчизни.

У процесі творення собору Сивоок наче самознищувався: «Тепер зародилося в ньому щось ніби рослинне… мов рослини – з квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами…»
Художник народу створив справжнє диво.

Цей собор уже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога – він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто відбудовував державність Київської Русі…
Диво! Диво з див – Софійський собор – виквіт душі народної.

Об’єднавши три шари історії України: давнину, другу світову війну й день сьогоднішній, П. Загребельний концентрує увагу на образі Софії Київської – вузлової ланки різних часових вимірів. У розділі роману, де розповідається про окупований фашистами Київ, а також про мирне життя героїв у шістдесяті роки, всі персонажі пов’язані з собором. У роки Великої Вітчизняної війни есесівець Шнурре хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Гордій Отава відстояв ідею самостійності первісної культури слов’ян і ціною власного життя зберіг від розкрадання твори прадавнього генія. Син Гордія – Борис – закоханий у собор, є талановитим і сумлінним продовжувачем справи своїх предків.

Собор зв’язує покоління, говорить з нами про минуле, закликає сучасників не забувати історію, бо пам’ять – це святиня народного духу, велич, доблесть і міць держави, надійний гарант єдності, наступності і спадкоємності поколінь, запорука щасливої долі.

Мої враження від роману «Диво»

Близько тисячі років на кручах біля Дніпра у стародавньому місті Києві підноситься величний Софійський собор.
Древню священну споруду не могли знищити завойовники; вона протистояла злу на цій землі, вона осявала своїм духовним світлом життя наших предків, осяює наше життя, буде світити нашим нащадкам  Є щось містичне, таємниче, незбагненне у цьому нерозривному в часі духовному світлі. Не дивно тому, що образ Софії Київської надихав митців — поетів, художників,
письменників — на створення нових шедеврів — для собору, про собор.
Одним з таких шедеврів є роман П.Загребельного «Диво». Диво — це і є Софійський собор, що, за словами пресвітера Іларіона, перевершив красою усі споруди тогочасного християнського світу.
Софія — те, що об’єднує навколо себе покоління за поколінням. Ми можемо прослідкувати цей процес Сивоок — Гордій Отава — його син. Перший створив Софію, другий — захистив її фрески ціною свого життя в страшний час гітлерівської навали, а син Гордія, Борис, продовжує діло батька.
Софія («мудрість» — із грецької!) зконденсовує у собі всю мудрість поколінь, послання наших предків нашим нащадкам і нам.
А піднявся цей собор на слов’янській землі, що не знала досі кам’яних споруд, як рожеве диво «небаченої величі й краси, храм, який за своїм внутрішнім убранством, своєю пишнотою і барвистістю не мав рівних у цілому світі». Успадковуючи кращі народні традиції мистецтва, архітектури, Сивоокові вдалося створити шедевр, у якому гармонійно поєдналися дві культури: язичницька та християнська. Тому й стояв Софійський собор — рожевим кам’яним дивом серед білих снігів, бо сПоруджуввав він руками народу і для народу.
Цей храм вже з першого дня існування мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі. Дуже важлива проблема відносин митця і його творіння.
Ще тільки приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумував щось велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. Цю церкву, як символ краси рідної Вітчизни, а не пристанище бога, митець вимірював усе життя. І всього себе він віддав собору. В Оранті він відтворює і образ матері, і сполохані очі Ісси, її болісно-нерозмірену постать, що летить до загибелі.
Сивоок своїм творінням хотів прикрасити землю, хотів, щоб вона стала своєю писанкою на весь світ. І це йому вдалося.
Увібрати розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах, — це і є та формула тайни художника, яку відкрив Павло Загребельний у своєму романі.
Письменник прагнув осмислити сам й донести до штанів у романі «Диво», що ж лишає прийдешнім поколінням історія, проходячи через частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху, що саме з принесеного нею живе сьогодні, ставши духовним скарбом сучасника.
І, безумовно, саме Софія Київська є тим незвичайним дивом, що «ніколи не кінчається і не переводиться».

Ідейно-художнє значення часової двоплано-вості в романі П. Загребельного «Диво»

Роман П. Загребельного «Диво» з’явився на хвилі широкого письменницького зацікавлення проблемами історичної пам’яті, осмислення зв’язку часів, морально-етичного досвіду минулого. Автор звернувся до далекої історії — епохи Київської Русі (X — XI ст.), показавши її через велич і трагедію митця з народу — Сивоока.
Роман починається словами Б. Брехта, що звеличують безіменних народних творців:

Хто звів семибрамні Фіви?
В книгах стоять імена королів.
А хіба королі лупали скелі і тягали каміння?

Ці рядки — камертон до осмислення долі головного героя, який, борючись із візантійськими канонами, через поразки й перемоги йшов до створення дива — Софійського собору в Києві.
Дія в романі «Диво» починається 992 року, а завершується 1037 роком. Цей сюжетний пласт давноминулого органічно доповнюється розповіддю про сорокові та шістдесяті роки нашого століття. Вони творять своєрідну композицію роману.
Тут вигадливо переплітаються століття віддалені і сучасні, їх перехрещення об’єднує авторський задум — показати непроминущість культурних надбань у духовній історії народу. Таким чином, образ неповторного дива — Софії Київської є тим центром, навколо якого розгортаються різночасові події. Цей шедевр зодчества зводить народний умілець Сивоок, а історик Гордій Отава ціною власного життя захищає фрески собору від фашистів. Так постає в романі думка про незнищенність зв’язку поколінь, про його моральні, етичні, духовні уроки.

Образ Сивоока в романі П. Загребельного «Диво»

З творів Павла Загребельного ми дізнаємося про те, що було у сивій давнині, і те, що трапляється сьогодні. У романі «Диво» письменник зв’язує три періоди: Київську Русь, другу світову війну і сучасність…
…Сивоок — творець Софії Київської, людина, яка дуже близька до народу, бо з’явився він у Києві з глибин пущі. І хто тільки не хотів робити його своїм рабом — від ненажерливого медовара Ситника до візантійського художника Агапіта. Але він був вільна людина і нікому не підкорився. У всіх випробуваннях він не втратив людської гідності і честі правдивого мистецтва. Жити незнищенними первобутними барвами природи і безкорясною відвагою — це і є та сутність, що становить ядро характеру Сивоока.
Понад тридцять років Сивоок ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для нього нерозривні, і незадовго до загибелі він відкриває для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені».
Сивоок ніколи й нікому не корився. У поєднанні з талантом непокірність набула в ньому величі й певності. І майстру Агапіту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник — не раб. Він служить не церкві, не князю, а людям, які своєю працею прикрашають землю. Поставивши перед храмом дві вежі, щоб оздобити їх звичайними людьми, Сивоок хотів кинути виклик закостенілій в своїй зневазі до всього живого християнській догмі: « Ми є! Ми живі!»
Довгі мандри й поневіряння у візантійському полоні завершилися для Сивоока усвідомленням непримиренності протиріч між бідними та багатими. І він стійко протестував проти несправедливості. Виражався цей протест не лише в порушенні художніх канонів, а і в заступництві за знедолених. Тому до нього йшли на будівництво собору «босі, без шапок, бідні, обідрані, несміливі, він учив їх, працював разом з ними, жив з ними в нужді і клопотах, розповідали вони йому про нужду ще більшу, про те, як було голодно колись, а ще голодніше стало нині, бо все поглинає церква, люди кинули поля й пішли на будування, а тим часом їхні хижі десь валяться, заростають бур’яном поля — і що то буде, що ж то буде?» На ці питання Сивоок не міг дати відповіді. Та добре знав, що щастя — не в покорі. Його гідність і незалежність, мужність і людинолюбство приваблювали не лише покривджених душею, а й тих, хто був рівним йому у прагненні до волі, — грузина Гюргія, дочку Ярослава Мудрого. Коли доля поставила перед ним вибір: собор чи кохана? — він став на захист жінки, яку переслідували за велінням князя, і загинув під мечем своїх ворогів. Так підказали йому любов і честь — інакше він не міг би бути гідний того дива, яке творив своїми руками. Пізнання варто мук, коли воно увінчується вчинками.
Подвиг в ім’я мистецтва — це, кажучи словами Сивоока, ті вчинки, які залишають слід на землі, без яких неможливим би був поступ людства.
Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. Цю церкву, як символ краси рідної Вітчизни, а не пристанище бога, митець вимріював усе життя. І він, перемігши посередність Міщила й обережність Ярослава, заганяє всього себе в собор. В Оранті передає таке зітхання матері і сполохані очі Ісси, її бо-лісно-нерозмірену постать, що летить у загибель. Сивоок своїм творінням хотів прикрасити землю, хотів, щоб. вона стала писанкою на весь світ, увібрати розмаїття світу,, щоб потім спливти ним у фарбах, — це і є та формула тайни художника, яку відкрив Павло Загребельний у своєму Сивоокові.
Спостерігаючи за тим, як творець вичаровує гармонійність, Ярослав Мудрий робить для себе відкриття? Сивоок схожий на свою землю. За цим несподіваним і широким порівнянням — безмежжя глибинних зв’язків.* хлопчик із пущі став митцем для народу, митцем рідної землі.


1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд
(3 votes, average: 4,67 out of 5)


Твори за романом Павла Загребельного “Диво”